Після майже трьох років навчання у технікумі фельдшерська справа давалася легко та, на відміну від інших хлопців, які мріяли вступити до медичних вузів, Данило намагався ні про що не думати. Після відбою лягав на куце для нього солдатське ліжко і швидко засинав. І зовсім не знав, куди себе подіти, коли у вільні хвилини товариші по роті сідали писати листи додому. Данило нікому листів не писав і не чекав ні від кого. Але і йому прийшов лист зі зворотною солдатською адресою. Він кілька разів перечитував скупе письмо про Юркову службу — брата забрали в армію трохи пізніше після нього. Читав, потім ховав конверт у тумбочку, а через деякий час знову діставав.

Осінь іще була сухою і по-літньому теплою. За півроку Дань лише кілька разів ходив у звільнення. Друзів у нього не було, тільки до Вальки Забужича, хлопця з Кубані, прив’язався, наче до рідного. Високий, але худорлявий і сором’язливий, мов дівчина, Валько і за характером був поступливий та щирий.

У своє останнє звільнення вони пішли удвох, і з того обоє раділи. Валько був родом із невеличкого села й захоплено розглядав вітрини магазинів та висотні будинки.

— Як би я хотів жити у такому місті, а ти?

Дань байдуже здвигнув плечима, і Валько аж образився:

— Невже ти ніколи ні про що не мріяв? Невже тобі однаково, де ти будеш завтра?

Данило на те невесело посміхнувся:

— Завтра, Валько, нас потурять туди, де Макар телят не пас, або ще й далі.

— Там ти знаєш, куди нас потурять. А хоч і потурять, то ж не на все життя. Треба думати про хороше.

Хлопець не став чекати, що скаже Данило, і зайшов до гастроному. Той зайшов слідом за ним. Грошей вистачило на пиріжки, лимонад і на шматочок дешевої ковбаси. Вони сіли в тролейбус і вийшли аж на останній зупинці.

— Уф, — зітхнув полегшено Данило, озирнувся навкруги, а потім ліг прямо на посохлу траву. — Отут, Валько, і краса, і воля, а не між отими міськими шпаківнями.

— Кому як, — не погодився товариш і подав йому підрум’яненого пиріжка. Відкоркував пляшку з лимонадом і теж подав. — А ти думаєш, — запитав несподівано, — нас відправлять туди?

— Не псуй святкового настрою, — буркнув у відповідь Данило наповненим ротом. — Краще поглянь, яке над нами небо.

Валько підвів обличчя і теж задивився угору, а потім промовив тихо:

— Аж не віриться, що десь висять над головою бомбардувальники. Здається, все це назавжди залишилося в сорокових роках.

— Ти що — накупився сьогодні? — гримнув на нього Данило. — Може, це наш останній день такий, а ти його хочеш зіпсувати.

— Та ні, — Валько й собі надкусив пиріжок і поволі почав жувати. — Просто настрій якийсь… — і винувато посміхнувся. — А про Афганістан я часто думаю, бо не хочу ні стріляти, ні когось убивати. Я по природі своїй не вояка.

— Воно й видно, — перевів Данило на жарт. — От із дівчатами ти б повоював, правда? — Валько почервонів, і Дань голосно засміявся. — Попав у точку, еге ж?

— Наче ти сам не такий, — у Валька й вуха почервоніли. — Тільки щось дівчата тебе не жалують — за півроку жодна не написала, а мені пишуть.

— Велике щастя з їхнього письма, — насмішкувато промовив Данило. — Стережися, щоб не оженили на другий день, як прийдеш додому.

— Не оженять, бо я ще вчитися піду, — обличчя Валентина посерйознішало. — Я у школі відмінником був.

— Що? — не повірив Данило. — А чого ж ти тут, а не в інституті?

— Того, — нехотя відповів товариш. — Якби менше синків усяких пхалося по блату, то і я б учився.

— А на який же ти інститут замахнувся, що тобі синки дорогу перейшли? — запитав Данило жартома й підвівся на лікоть.

— Міжнародних відносин. — Валько замріяно дивився у небо. — І на першому екзамені зрізали…

— Не переймайся, — Данилові стало шкода товариша. — Після армії точно приймуть. Тільки я б тобі порадив щось доступніше, нащо тобі ті міжнародні відносини?

