Данило винувато глянув на брата, сів на ліжко й тихо промовив:

— Будеш довчатися без мене. Але це ж нічого, правда? Це ж не рік — кілька місяців, і все.

— Що ти мелеш? — не зрозумів Юрко. — Краще розкажи, що трапилося, — весь технікум на вухах стоїть, мовби ти Сову вдарив?

— Не вдарив, а тільки штовхнув, — уточнив Данило й безнадійно махнув рукою, — але то вже однаково…

Брати деякий час мовчки дивилися один на одного. Першим знову заговорив Юрко:

— Треба йти проситися. Підемо зараз — я знаю, де вона живе.

Дань заперечливо похитав головою:

— Не поможеться. Та й не піду я. Тим більше, що й сам їй ніколи не прощу.

Наступного дня, коли викликали в кабінет директора технікуму, там на нього чекав не тільки директор, а й батько. Данило не бачив його більш ніж два роки і в першу хвилину розгубився. Якийсь час мовчки розглядали один одного. Хлопець помітив, що батько почав сивіти, схуд і щось змінилося в ньому. Здалося, немов у погляді додалося людяності. Але він помилився. Батько підійшов і несподівано вдарив його по обличчю. Дань аж хитнувся від того удару, а Григорій, мало зважаючи, де перебуває, закричав:

— Як ти посмів! Тепер, сучий сину, на колінах будеш вимолювати прощення! А ні — начувайся. Пожалкуєш у мене, що на світ народився.

— Я й так жалкую, — промовив Данило, тримаючись рукою за щоку. — Жалкую, що народився, жалкую, що живу, вчуся у цьому технікумі. Ти ж знаєш. Правда, знаєш? — говорив, ніби до чужого, оминаючи слово «тату».

— Диви, воно щось іще й меле, — уїдливо проговорив Григорій. — Чужі діти за щастя мають вчитися, а йому завжди все не так. Придурок, ти ж два роки провчився. Де два — майже три. А тепер все коту під хвіст? Ні, не думай, що будеш робити, що хочеш, — посварився пальцем перед самим обличчям сина, — я тобі не дам. Де нам знайти Ольгу Павлівну? — повернувся до директора. — Бо цей гівнюк довго тут буде вигинатися…

- Її кабінет неподалік, — директор технікуму дивився з досадою на батька з сином, які були надто чужими, щоб зрозуміти один одного. — Тільки вчитиметься він далі чи ні, — кивнув на Данила, — залежить тепер не лише від неї.

— Я проситися не піду, — Данило відступив до дверей, ніби хотів вийти з кабінету.

— Що? — підскочив до нього Григорій. Замахнувся, та Данило перехопив руку і, міцно тримаючи, якийсь час дивився йому в очі. Батько обм’як, смикнув руку й процідив крізь зуби: — Забирай свої бебехи, раз уже відучився. — І додав загрозливо: — Тепер поїдемо додому.

— Я не поїду додому, — заперечив Данило. — Мені там нічого робити.

— Поїдеш, — люто глянув на нього Григорій. — Не зуміла нога свиняча на столі лежати — лежи під столом. В армію весною підеш. Там тебе научать жити. А волочитися по світу я тобі не дам. Ти в мене ще заплачеш за цим технікумом.

За всю дорогу вони не обізвалися один до одного й словом. Збоку здавалися випадковими попутниками. Тільки придивившись, можна було помітити схожість між цими двома.

Данило відчував, як за роки навчання скучив за домівкою, але боявся Мартиної ненависті, бабиних докорів і батькового деспотизму. Захвилювався, коли вийшов з автобуса і на нього глянули вікнами знайомі селянські хати. Почувався, мовби зрадив чи обдурив когось рідного, а той рідний радів із того, що бачить його, і зустрічав любов’ю. Ішов попереду, батько — за ним, наче вів під конвоєм.

Маріуца з несподіванки зойкнула і кинулася до онука, а потім відступила й заплакала, бо Григорій прямо з порогу заявив:

— Відучився. Майже три роки штани протирав, а тепер без освіти й без диплома. Ні, хлопчику, — те «хлопчику» прозвучало з такою погрозою, що Данилу захотілося відштовхнути Григорія від дверей і втекти з хати, — не я буду, якщо не скручу тебе у баранячий ріг. Тепер твої витребеньки тобі гикнуться, і не один раз.

Увечері Маріуца дорікала онуку: і за те, що не довчився, і за те, що так довго не приїжджав.

