Отож слов'янинові Ярославу Кочеку важко було сподіватися гостинності від членів аристократичного спортивного клубу. Але втрачати йому було нічого, та й іншого виходу він не бачив. Тому поклав собі за всяку ціну справити на членів клубу якнайкраще враження.

Василя не цікавили російські білогвардійці, яких у Франції безліч. Він вважав, що це живі мерці, котрих викреслила з життя сама історія. Але час від часу, через усілякі обставини, йому мимохіть доводилося стикатися з ними.

Одного разу, коли фірма оголосила, що їй потрібні чорнороби для роботи в майстерні, серед інших безробітних прийшов і білогвардієць — вусатий чоловік з військовою виправкою, у пошарпаному одязі. Василь заговорив з ним, — звичайно, по-французьки. «Мабуть, мосьє був офіцером?» — спитав він і, діставши ствердну відповідь, поцікавився, як же йому живеться на чужині.

— Хіба з добра люди підуть найматися в чорнороби? — і собі хрипло запитав вусач.

— Колись, напевне, вам жилося непогано?

— Мосьє, колись я мав честь служити в гвардійському кірасірському полку в чині штабс-капітана. Від батька успадкував великий маєток, від тітки — гроші і цінні папери…

— Які ваші переконання і чи є у вас надії на краще майбутнє?

— До біса ідеї і переконання! — сердито відповів колишній штабс-капітан. — Коли ви продаєте останній срібний портсигар з монограмою, подарунок вашої матері, і коли ваша кохана дружина йде до іншого, бо в того в кишені гроші, запевняю вас, вам буде не до переконань… Ідеали, переконання — банальна вигадка нероб!.. Надій на майбутнє теж ніяких. Розмови про те, що ми розіб'ємо більшовиків і повернемося додому, — міф.

— З приводу роботи зверніться, будь ласка, до головного художника мосьє Борро. — Василь відпустив білогвардійця.

Увечері він запитав Борро, чи прийняв той на роботу вусатого росіянина.

— Ні, мосьє, ні його, ні інших росіян, що зверталися до нас, я не прийняв…

— Чому? Вони погано працюють?

— Та ні… Чесно признаюсь, я зневажаю російських білогвардійців. Нам, французам, вони чимось нагадують прихильників Бурбонів, вигнаних з країни, і добра від них не сподівайся. Вони нічого не забули і нічого не навчилися…

Рівно о шостій годині вечора Василь у легкому спортивному костюмі, з маленькою валізою в руці, підійшов до парадних дверей тенісного клубу. Швейцар у гаптованій золотом лівреї низько вклонився, коли він назвав себе, і сказав, що пана Кочека чекають на другому відкритому корті.

Здалеку побачивши Василя, Шарль де ла Граммон поспішив йому назустріч.

— Якщо не заперечуєте, можемо почати!

— Зараз буду готовий! — Василь переодягся, взяв ракетку і пішов на корт.

Гра почалася в стрімкому темпі. Де ла Граммон був добрий гравець. Спершу Василь хвилювався, бив неточно, припускався помилок.

Вигравши перший період, суперник, поблажливо усміхаючись, сказав Василеві:

— Не журіться, друже! Я ж призер торішнього чемпіонату нашого клубу і рідко програю. Погодьтесь, я непогано граю! — Він самовдоволено засміявся.

Василь промовчав.

У другому періоді Василь заспокоївся і почав грати так, як грав колись у Москві, коли здобув знання чемпіона «Динамо» з теніса.

За стальною сіткою корту товпилися люди. Хтось голосно сказав:

— Дивіться, панове! Якийсь новак обігрує нашого віце-президента.

— Хто він, цей новак? Удар у нього могутній.

— Він тут уперше. Мабуть, іноземець…

Гра тривала. Тепер явна перевага була на боці Василя. Настав час хвилюватися де ла Граммонові. Під кінець він розгубився, відбивав м'ячі куди попало, а Василь посилював натиск, не даючи супротивникові оговтатись.

Коли закінчилась третя партія, пролунали оплески — глядачі вітали Василя.

До нього підійшов високий, худорлявий, із сивиною на скронях добродій.

— Жан-Поль Маріньє, — назвав він себе, — начальник канцелярії міністра. Ви, мосьє, грали чудово і викликали загальне захоплення!

