— Охоче, але ж нас чекають!

Вебер допоміг їй надіти шубку, і вони спустилися на вулицю, де на них чекало таксі.

Ельза Браун уперше була в китайському ресторані і зацікавлено оглядала стіни, обтягнуті шовком з химерними малюнками, ліхтарики, з яких струмувало в зал м'яке світло. По обидва боки залу містилися невеликі кабіни, схожі на намети. Приглушено лунала якась дивна музика.

Не встигли Вебер і Ельза ввійти до ресторану, як перед ними з'явився, немов з-під землі, китаєць у зеленому халаті, з довгою косою і шанобливо запитав — чи не пан Вебер ощасливив його своєю присутністю? Діставши схвальну відповідь, китаєць низько вклонився і сказав:

— Вас і вашу даму чекають у шостій кабіні!

Помітивши гостей, Сар'ян схопився з місця, поцілував руку Ельзі Браун і відрекомендував їй та Веберові свою супутницю:

— Мадам Маріанна!.. Сідайте, прошу вас, і почувайте себе як удома! Якою мовою волієте розмовляти? — спитав він раптом.

— Гадаю, краще по-німецьки, — відповів Вебер. — Так же, фрау Ельзо?

— Так, мабуть, краще по-німецьки, а то з моєю вимовою… Понад три роки живу у Франції і ніяк не навчуся правильно вимовляти французькі слова. — Німкеня говорила з таким кумедним акцентом, що Ліза насилу стримувала усмішку.

На дзвінок Сар'яна вмить з'явився служник-китаєць. За його допомогою Сар'ян замовив якісь дивні страви, про які Ельза й уявлення не мала, і наприкінці сказав:

— В одному тільки ми порушимо китайське меню: дайте нам російської горілки і французького шампанського! А про десерт іще подумаємо!

Прохолодна горілка, яку пили маленькими, мов наперсток, чарками — од неї не відмовились і жінки, — швидко зблизила нових знайомих. Коли вони впоралися із закусками і їм подали качку по-китайськи, жінки розмовляли так, наче давно знали одна одну.

— На вас чарівна сукня, і дуже вам до лиця!.. Скажіть, у кого ви шиєте? — спитала Ельза Браун.

Ліза назвала відому в Парижі кравчиху.

— І дорого вона бере?

— Як вам сказати, для Парижа не так-то вже й дорого… За сукню — чотириста франків, за костюм — шістсот.

— О ні! — Ельза скрушно похитала головою. — Для жінки, що живе на зарплату, це занадто…

— Хіба ви служите? — запитала Ліза так, немов досі нічого не чула про Браун.

— Еге ж, я працюю. — Ельза не пояснила, де саме, і Ліза зрозуміла, що її співрозмовниця не така вже наївна жіночка, як то здається на перший погляд.

— Ах, я так мрію скоріше закінчити Сорбонну і почати працювати! — сказала Ліза. — Хочеться бути самостійною… Адже ваша робота, фрау Ельзо, цілком забезпечує вас?

— Я одержую, люба Маріанно, сімсот франків на місяць, плюс винагорода двічі на рік — на різдво і на Великдень. Гроші чималі, на них я могла б жити у себе на батьківщині розкошуючи. Але тільки не тут!..

— Звісно, це не дуже великі гроші для Парижа. Втім, треба вміти жити… Тут є кравчихи, які добре шиють і беруть недорого, — просто їх мало розрекламовано. Інколи і я шию в них. Це обходиться майже вдвічі дешевше.

— Але ж треба знати таких кравчих!

— Я охоче поведу вас до однієї, якщо хочете!

— Буду вам безмежно вдячна, люба Маріанно!

Чоловіки, вдаючи, що захопилися наїдками, стежили за розмовою жінок, відзначаючи в думці вправність, з якою Ліза спрямовувала цю розмову.

— Ще келех шампанського? — запропонував Сар'ян Ельзі Браун.

— Я й так зовсім п'яна! — кокетливо всміхнулась та.

— Ну, що ви, дорога фрау Ельзо! Шампанське — жіночий напій! Ось ми з моїм другом Вебером п'ємо російську горілку, і то нічого! — Він налив у келехи жінкам.

Вони випили по кілька ковтків, і Браун повернулася до перерваної розмови.

— Правда ваша, тут усе так дорого… За флакон гарних духів платиш сто і навіть двісті франків, за коробку пудри — тридцять-п'ятдесят франків. Звісно, все це предмети розкоші, згодна, але, даруйте, яка жінка у наш час може обійтися без духів, пудри, крему, губної помади?

— Недарма французи вигадали приказку: краса потребує жертв!..

