Оленя довелося шукати.

Вони знайшли його серед тонких беріз, що так само, як і він, тремтіли від страху.

Довго не хотів олень виходити з лісу. Коли нарешті мисливець вивів його знову на шлях, музики вже не було чути і курява осіла на те саме каміння, з якого знялася. І ялиці не махали вітами.

Табір пішов далеко вперед.

Не що інше, як саме це, спричинилося до того, що, прийшовши в місто з полотняною торбинкою за плечима, у тапочках, подертих об гострий щебінь дороги, Таня вдома нікого не застала..

Мати, не дочекавшись її, пішла, як завжди, на роботу в лікарню, а стара нянька прала на річці білизну. Ворота були розчинені.

І Таня зайшла на своє подвір'я.

Та чи багато подорожньому треба? Напитися холодної води, посидіти на траві, звісивши руки на землю. Ось під парканом трава. Вона потоншала, її припалила нічна паморозь, але надвечір і в ній стрекочуть коники, що невідомо як потрапили в місто. А ось і вода. Правда, нона не біжить, не струменить. І взимку і влітку вона стоїть посеред двору в бочці, прикутій до старих саней.

Таня витягла затичку і дала напитися квітам, змочивши їхнє коріння, вкутане білим мохом. Потім напилася сама і підійшла до дерев, що росли праворуч од ґанку. Широка ялина і береза з тонкими гілками тихо стояли поряд. Ялина була ще гарна. Затінку від неї вистачало на мівдвору, навіть більше. Але береза! Вона вже починала жовтіти.

Таня помацала її білий стовбур, усіяний наростами.

«Що це? Вже осінь?» — подумала дівчинка.

І береза зронила зморщений лист у її підставлені долоні.

«Так, так, — сказала Таня сама до себе, — це справді осінь. Проте півники під вікном ще стоять. Можливо, й мої лілії трохи постоять. Але де ж усі наші?»

В цей час вона почула поряд тиху метушню і муркотіння. Це стара кицька Козак привела своїх котенят, щоб вони поплигали перед Танею. За ними прибігла качка з черв'яком у дзьобі.

Котенята за літо виросли, і найменшеньке, на прізвисько Орел, вже не боялося ні черв'яків, ані качки.

Потім у хвіртку зайшов пес. Він був маленький, але з великою головою, і було йому років із десять.

Помітивши Таню, пес зупинився біля воріт, і в його старечих сльозавих очах засвітився сором — йому було совісно, що не він перший довідався про повернення дівчинки. Мимоволі пес ворухнувся, ніби хотів повернути назад, не помітити її. Адже й такі випадки трапляються в собачому житті. Він було рушив до водовозки, навіть не крутнувши хвостом.

Але всі ці хитромудрі заміри розлетілися вщент, тільки-но Таня покликала його:

Тигр!

Пес одразу підстрибнув на коротких ногах і кинувся до дівчинки, тулячись до її колін.

Таня довго гладила Тигра по голові, вкритій короткою жорсткою шерстю, під якою виступали старечі горби.

Так, усі вони були літні й кволі істоти, хоч імена мали грізні.

Таня з любов'ю дивилася на собаку.

А коли звела очі, то побачила няньку, теж літню жінку. Глибокі зморшки зорали її обличчя, погляд уже потьмянів за довге життя.

Поставивши на землю відро з білизною, нянька поцілувала Таню і сказала:

Яка ж ти чорна стала, немов твій Філько. А мами вдома немає. Ждала, ждала — не діждалася, пішла на роботу. Самі з тобою лишилися. Ми завжди самі. Хочеш, я самовар поставлю? А може, попоїсти чогось? Просто не знаю, чим вас там у таборі годували. Мабуть, і не проковтнеш.

Ні, Таня не хотіла їсти.

Бона віднесла до хати свою торбинку, пройшлася по тихих кімнатах, помацала на полиці книжки.

Так, правду казала нянька. Таня часто лишалася сама — господаркою свого дозвілля й бажань! І тільки нона знала, як ця воля гнітила її. У неї немає ні сестер, ні братів. І мами вдома дуже часто немає. Груди стискає гірке і ніжне почуття, аж сльози навертаються на очі. Що його викликає? Чи запах рук та обличчя матері, чи запах її вбрання, а можливо, її погляд, який Таня пам'ятає завжди і скрізь?

Раніше, щоразу, коли мати йшла з дому, — Таня починала плакати, а тепер тільки думала про неї з безнастанною ніжністю.