— Дякую за приємні слова! Просто поталанило, не більш…

— Не думаю, що це так! Проте легко перевірити! Випадкової удачі не буває двічі. Пропоную вам чотири партії по п'ять геймів кожна. Згодні?

— Вважатиму за честь для себе!.. Хвилин за двадцять почнемо.

Через двадцять хвилин гра почалася. Василь, розуміючи, що від його успіху багато що залежить у майбутньому, був пильний і грав чудово. Грати всі чотири партії йому не довелося. Коли він виграв три партії, до нього підійшов партнер і потис йому руку. Василь і гадки не мав, що грав не тільки з чемпіоном клубу, але й Парижа.

Сенсаційна перемога новака над видатними гравцями справила на членів клубу сильне враження. Єдиною людиною, хто знав Василя особисто, був де ла Граммон, і він, втішений поразкою Маріньє, охоче давав пояснення:

— О, це вельми досвідчений комерсант і багата людина! Ви, звісно, чули про рекламну фірму «Жубер і компанія»? Про неї недавно знову писали газети. Так він там — головна постать, Грошей загрібає купу. Не мине й півроку, як цей слов'янин стане королем рекламної справи у Франції. Ми укладаємо з його фірмою угоду на оформлення всіх вітрин нашого магазину!..

— Це не той, хто уславився рекламою фільму «Під паризькими дахами»?

— Так, це він!..

На порозі залу з'явився Василь. Після теплого душу він мав свіжий і бадьорий вигляд. Маріньє запросив його, де ла Граммона і ще кількох членів клубу повечеряти в ресторані.

Серед запрошених Василь звернув увагу на людину, що розмовляла по-французьки з відчутним акцентом. Пізніше він довідався, що це секретар генерального консульства Німеччини в Парижі Ганс Вебер.

На відміну від більшості своїх співвітчизників, статечних і пихатих німців, Вебер був товариський, веселий співрозмовник. Він розповідав кумедні історії, жартував і голосно, щиро перший сміявся зі своїх жартів. Раптом, прибравши серйозного вигляду, він звернувся до Василя, що сидів навпроти нього.

— Пане Кочеку, я мав честь жити якийсь час на вашій батьківщині. Навіть мову вашу спробував вивчати, на жаль, не зовсім вдало… Чи не гадаєте ви, що це дає мені підстави претендувати на першу гру з вами, якщо, звісно, ви схочете грати з вельми посереднім гравцем?

— Якості гравця пізнаються під час гри! — відповів Василь.

— Зважте, мосьє Кочеку, пан Вебер чудовий гравець! До того ж — невтомний: він легко грає п'ять-шість партій підряд, — попередив де ла Граммон.

— Ми замучимо нашого гостя, якщо кожен з нас неодмінно захоче грати з ним, — сказав Маріньє. — Чи не краще організувати невеликий турнір з нагоди появи у нас нового першокласного гравця? Що думає про це наш шановний віце-президент?

— Віце-президент вважає, що вам, друже, спала на думку блискуча ідея: організуємо найближчим часом турнір в одиночній парі, проведемо попереднє жеребкування…

— І встановимо три призи для переможців, що посядуть перші три місця, — перебив де ла Граммона юнак з перснем на вказівному пальці.

— Як я розумію, наш друг Луї претендує на один із цих призів? — пожартував Вебер.

— Чому б ні? — Луї знизав плечима. — Скажіть-но краще, Вебере, правда, що фон Папен, виступаючи з урядовою декларацією, заявив: німці хочуть насамперед знищити парламентський режим у Німеччині, а в міжнародній політиці домагаються свободи експансії і переозброєння?

— Пригадую, газети писали щось таке і, здається, офіційного спростування не було, — ухильно відповів німець.

— А як могло трапитись, що Герінг, права рука Гітлера, став головою рейхстагу? — не вгавав Луї.

— На останніх виборах перемогла партія націонал-соціалістів!

— Отже, прихід до влади Гітлера — питання днів? — втрутився в розмову де ла Граммон.

— На жаль, я не маю можливості задовольнити вашу цікавість, дорогий друже. Мені треба спершу порадитися з нашим президентом, паном Гінденбургом… Може, він конфіденціально скаже для вас, кому думає доручити формування уряду — керівникові партії націонал-соціалістів панові Гітлеру чи іншій особі, — спробував пожартувати Вебер.