Василя обурила така безцеремонність, але відповів він стримано:
— Ні, я словак за національністю і католик за віросповіданням. Усе ж дозвольте дізнатись — яке це має значення?
— Іудеям зупинятися у нас не можна…
У номері Василь поголився, надів свіжу сорочку, інший костюм і спустився в ресторан поснідати. Щоб мати кілька вільних днів і роздивитися трохи, він надумав відкласти знайомство з представниками кінопрокатної контори.
Поснідавши, Василь вийшов на вулицю. День був похмурий. Сірі хмари, що затягли небо, опустилися зовсім низько. Дув холодний, пронизливий вітер. Василь мерз у легкому демісезонному пальті, а проте довго стояв біля вітрин магазинів, розглядаючи без смаку оформлені реклами.
Назустріч раз у раз траплялися молодики в напіввійськовій коричневій формі. Складалося враження, що Берлін перетворився на військовий табір. Люди в коричневій формі вітали один одного, рвучко витягаючи праву руку вперед. Цього фашистського вітання, яке стало згодом символом варварства й нечуваної жорстокості, Василь досі не бачив.
Він дійшов до якогось майдану. З вікон і балконів будинків звисало багато прапорів, які тріпотіли на вітрі. Площею йшов духовий оркестр, ревли труби, гриміли литаври. За оркестром марширували загони парубійків у тій же коричневій формі. Порівнявшись із чотириповерховим сірим будинком, з балкона якого звисав велетенський прапор із свастикою, оркестр змовк. Демонстранти, вітаючи прапор, рвучко витягли праву руку вперед і тричі вигукнули: «Хайль, хайль хайль!..» Мабуть, у цьому сірому будинку містився центр націонал-соціалістської партії чи, може, його берлінське відділення.
Загони поділилися на групи, немов на фізкультурному параді.. І незабаром на майдані яскраво спалахнуло кілька вогнищ. До них під'їжджали важкі грузовики, повнісінькі книжок.
Парубійки в коричневому кидали книжки у вогонь. Високі стовпи диму здійнялися в небо…
Берлін щогодини підносив приїжджому нові сюрпризи. На вулицях з ранку до пізнього вечора гриміли духові оркестри, за ними нескінченними колонами марширували шибайголови в коричневій формі. На майданах влаштовувалися паради, багатолюдні мітинги, на яких виступали відомі діячі націонал-соціалістів, закликаючи молодь викоренити на німецькій землі комуністичну заразу, знищити євреїв і готуватися до завоювання життєвого простору. Повсюди громили єврейські крамниці і магазини. У ці ж дні фашистський офіціоз «Дойче беобахтер» надрукував постанову, що зобов'язувала всіх іудеїв незалежно од віку, статі, звання і майнового стану носити на лівому боці грудей знак, який свідчив про національність.
«Батько» мав рацію, настійно радячи мені поїхати до Берліна, — думав Василь. — Ніякі статті, хоч би як талановито їх було написано, не можуть дати навіть приблизного уявлення про те, що таке справжній фашизм…»
27 лютого, ввечері, почалася пожежа рейхстагу. Василь спочатку не надав цьому значення — хіба мало пожеж виникає у містах! Але з вечірніх газет він дізнався; слідчі органи вважають, що рейхстаг підпалили комуністи, і все збагнув. Одразу ж піднялася нова хвиля терору по всій Німеччині. Спеціально створені органи державної безпеки арештовували всіх, кого підозрювали в належності до комуністичної партії або співчутті їй, арештовували й соціал-демократів. Хапали євреїв, садовили в товарні вагони і вивозили невідомо куди. Тільки найбагатшим із них щастило за нечувано великі гроші дістати закордонні паспорти і виїхати з Німеччини…
Щоб не викликати підозри своїм неробством, Василь зателефонував Берлінській конторі кінопрокату. Розмовляв із ним директор контори Хойзінгер. Він висловив задоволення з того, що пан Кочек приїхав, і люб'язно запропонував зустрітися з ним сьогодні, якщо, звичайно, у пана Кочека немає важливіших справ.
Пан Кочек не мав важливіших справ, оскільки приїхав у Берлін саме з цією метою. Тому він пообіцяв прийти до пана Хойзінгера о дванадцятій годині дня. Кінопрокатна контора була на другому кінці міста — досить далеко від центра. Василь узяв таксі.