Вона не запитувала у няньки, чи скоро повернеться мати. Вона тільки доторкнулася до її сукні у шафі, посиділа на її ліжку і знову пішла на подвір'я. Треба ж було нарешті кудись прилаштувати квіти, які вона викопала на болітці у лісі.

Але ж уже осінь, Таню, — зауважила нянька. — = Які тепер квіти?

Ну, яка там осінь! Подивися, — відповіла Таня.

Осінь, як завжди,» проходила тут без туману. Навколишні гори, мов навесні, були темні від глиці, а сонце довго не схилялося над лісами, і довго по дворах під нікнами квітли великі, без запаху квіти.

Справді, можливо, й лілії постоять ще трохи. А якщо посохнуть, то їхнє коріння все-таки буде в землі.

Таня широким ножем викопала кілька лунок на грядці і кілочками попідпирала лілії.

Тигр ходив між грядками і обнюхував їх. Обнюхавши кожну стеблину, він підвів голову від землі і подивився на паркан.

Глянула туди й Таня.

На паркані сидів Філько — у майці, уже роззутий. Гіого обличчя було схвильоване.

Таню, — крикнув він, — біжи швидше до нас! Тато подарував мені справжніх їздових собак!

Але Таня не перестала копати, руки в неї були чорні під землі, обличчя лисніло.

Це неможливо, — не повірила вона, — ти мене дуриш. Коли ж він встиг це зробити? Адже ми сьогодні разом прийшли в місто.

Ні, це правда, — сказав Філько. — Батько привів їх у місто ще три дні тому і тримав у хазяйки в сараї. Він хотів зробити мені подарунок, а тепер кличе тебе подивитись.

Таня ще раз уважно глянула на Філька.

Зрештою, це могло бути й правдою. Дарують же дітям речі, про які вони мріють. І дарують саме їхні батьки, як про це часто читала Таня.

Вона кинула ніж на грядку і пішла на вулицю.

Філько жив через двір. Ворота його двору були зачинені.

Але хлопчик широко розчинив їх перед Танею, і вона побачила собак.

Біля них на землі сидів Фільків батько й курив. Його люлечка сопіла так само голосно, як і в лісі коло багаття, обличчя в мисливця було привітне. Олень стояв прив'язаний до паркана. Собаки лежали всі разом, скрутивши на спині в кільця хвости, — справжні лайки. Не підводячи гострих морд, простягнутих на землі, вони подивилися на Таню вовчим поглядом.

Мисливець став між звірами і дівчинкою.

— Вони злі, друга, — пояснив він.

А Філько додав:

— Це краще, ніж австралійський собака динго.

— Я чудово знаю цих собак, — сказала Таня. — І все-таки це не дикий собака динго. Запряжіть їх, будь ласка.

Мисливець здивувався. Запрягати собак улітку? Така забава здалася йому нерозумною. Але й син попросив його це зробити. І мисливець виніс із сарая легкі нарти та упряж, підняв на ноги собак. Вони підвелись і загарчали.

А Таня милувалася чудовою упряжжю, прикрашеною сукном і шкірою. Китички на головах псів маяли, наче біла волоть куничника.

— Це коштовний подарунок, — сказала Таня.

Мисливець зрадів, що похвалили його батьківську щедрість, хоч це зробила й дівчинка.

Вони посиділи трохи на нартах, і Таня потримала каюр — довгу палицю з ясена, оковану на кінці залізом.

Собаки крутилися, налягаючи на задні лапи, — збиралися бігти, тягти нарти по голій землі. За старанність мисливець почастував їх юколою, яку витяг з мішка. Потім з-за пазухи вийняв ще дві сушені рибки, дві малюсінькі корюшки, що просвічувалися на сонці, подав їх синові й Тані. Філько почав голосно гризти, а Таня відмовилася, і проте закінчилося тим, що й вона з'їла рибку.

Мисливець почав збиратися в дорогу. Час було вже йти з цього міста, де його олень увесь день голодував. Мисливець розпріг нарти і зачинив собак у сараї. Потім одв'язав од паркана оленя і подав йому на долоні сіль. В'юки були готові давно.

За ворітьми мисливець попрощався з Танею і Фільком.

Він подав Тані руку, одну, потім — другу, як подають на прощання сусідові, і запросив приїхати на собаках у гості, коли випаде сніг.

А сина він обняв за плечі.

Будь, якщо можеш, — сказав він, — добрим мисливцем і вченим. — І, пригадавши, мабуть, скарги вожатого, замислено додав: — А також носи свою хустку на шиї так, як треба.