Ось він уже дійшов до повороту, ведучи за налигач оленя, і обернувся ще раз. Обличчя в нього було смагле, паче вирізьблене з дерева, але й здаля воно здавалося привітним.

І Таня пошкодувала, що він так швидко зник.

— Добрий у тебе батько, Філько, — сказала вона, замислившись.

— Так, я його люблю, коли він не б'ється.

— Хіба він коли-небудь б'ється?

— Дуже рідко, і тільки тоді, коли буває п'яний.

— Он як! — похитала головою Таня.

— А твій батько хіба ніколи не бився? І де він? Я школи його не бачив.

Таня подивилася Фількові у вічі — чи не помітить у них цікавості або посмішки. Вона, здається, ніколи не розмовляла з ним про свого батька.

Алє Філько дивився Тані просто в обличчя, і В його омах була тільки сама простодушність.

— Ніколи, — сказала вона, — він не бився.

— Тоді ти повинна любити його.

— Ні, я не люблю його, — відповіла Таня.

— Он як! — здивувався Філько. І, трохи помовчавши, торкнувся до Таниного рукава. — Чому?

Таня насупилася.

І негайно ж у Філька забракло слів, немовби йому щойно відрізали язика. Здавалося, він уже ніколи ні про що не питатиме її.

А Таня раптом зашарілась:

— Я його зовсім не знаю.

— Хіба він помер?

Таня заперечливо похитала головою.

— Так де ж він?

Далеко, дуже далеко. Можливо, за океаном.

— Виходить, в Америці?

Таня кивнула.

— Я вгадав!.. В Америці? — повторив Філько.

Таня повільно хитнула головою справа наліво.

— Так де ж він? — спитав Філько.

Таня вразила хлопця.

— Ти знаєш, де Алжір і Туніс? — спитала вона.

— Це я знаю. В Африці. Він там?

Але Таня знову заперечливо похитала головою, цього разу ще сумніше:

— Ні, Філько. Знаєш, є така країна — Маросєйка.

Маросєйка? — повторив Філько задумано. Ця назва йому сподобалась. — Мабуть, красива країна Маросєйка.

— Так, Маросєйка, — тихо сказала Таня, — будинок номер сорок, квартира п'ятдесят три. Він там.

І дівчинка зникла на своєму подвір'ї.

А Філько лишився на вулиці. Його дедалі більше дивувала Таня. Щиро кажучи, він був зовсім спантеличений.

— Маросєйка, — пробурмотів хлопчик.

Можливо, це острів, про який він за це літо забув? Ці прокляті острови ніколи не запам'ятовувалися. Кінець кінцем, він був тільки звичайний школяр, хлопчик, що народився у глухому лісі, в курені звіролова. І навіщо йому острови!

Вода лилася з бочки в жерстяну поливальницю так гучно, немов це була зовсім і не застояла вода, налита в трухляву бочку, а маленький водопад, який щойно народився високо в горах під камінням.

Голос його був свіжий, сповнений дяки цій дівчинці, яка одним порухом руки визволила його і надала можливість бігти куди завгодно. Він гучно дзвенів їй у вуха і так гарно скручував у повітрі свій струмінь, мабуть, тільки для того, щоб привернути її увагу.

А Таня зовсім не слухала, не помічала його.

Тримаючи дерев'яну затичку у руці, вона думала про батька. Розмова з Фільком дуже стривожила її пам'ять.

Але важко думати про людину, якої ніколи не бачила і про яку нічого не пам'ятаєш, крім того, що ця людина твій батько і живе десь далеко, в Москві, на Маросєйці, будинок номер сорок, квартира п'ятдесят три. В такому разі можна думати лише про себе. А щодо себе, то Таня вже давно зробила висновок, що вона не любить його, не може любити, та й не повинна. Ох, вона чудово все розуміє! Він закохався в іншу жінку, він покинув матір, пішов од них багато років тому, і, можливо, в нього є тепер інша дочка, інші діти. Хто ж він тоді для Тані? І нехай мати не каже про нього тільки хороше. Адже це гордість, не більше. Проте це почуття властиве і їй, Тані. Хіба не тому вона завжди мовчить про батька? А якщо й доводиться вимовити кілька слів, то хіба серце в неї у цей час не крається?

Так міркувала Таня, а вода з бочки текла й текла, маленький водопад шумів і плигав, залишений без будь-якої уваги. Давно він наповнив Танину жерстяну поливальницю і тепер біг по землі, нікого не боячись. Добігши до Тані, приторкнувся до її ніг.

