За сигналом Вебера таксі зупинилося біля будинку, де жила Браун. Не відпускаючи Веберової руки, зазираючи йому в очі, вона спитала:

— Хіба ви… не підніметесь до мене?

— Дякую вам, зараз — ні… Вже пізно, — відповів Вебер, нахиляючись до її руки.

— Хіба вже так пізно? — В голосі Ельзи Браун вчувалася образа.

Доки консьєржка відчиняла двері, таксі рушило з місця і зникло за рогом. Ельза раптом відчула страшенну втому. Повільно, насилу піднялася на четвертий поверх, увійшла в свою квартиру, засвітила світло. У двох її манюсіньких кімнатках був безлад: на стільцях, на ліжку, навіть на буфеті лежали речі — сукні, панчохи, білизна. Фрау Браун за вдачею була жінка акуратна, та сьогодні, поспішаючи, вона не встигла прибрати в квартирі.

«Добре, що Вебер не зайшов! Що б він подумав про мене, побачивши такий розгардіяш?» Але вона ніяк не могла зрозуміти поведінки секретаря консульства: запросити на вечерю, потратитись і не зайти до неї? Цього вона не могла збагнути…

Перед тим як лягти, Ельза остаточно надумала нічого не говорити начальникові канцелярії про майбутню зустріч з француженкою. «Вебер має рацію — не варто зчиняти галасу через таку дрібницю! А то почнуть розпитувати: хто, чому, навіщо?..»

Ліза повернулася додому схвильована.

— Василю, я, здається, зробила помилку, — сказала вона.

— Заспокойся! І розкажи ясно, що трапилося?

— Зі мною — нічого. І взагалі спершу все йшло добре. Фрау Браун — звичайна міщанка. Вона думає тільки про лахміття. Я, здається, сподобалась їй… Але потім, щоб мати привід для нової зустрічі, надала мені лиха година бовкнути, що я можу повести її до хорошої кравчихи, яка бере недорого. Браун ухопилася за це, і ми домовилися зустрітись післязавтра в маленькому кафе на майдані Етуаль — ми там якось були з тобою, пригадуєш? А де я знайду таку кравчиху?

— Ну, знаєш, краще вже запитай мене про що-небудь з астрономії!..

— Ти все жартуєш, а я, безголова, зіпсувала справу! Добре ще, зметикувала не дати їй номера свого телефону… Треба попередити Сар'яна — він вигадає якийсь привід, щоб пояснити, чому я так раптово щезла.

— Не гарячкуй і, не зваживши добре, нічого не роби. Нам нізащо не можна випускати стенографістки. Де ще ми знайдемо таке джерело інформації?

— Але ж не можу я піти до своєї кравчихи мадам Жаклін і сказати: пошийте, будь ласка, дамі на прізвище Браун сукню і візьміть з неї половину або навіть, може, чверть вартості — решту сплачу я сама!

— Ні, так не скажеш… Першу частину завдання ти виконала добре і не картай себе даремно: найголовніше, що ти познайомилася з цією Браун… От що, ходімо, Лізо, спати. Як любить казати моя сестра Фросина: вранці буде видніше!..

— Який же у тебе легкий характер!..

Рано-вранці пролунав телефонний дзвінок. Каліченою французькою мовою якась незнайома жінка запитувала Маріанну Кочекову.

— Це тебе! — Василь передав дружині трубку.

Ліза взяла трубку і раптом просіяла. Затуливши телефонну трубку долонею, сказала пошепки:

— Приїхала фрау Шульц! Каже: ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню? — І відповіла в трубку — Так, якщо тільки не дуже довго чекати.

Домовившись з приїжджою про місце і час зустрічі, Ліза поклала трубку і глибоко зітхнула, немов після важкої роботи.

— От бачиш, я ж казав тобі, що вранці буде видніше! — мовив Василь.

— Звичайно, приємно, що нарешті приїхав до нас постійний кур'єр. Але що з того, хіба це допоможе пошити сукню фрау Браун?

— Мабуть, допоможе, адже фрау Шульц кравчиха. Цілком можливо, що в неї у Парижі є знайомі. Ти побалакай з нею — що вона тобі порадить?

Ліза поспішала на побачення з фрау Шульц. Лекції в Сорбонні довелося пропустити.