— Я, Даню, хочу світ побачити. Він же знаєш, який великий…

— По-о-обачиш. І високо з неба, — знову засміявся Данило, але вже сумно. — Не сьогодні, то завтра. — І тихенько заспівав, мовби сам для себе: — Ой, у гаю, гаю, зелен-розмаю… — Наче й не співав, а вголос думав пісню.

— Де ти вчився? — запитав здивовано Валентин, коли Дань замовк. — Ти ж артист.

— Артист погорілого театру, — посміхнувся той. — І недоучка ветеринар.

— Я серйозно, — блакитні очі Валька дивилися недовірливо. — Чому ти приховав, що так співаєш, — наш лейтенант чотири дні шукав заспівувача роти?

— Може, треба було ще й циганочку затанцювати? — посуворішав Данило, запиваючи пиріжок лимонадом.

— Дивак ти, — глянув на нього докірливо Валько. — Коли б я мав такий голос, то вже б точно дав собі раду, а не думав тепер: заберуть мене чи не заберуть на війну?

— Мене заберуть, — з упевненістю промовив Данило.

За кілька днів до відправлення у Туркестанський військовий округ Данилові і ще чотирнадцятьом солдатам видали шкіряні ремені й замість кирзових чобіт — ялові. Валько в цю групу не увійшов і почувався винувато. В останній день перед відправленням ходив мовчазний, подовгу дивився на товариша, мовби хотів для себе зрозуміти щось важливе. А увечері зняв із руки годинника і простягнув Данилові.

— Візьми на пам’ять. Бери, бери, — мало не силоміць поклав годинника в руку. — Я у колгоспі сам заробив.

— А ти? — Данило зніяковіло розглядав подарунок.

— У мене ще є… вдома, — обличчя Валька було розгублене й винувате — він уже не сумнівався, що Данила разом з іншими солдатами відправляють в Афганістан, хоча вголос про це ніхто не говорив.

Із самого ранку п’ятнадцять солдатів їхало в критому кузові військового автомобіля до аеропорту. За хвилину по приїзді їх завели в окремий салон пасажирського літака, що летів до Ташкента. Через шість годин польоту Данило відчув, що перебуває зовсім в іншому світі. На цій землі було спекотно й по-східному гамірно. Дивувала мова, якою, здавалося, тут більше кричали, ніж просто розмовляли. Потім знову критий кузов. І за півгодини приїхали до пересильного пункту.

Першого ж дня новачки відчули на собі труднощі чужого клімату. Весь час хотілося пити. Води пили багато й не напивалися. У чоботях пріли ноги, а гімнастерки мокріли від поту. Їжа мало чим відрізнялася від тієї, якою годували в Дніпропетровську, але їсти зовсім не хотілося. Дошкуляли мухи й скорпіони. Бачені вдома лише на малюнках, вони тут бігали по підлозі казарми й по землі. Данило і його товариші спочатку злякано піднімали ноги, коли скорпіон мало не залазив на чобіт, а потім звикли, тільки лаялися, і то більше від нічого робити.

Наближався день, про який не говорили, але всі думали. І знову критий автомобіль, невеликий аеропорт, військово-транспортний літак, у металевому череві якого повітря було гарячим, немов у кузні. За хвилину літак піднявся і зробив коло над Ташкентом. Данило зацікавлено дивився в ілюмінатор на місто з чіткими кварталами багатоповерхових будинків, заводами, ніби іграшковими автомобілями на дорогах — геометрично рівним архітектурним життям, яке з висоти чомусь здавалося байдуже монотонним. Мальовнича картина кишлаків та ариків додала відчуття спокою й миру на землі, що так швидко віддалялася в часі й просторі.

Літак набирав висоту, і в салоні різко упала температура. Дехто порозкручував шинелі й накинув на плечі. Усі мовчали. Здавалося, мовби прислухалися до роботи двигуна, який піднімав літак вище і вище. Поруч із Данилом сидів молодший сержант із дніпропетровської партії військових фельдшерів. Знайоме обличчя за короткий час мовби перетворилося на виліплену з гіпсу маску із заплющеними очима. Дань якусь хвилину вдивлявся в ту маску, потім обернувся: стиснувши голову руками, за ним сидів незнайомий солдат зі спазматично скривленим обличчям. У кінці відсіку хтось неголосно розмовляв, почувся приглушений, неприродно бадьорий сміх. Данило обвів поглядом знайомі й незнайомі обличчя, на яких у цю хвилину, мов на негативній плівці, проступали всі почуття — від страху до заціпеніння й приреченості.