Водій, щупленький чоловічок середнього віку, був балакучий. Василь дізнався, що він не власник машини, як багато хто з берлінських таксистів, а працює в наймах у хазяїна. До цього він два роки був безробітний. Тепер, завдяки піклуванню фюрера, становище змінюється — життя налагоджується, кількість безробітних щодень скорочується. Фюрер обіцяв роботу всім німцям, а він не така людина, щоб не виконати своїх обіцянок!.. Ні, в партії націонал-соціалістів не перебуває, але на найближчих виборах голосуватиме за неї… Заробляє не дуже багато, та це все-таки краще, ніж жити з дружиною і двома маленькими дітками на жалюгідну допомогу для безробітних… Нічого, трохи терпіння, і німці теж почнуть жити як люди!.. Гітлер нікому не дозволить грабувати Німеччину, як грабували її досі. Він не платитиме жодного пфеніга Антанті за проклятою Версальською угодою!..
Слухаючи просторікання шофера, Василь починав розуміти, чому значна частина населення Німеччини підтримує фашистів. Гітлер не тільки дає німцям роботу, але й майстерно грає на їхньому ображеному національному почутті, обіцяючи в недалекому майбутньому здобути життєвий простір і панування над іншими народами. І знову почуття занепокоєння, неясної тривоги стиснуло Василеве серце…
Хойзінгер зустрів Василя як давнього знайомого, відрекомендував його своїм помічникам, потім, частуючи гостя коньяком і чорною кавою у своєму кабінеті, почав ділову розмову. Так, вони добре поінформовані про успіхи рекламної фірми «Жубер і компанія», особливо в галузі кіно. Кінопрокатна контора готова укласти угоду на виготовлення і поставку тематичних об'ємних рекламних установок. Спочатку — для рекламування американських і французьких фільмів — мабуть, художники фірми з цими фільмами знайомі. Якщо рекламні установки матимуть успіх, може постати питання про рекламування німецьких фільмів. А це значно складніше й відповідальніше: реклама повинна відбивати сучасну німецьку ідеологію…
Обговоривши попередні умови, Василь висловив бажання ознайомитися з практикою кінопрокату в Німеччині й з цією метою відвідати ще кілька міст — ну, скажімо, Гамбург, Мюнхен, Лейпціг, Дрезден. Хойзінгер обіцяв дати Василеві рекомендаційні листи на ім'я керівників філіалів. Листи ці принесуть йому в номер завтра. А до повернення пана Кочека з поїздки буде готовий і контракт. Хойзінгер погодився видати аванс в рахунок майбутніх замовлень і навіть узяти на себе частину витрат, пов'язаних із поїздкою Василя по країні.
На запитання, що трапилося з другою конторою кінопрокату, яка виявила бажання свого часу встановити ділові контакти з фірмою, Хойзінгер відповів:
— Бачте, пане Кочеку, уже понад століття ділки єврейської національності захопили всі фінанси Німеччини. Не вкладаючи жодної марки в індустрію, не сприяючи розвитку промисловості країни, вони прибрали до рук банки, торгівлю, видовища, місця розваг і на цьому наживали неймовірно великі гроші. Ясна річ, справжні господарі країни — німці — не могли терпіти без кінця-краю цей хижацький грабунок. Через те віднині євреям заборонено бути підприємцями. З цієї ж причини закрито і кінопрокатну контору Ліфшица…
— Отже, тепер ваша контора стала монополістом в галузі кінопрокату і не боїться конкуренції? — мовив Василь, нічим не виказуючи свого ставлення до цього жахливого, але зовсім не нового способу усунення конкурентів.
— Якщо хочете, так, — скромно відповів Хойзінгер. — Останнім часом оборот наш майже подвоївся і має тенденцію до дальшого збільшення… Криза припинилася, економіка країни на піднесенні, безробіття ліквідується — отже, в кінозалах буде більше глядачів!..
Перед тим як виїхати з Берліна, Василь мав зайти у французьке посольство й передати Понсе рекомендаційного листа. Щоправда, за ці дні не виникло потреби звертатися до високого заступництва, але було б неввічливо не передати послові листа від друга.