— Ви чудово розмовляєте по-німецьки! За вимовою вас не відрізниш від уродженки Берліна.

— Я вчилася в німецькій школі, — коротко відповіла Ліза.

Зайшла розмова про китайську кухню. Віддаючи їй належне, Вебер твердив, що все-таки кращої кухні, ніж французька, нема ніде. Сар'ян не погоджувався, доводячи, що на Сході, особливо у Стамбулі, готують чудово, не гірше, ніж французи. Браун одразу ж поцікавилась: хіба мосьє Сар'ян бував у Стамбулі? Той відповів ствердно, і їй закортіло дізнатися, чи справді такі незвичайні турецькі лазні.

— Стамбул уславився не тільки чудовими лазнями. — Німкеня дратувала журналіста, але він опанував собою і вів далі. — Там зберігся великий критий базар з безліччю лабіринтів, збудований ще за часів султана Фатіха, завойовника Константинополя. На березі Босфору досі стоять фортечні вежі, споруджені візантійцями для оборони столиці імперії; дивовижні своєю красою храми, з високими мінаретами мечеті, обличковані кольоровою керамікою, що так і сяють на сонці всіма кольорами веселки. Нарешті, розкішні палаци, які поєднують у собі мавританську архітектуру з європейською…

— О, як це цікаво! Скажіть, мосьє Сар'яне, це правда, що в турецьких султанів були гареми, де вони тримали по дванадцять жінок?

— В передостаннього султана, Абдул-Хаміда, було не дванадцять, а тридцять жінок, згідно із законом шаріату, — відповів журналіст. — І шістдесят наложниць…

— Який жах! — вигукнула Браун.

— Нічого жахливого! Жінки і наложниці султана жили в нечуваних розкошах. Я певен, що багато сучасних жінок погодилися б бути на їхньому місці, — додав Вебер, який досі мовчав.

— Ні, неправда! Жити в клітці, хоч і золотій, навряд чи кому захочеться, — заперечила Ліза.

— Не кажіть, не кажіть, — п'яно белькотала Ельза Браун. — Жити безтурботно… ходити в шовкових шароварах… купатися в прозорих водах мармурових басейнів… Їсти східні солодощі… слухати музику…

— По-моєму, ваша суперечка, любі дами, безпредметна: у Франції гаремів нема, і ви не можете перевірити — добре чи погано живеться в золотій клітці! — сміючись сказав Сар'ян.

Виходячи з ресторану, чоловіки навмисне відстали од жінок, щоб дати їм можливість домовитися про нову зустріч. Браун, не гаючи часу, звернулася до Лізи:

— Маріанно, любонько, ви обіцяли познайомити мене з недорогою кравчихою. Може, ви дасте мені номер вашого телефону, і я подзвоню в зручний для вас час?

— Я пізно повертаюся додому, мене важко застати. — Ліза не запитала в німкені номера її телефону, щоб не викликати підозри. — Краще зустрінемося цими днями десь у кафе, як ви звільнитеся од служби. До речі, я довідаюсь, коли моя кравчиха зможе вас прийняти.

— Я буду дуже рада, якщо це зручно для вас.

— Ви добре знаєте майдан Етуаль? Там, навпроти станції метрополітену, є маленьке кафе. Якщо не заперечуєте, ми могли б зустрітися там. Ну, скажімо, завтра ввечері…

— Краще післязавтра!

— Гаразд. Я чекатиму там на вас о сьомій годині.

В таксі, по дорозі додому, Ельза говорила Веберові:

— Ви знаєте, ця француженка — щасливий виняток серед своїх співвітчизниць, — по-перше, не кривляка, до того ж досконало володіє німецькою мовою!

— Вона вам сподобалась?

— Дуже! Ми домовилися з нею зустрітись післязавтра на майдані Етуаль. Вона хоче повести мене до своєї кравчихи… Як ви гадаєте, в тому, що я водитимуся з місцевою жителькою, нема нічого поганого?

— Як вам сказати? — Вебер знизав плечима. — Гадаю, що ні… Ви ж чули, на зборах співробітників радник Ельман не раз казав, що не варто цуратися місцевих жителів. Він навіть рекомендував частіше бувати серед них, щоб французи не думали про нас як про націю зарозумілу й відлюдькувату.

— Мені треба поставити до відома про це секретаря канцелярії посольства…

— Навіщо? А втім, як вам завгодно. Якщо хочете, щоб вас зайвий раз допитували… — Вебер розумів, що так відповідати йому, добре обізнаному з порядками в німецькому посольстві, не годилося б, але іншого виходу не було.