Але й після цього дівчинка не звернула на нього уваги. Тоді струмінь побіг далі, до грядки з квітами, гніваючись і шелестячи по-зміїному між чорними камінцями, що були порозкидані на доріжці.

І тільки няньчині крики вивели Таню з роздумів.

Старенька стояла на ґанку й гукала:

— Чого пустуєш? Геть уся вода вилилась! І сама змокла. Подивись лишень на себе! Чи тобі не шкода маминих грошей? Ми ж за воду гроші платимо!

Таня глянула на себе. Справді, руки в неї були забруднені землею, тапочки подерті об каміння, панчохи мокрі.

Дівчинка показала їх няні. Стара перестала кричати, а тільки сплеснула руками. Потім принесла Тані з колодязя свіжої води, щоб помилася.

Вода була холодна. І, поки Танл змивала порох і бруд, нянька потихеньку бурчала.

— Ростеш ти, дивлюся, швидко. Ось уже п'ятнадцятий минає,— казала вона, — а й досі не знайдеш своєї стежки. Задумана дуже.

— А що це значить? — спитала Таня. — Розумна?

— Та не розумна, а багато думаєш, а від того й коли-не-коли дурієш… Іди, йди, сухі панчохи надінь.

У неї була своя особлива мова, в цієї старої з жилавою спиною і твердими, жилавими руками, якими вона так часто умивала Таню в дитинстві.

Лишивши на порозі мокре взуття, Таня ввійшла в хату босоніж.

Дівчинка погріла ноги на маминому килимі, на дешевому килимчикові з оленячої шкури, витертої в кількох місцях, і засунула руки під подушку, щоб і вони нагрілися. Вода з колодязя була справді холодна. Та ще холоднішим здався Тані цупкий папір, що захрустів під її пальцями.

Вона вийняла з-під подушки листа. Він був трохи пом'ятий, з подертим краєм — його вже кілька разів читали.

— Що це?

Мати ніколи не ховала листів під подушку.

Таня подивилася на конверт. Цей лист до матері був од батька. Таня догадалася про це тому, що в неї сильно заколотилося серце, і ще тому, що внизу вона прочитала батькову адресу. Мабуть, він дуже непокоївся, що лист десь загубиться, і тому на краєчку старанно вивів: «Маросєйка, будинок № 40, квартира 53».

Таня поклала листа на ліжко і босоніж пройшлася по кімнаті. Потім заховала його назад під подушку і знову пройшлася по кімнаті. А тоді взяла і прочитала.

«Дорога Машо, я писав тобі вже кілька разів, та, мабуть, листи мої не доходять: адже ви так далеко живете — зовсім на іншому кінці світу. Моя давня мрія нарешті здійснюється — мене призначили на Далекий Схід. Служитиму якраз у вашому місті. Вирушаємо літаком утрьох, — зі мною Надія Петрівна і Коля. Його вже прийняли у вашу школу, в той самий клас, де вчиться Таня. Ти ж знаєш, який дорогий для нас із Надією цей хлопчик. У Владивостоці сядемо на пароплав. Чекайте нас першого числа. Підготуй, прошу тебе, Таню. Мені страшно тобі признатися, Машо, як я перед нею завинив. Не в тому, що ми розійшлися з тобою, що все так сталось у житті: у тебе, у мене, у Наді,— не в цьому я винен перед Танею. Хоч я завжди турбувався про неї, з першого дня її народження, але так рідко писав їй, так часто забував про неї. Та й вона мені теж дуже рідко писала. І навіть у тих нечастих листах, коли вона тільки навчилася писати, коли її рука ледве виводила по три слова на одній сторінці, навіть там я знаходив ніби осуд собі. Вона мене зовсім не знає. Як ми з нею зустрінемося — ось що мене трохи лякає. Адже їй було тільки вісім місяців, коли ми розлучилися. В неї були такі безпомічні ноженята, і пальці на них не більші від горошин, і рученята з червоними долонями. Я так добре це пам'ятаю…»

А Таня нічого не пам'ятала. Вона глянула на свої босі ноги, засмаглі аж до колін, з гладенькою шкірою, з крутим вигином, що підпирав легку ступню. На них так зручно стояти! Подивилась на руки, ще тонкі в кисті, але з міцними пальцями і долонею. Та хто, крім матері, радів їх зростанню й силі? Адже навіть посіявши край дороги горох, людина приходить уранці подивитися на нього й радіє, коли бачить, що сходи хоч трохи піднялися.