Вони зустрілися біля виходу з Північного вокзалу. Ліза ще здалеку пізнала фрау Шульц по тому, як описав її Юзеф. Шульц була огрядна, червонощока, гладка жінка років п'ятдесяти в добре пошитому пальті з маленьким хутряним комірцем, у старомодному круглому капелюшку, які носили солідні дами ще напередодні світової війни. В руці вона тримала велику плетену валізу, на зразок тих, в яких паризькі білошвеї носять білизну замовницям. Фрау Шульц одразу помітила Лізу і пішла їй назустріч. Вона ще раз промовила пароль, почувши відповідь, усміхнулася і подала Лізі руку.

— Добридень, пані Маріанно! Рада вас бачити при доброму здоров'ї, — і, понизивши голос, додала: — Нам треба поговорити, і найкраще це зробити в кафе. До речі, я й поснідаю.

— Ви вже влаштувались? — поцікавилась Ліза.

— В якому розумінні? — не второпала приїжджа.

— Я маю на увазі готель. А де ваші речі?

— Вони тут. — Фрау Шульц показала на валізу. — Чи багато речей потрібно мені, літній жінці? Нічна сорочка, дві зміни білизни, дві кофточки, рушник, мило, зубна щітка… Що ж до готелю, то в Парижі в мене чимало добрих знайомих і подруг молодості, з якими ми разом навчалися ремесла. Вони радо приймуть мене на кілька днів.

Розмовляючи отак, вони дійшли до кафе, де замовили сніданок для фрау Шульц і чашечку кави з тістечком для Ліан.

— Насамперед хочу повідомити, що вдома у вас усе гаразд, отже, турбуватися вам нічого. Рідні шлють вам привіт, і якщо ви схочете написати їм, то я можу взяти ваші листи з собою і надіслати їх.

— Велике спасибі, фрау Шульц! Ми обов'язково напишемо, але, відверто кажучи, нам так хотілося б дістати листа від них!..

— Коли будуть листи з дому, я привезу вам. У мене сила-силенна доручень, — вела далі фрау Шульц. — Я залишу під салфеткою «батькового» листа, а ви непомітно візьміть його і сховайте… Там про все написано. «Батько» просив переказати, щоб пан Кочек неодмінно з'їздив до Берліна і, якщо трапиться нагода, налагодив там ділові стосунки, аби мати можливість їздити туди, коли буде треба. Поїздку до Німеччини не слід відкладати. «Батько» вважає правильним, що ви збираєтесь найняти півбудинку за містом. Коли у вас буде готова відповідь на «батьків» лист, скажіть мені. Дуже не кваптеся, я пробуду тут кілька днів — у мене є ще деякі справи. Якщо я знадоблюсь вам до від'їзду — завжди до ваших послуг. У вас є запитання до мене?

— Є велике прохання.

— Я слухаю.

Цього ранкового часу кафе було пусте. Вони розмовляли по-німецьки, і так тихо, що ніхто не міг їх підслухати.

Ліза розповіла про знайомство з Ельзою Браун і про те, що їй важко виконати свою обіцянку — знайти дешеву і гарну кравчиху.

— Ну, в цьому я можу вам допомогти! — сказала фрау Шульц. — Я збираюся зупинитись у моєї близької приятельки, власниці невеликого ательє. Я домовлюся з нею про все, а ви ввечері подзвоніть мені. Якщо все буде гаразд, то завтра ж ви зможете привести туди свою німкеню. До мого від'їзду ми пошиємо їй чудову сукню за мізерну плату!

— Ви навіть не уявляєте, фрау Шульц, який тягар зняли з моєї душі! — Ліяа записала номер телефону та адресу ательє, де зупиниться фрау Шульц, і вони розійшлися.

У «батьковому» листі повторювалося майже все те, що переказала Лізі фрау Шульц. Він дуже просив Василя якнайскоріше побувати в Берліні, «щоб на власні очі побачити все і познайомитися з тамтешніми замовниками».

Написавши відповідь «батькові», Василь почав готуватися до поїздки в Берлін. Але до того часу треба було завершити справу з фрау Браун: мало які несподівані обставини можуть виникнути. Залишити тепер Лізу саму в Парижі було б нерозумно.

Зустрівшись з фрау Ельзою в маленькому кафе на майдані Етуаль, почастувавши її тістечками і кавою, Ліза повезла її до «знайомої» кравчихи на вулицю Гобелен. В ательє, за рекомендацією постійної замовниці мадам Маріанни, фрау Браун зустріли мов свою людину, показали найновіші журнали мод, порадили, який вибрати фасон для вечірньої сукні. Фрау Браун привабила сукня з великим вирізом на спині і грудях. Вона спитала Лізу по-німецьки, скільки коштуватиме робота? Ліза підійшла до фрау Шульц.

— Скажіть їй — сто п'ятдесят франків, — порадила та.

— Чи не надто мало?