— Думала: умру й не побачу. Ростила, ростила… — зітхнула, а потім ніби спохватилася: — Не бійся — він в армію тебе не виправить, бо тобі ж тільки весною виповняться роки. Може, на якусь роботу влаштує в колгоспі.

— Виправить, — посміхнувся Данило. — Це ще добре, що серед зими не беруть, а то б він мене й сьогодні привіз не додому, а у військкомат.

— Було від Симона не тікати, — знову дорікнула баба. — Я чула, що жонатих в армію не беруть. Жив би собі потихеньку…

— Я краще під танк ляжу, ніж Симону продамся чи ще комусь, — відповів онук затято. — І годі вже моїм життям розпоряджатися — я не маленький.

— Не маленький, — повторила за ним невесело Маріуца. — Батька переріс. Не знаю тільки — в кого ти такий удався?

— Який? — перепитав Данило з посмішкою.

— Кручений, — відповіла сердито баба.

Уже на другий день Григорій звелів синові збиратися на роботу.

Запитання вертілося на язику в Даня, але він мовчки поснідав і так само мовчки сів у колгоспну машину, що кожного ранку приїжджала за парторгом. Григорій відразу скерував, щоб водій віз їх не в контору, а на ферму. Коли зупинилися біля телятника, не обертаючись, наказав:

— Вилазь!

І сам теж вийшов із машини. Зазирнув у сарай, підгукнув до себе чоловіка, що порався біля телят.

— Степановичу, у тебе є ще одні вила? — запитав після того, як привітався з ним за руку.

- Є, — здивовано відповів давно не голений телятник.

— Неси, — наказав Григорій. А коли той приніс, узяв вила й простягнув Данилові. — Оце бери, синку, і трудися. Узнаю, що не послухався, — начувайся. А ти не церемонься з новим помічником, — суворо заговорив до чоловіка. — Щось не так — можеш і навильником повчити.

Телятник здивовано дивився то на парторга, то на його сина й мовчки кивав головою. А коли Григорій поїхав, простягнув руку за вилами, та Дань лише посміхнувся:

— Керуйте, дядьку, — закинув на плече реманент і першим пішов до хліва.

Ще через день батько з’їздив до військкомату, і Даня викликали на медкомісію. На фермі працювати довелося недовго — на початку квітня його призвали на службу в армію.

Проводів не було, навіть невеличкої вечері. Марта й Маріуца мовчки склали провізію в старий рюкзак, а рано-вранці Григорій відвіз сина колгоспним «бобиком» до військкомату. Не озвався навіть тоді, коли за новобранцями підійшов автобус.

— Тату, — у Данила защеміло серце, і він розгублено глянув на батька, — тату, а коли Афганістан?

— Розумні й звідти живі та здорові вертаються, — підштовхнув його батько до дверей автобуса. — Давай, не затримуй…

У вікно Данило побачив, як він швидко сів у машину і, не дочекавшись, коли рушить автобус, поїхав. Намагався проковтнути клубок, що підкотився до горла, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув повітря.

— Чого зітхаєш? — хтось позаду торкнув його за плече. Він обернувся й побачив веснянкуватого хлопця, який по-дружньому посміхався і кивком голови показував на заднє сидіння. — Пересідай.

Дань пересів. Другий призовник, низькорослий, мов школяр, дістав із внутрішньої кишені старої куртки пляшку горілки.

— Закуску давай, — прошепотів веснянкуватий на вухо.

Данило слухняно витяг хліб і сало, дбайливо порізане Маріуцою на тоненькі шматочки.

Йому налили півсклянки, але він хитнув головою, щоб наливали більше. Випив, обернувся й довго дивився у вікно, за яким бігла з-під коліс автобуса дорога від дому.

За першою пляшкою знайшлася друга. І коли під’їжджали до обласного збірного пункту, на задньому сидінні всі дружно хропли. Їх розбудив супроводжувач, мало не силоміць виштовхав із автобуса і здав за списком. Кожному потиснув руку, Даню при цьому уважно глянув у вічі.

— Краще не пий, — сказав неголосно і вийшов за металеві ворота, за якими своїм життям жило велике місто.

Новобранців розподілили на другий і третій день — кого у Забайкалля, а кого в Прибалтику. Даня ж забрали останнім, і не кудись далеко, а в Дніпропетровськ, у школу фельдшерів, де готували медиків для військових частин, що базувалися у районах «з особливо спекотним кліматом».