Після годинної перерви гравці змагалися далі. На початку четвертого гейма щастя явно всміхалося де ла Граммонові. Але Василеві перемога була потрібніша, ніж віце-президентові клубу, і він зібрав усі свої сили, щоб зламати волю супротивника, і зламав. У двох останніх геймах Василь здобув перемогу.

Гриміли оплески, оркестр грав туш. Уболівальники, репортери газет і фотокореспонденти оточили Василя. На секунду в юрмі промайнуло радісно-схвильоване обличчя Лізи, яка не могла протовпитися до нього.

Побачивши спрямовані на себе фотооб'єктиви, Василь подумав про те, що була б вельми небажаною поява його портрета на сторінках паризьких газет. Він упустив ракетку, нахилився, підняв її і швидко побіг у душ.

Стоячи під теплим душем, Василь відчув страшенну втому, болів поперек. Але не це турбувало його. Зараз він щасливо уникнув фотографування. А проте його неодмінно сфотографують під час церемонії вручення призу. За простою логікою речей кожному спортсменові приємно покрасуватися на сторінках великої преси. Це — популярність, реклама. І раптом з'являється якийсь дивак, що не дає фотографувати себе. Тут щось не те, скаже кожна розсудлива людина. Підуть плітки, здогади… Як же бути?..

До роздягальні знову зайшов Сар'ян і перервав роздуми Василя.

— То як, пересвідчились тепер, що я коли і не пророк, то ясновидець напевне? — сказав він сміючись і щиро поздоровив Василя з перемогою.

— Ладен вважати вас добрим ангелом, який приносить щастя!

— Щодо ангела не знаю. Але я справді приношу щастя тим, до кого добре ставлюсь.

Ця людина з відкритим лицем, доброю усмішкою викликала у Василя симпатію. Але звернувся він до журналіста з деяким ваганням:

— Хочу попросити у вас поради: як вчинити, щоб мене не фотографували, коли переможців нагороджуватимуть призами?

— Коли ви впустили ракетку і нахилились, у мене майнула підозра, що це зроблено навмисне, — сказав Сар'ян. — Якщо вже пішло на відвертість, скажіть, чому вам не хочеться з'явитися завтра на сторінках ранкових газет?

— Як би вам пояснити це? — відповів Василь. — Я іноземець, до того ж слов'янин… Приїхав до Франції як турист і от осів тут… Я маю дозвіл жити у Франції, але ж кожної хвилини мене можуть і виселити. Навіщо ж мені в своєму становищі викликати заздрість, дратувати гусей? Потім я побоююсь, що звання чемпіона з теніса може підірвати довіру до мене ділового світу… Може, мені поговорити з віце-президентом клубу?

Сар'ян усміхаючись кивав головою, і Василь не міг зрозуміти — схвалює журналіст хід його думок чи не вірить жодному його слову.

— Бачте, мосьє Кочеку, в нас ніхто не може заборонити фоторепортерам сфотографувати будь-яку людину, а потім надрукувати її портрет на сторінках газети чи журналу. Не може цього зробити і віце-президент клубу… Є один вихід — захворіти… Цілком природно, що після важкого і тривалого змагання з вами міг статися сердечний приступ, могли заболіти м'язи на правій лопатці. Я сходжу по лікаря, він подасть першу допомогу, і через нього ви передасте віце-президентові своє вибачення за те, що не можете бути присутнім на церемонії. І поїдете додому… То як, діємо?

— Діємо! Іншого не придумаєш. — Василь ліг на канапу, і Сар'ян пішов по лікаря.

Молодий, франтуватий лікар довго заспокоював Василя:

— Не хвилюйтеся, мосьє, серцеві спазми та болі у м’язах — звичайна річ після важких змагань. Потрібні невеликий масаж плеча і цілковитий спокій. Їдьте додому, лягайте в ліжко, запросіть масажистку, — говорив він, виписуючи рецепта. — Днів за два-три минеться, але надалі будьте дуже обережні, уникайте перевтоми. Мікстуру пийте тричі на день… Якщо вам буде потрібна моя допомога, подзвоніть. — Лікар подав візитну картку. — А тепер, гадаю, ви не заперечуватимете, якщо я пошлю по таксі?

— Дикую, лікарю, не турбуйтесь. Моя машина стоїть недалеко, і я сподіваюсь, що мосьє Сар'ян проведе мене.

— Велике до вас прохання, лікарю, — сказав журналіст, — попередьте, будь ласка, пана віце-президента, що мосьє Кочекові раптом стало погано і ви звеліли йому їхати додому.

— Звичайно, це мій обов'язок!

Удавана хвороба змусила Василя кілька днів сидіти вдома. Він і справді почував себе якщо не хворим, то стомленим і ледарював задоволено.

Ліза вставала рано. Похапцем нагодувавши його, поспішала на лекції в Сорбонну. На самотині Василь зручно влаштовувався в кріслі і читав.

Взагалі в нього не було підстав скаржитись на долю. Хто коли жив таким бурхливим, сповненим різних пригод життям, як він, Василь? Чи багатьом випадало щастя брати участь у революції, яка повалила царя, грудьми захищати справедливе діло від найлютіших ворогів?..

У Василя була щаслива властивість характеру — він умів не втрачати бадьорості за будь-яких обставин. А зараз у нього і зовсім нема причин бути невдоволеним тим, як усе складається. Єдине, чого йому бракує, — то це рідних просторів, друзів, товаришів… Тут він навіть не може читати книжки рідною мовою. Розмовляє з дружиною по-російськи тільки вдома, за зачиненими дверима, та й то стишуючи голос до шепоту.

Василь підійшов до вікна, довго дивився на вулицю. Кінець жовтня, а небо над Парижем голубе, без жодної хмаринки. Дні стоять теплі, лагідні, сонце не тільки світить, але й гріє як улітку. Листя на деревах обабіч широких вулиць і в парках ледь пожовтіло…

Саме в цю пору року життя в Парижі особливо пожвавлюється. Спадає спека, повертаються додому з мандрівок і морських курортів заможні люди. Афіші повідомляють про початок театрального сезону. За дзеркальними вітринами демонструються зимові моди. Вечорами на вулицях повно людей. Гомін, сміх, вигуки торговців смаженими каштанами, пісні…

А дома вже листопад. Дерева стоять голі. Може, навіть випав перший сніжок і зразу ж розтав. У селах топлять печі, пахне хлібом, яблуками. Скоро свято — п'ятнадцяті роковини великої революції, а вони з Лізою можуть тільки потай думати, згадувати про це.

П'ятнадцять років! А почнеш згадувати — ніби вчора все було… Лютневі дні на фронті розбурхали армію. Солдатам остобісіла безглузда бійня, вогкі окопи, холод, багно. В далекому Петрограді скинули царя, і люди чекали, що незабаром настануть переміни, але нічого не мінялося. Агітатори Тимчасового уряду співали старої: «Виконувати союзницькі зобов'язання! Війна до переможного кінця!..»

Сарай, де містилася авторота, звісно, не окопи — тепло, дах над головою, та й кулі не долітають. Голодувати теж не дуже доводиться: правду кажуть — «біля начальства не пропадеш». І все-таки в автороті неспокійно.

Сперечаються до хрипоти, мітингують. Солдати шкодують, що серед них нема Забродіна — його давно забрали з автороти — погнали на передові позиції.

Та, виявляється, були в автороті однодумці більшовика Забродіна, які причаїлися до пори. Тепер ця пора настала, — вони заговорили вголос. Невдовзі і Василь разом з ними кричав: «Геть війну!» А в Жовтневі дні на демонстрації ніс лозунг, написаний великими білими літерами на червоній китайці: «Вся влада Радам!»

Якось його запитав автомеханік Кожухін: «Ти, голубе, якій партії співчуваєш?» — «Партії Леніна!» — не задумуючись відповів Василь, певен, що Забродін був саме в цій партії. «Чого ж ти не вступаєш у партію більшовиків?» — «Та я б з великою охотою, але не знаю, як це робиться!» — щиро признався Василь. «Подавай заяву! Напишеш — так, мовляв, і так, хочу стати членом більшовицької партії і разом з усіма боротися проти буржуїв та поміщиків, йти до самої світової революції. А ми зберемося і на осередку обговоримо. Ти з робітників, свідомий — твоє місце з нами…»

Василь повернувся до Москви молодим комуністом, поступив на свій завод, став на облік у партійному осередку.

Час був важкий, голодний. Робітникам видавали на день фунт важкого, як глина, хліба, три оселедці, пачку махорки і коробок сірників — на тиждень. Цехи не опалювалися, трамваї ходили вряди-годи. Після роботи йшли у завком, грілися біля грубки-буржуйки, там брали й гвинтівки — патрулювали вулиці, охороняли радянські установи.