Не знаючи, що Парізерплац, де містилося французьке посольство, близько від готелю, Василь найняв таксі й за хвилину опинився біля масивних воріт гарного особняка. Але пройти в посольство було не так просто. Здоровило воротар, не слухаючи пояснень Василя, повторював одне й те саме: «Якщо мосьє хоче передати листа панові послу, хай залишить тут, зазначить свою адресу, і пан посол повідомить мосьє про час, коли його зможуть прийняти». Василь написав на звороті візитної картки назву свого готелю і залишив її з листом у сторожа. Потім вернувся в номер. Для невдоволення підстав не було: лист Маріньє він передав, а що його не пустили в посольство — то вже він не винен.

У Берліні більше нічого було робити. Рекомендаційні листи Хойзінгера лежали у Василя в кишені, і другого дня вечірнім поїздом він поїхав у Лейпціг.

Супутником Василя був кремезний чоловік середнього віку, на вигляд робітник. Зав'язалася розмова. Василь не помилився: сусід в купе, як виявилося, справді був металург. Він їхав у Лейпціг провідати родичів. На запитання, чи був він безробітний, той заперечливо похитав головою. Ні, він весь час мав роботу. Щоправда, за скороченим графіком — три дні на тиждень, і заробляв мало, але все-таки йому жилося далеко краще, ніж багатьом іншим, що були зовсім без роботи… Так, належав до політичної партії — був соціал-демократом. Потім розчарувався і вийшов з партії… Ніяких репресій з боку нових властей він не боїться. Хто і на якій підставі може його зачепити, — адже він добровільно і задовго до того, як владу взяв Гітлер, зрікся соціал-демократії… Чому? Дуже просто: керівники партії були балакуни, вони вміли тільки говорити красні слова і нічого не робили для трудящих. А от Гітлер — ділова людина! Він виступає проти плутократії, думає про соціальний лад нового типу. Чому, питається, соціалізм має бути неодмінно на російський зразок, — хіба нема і не може бути інших форм? Німеччина — високорозвинена індустріальна країна і може розвиватися своїм власним шляхом. Правду кажучи, вожді німецької соціал-демократії взагалі сподівалися, що соціалізм піднесуть їм на тарілочці, — інакше навіщо їм було відкидати пропозицію Тельмана про спільні дії, коли комуністи на останніх виборах дістали майже п'ять мільйонів голосів? Об'єдналися б вони тоді з комуністами — створили б коаліційний уряд лівого напряму, і, запевняю вас, народ пішов би за ними.

— Ви знаєте факти, які свідчать про те, що нові власті обмежують діяльність великих монополій, чи, як ви сказали, плутократії, і збираються будувати якийсь новий соціалізм? — спитав Василь.

— Ні, таких фактів я не знаю… Але ж Гітлер остаточно скасував принизливу для німців Версальську угоду і показав Антанті дулю — хіба вже це не викликає захоплення? А то виходила дуже несерйозна історія, — до нас, до німців, союзники ставилися, мов до якогось колоніального народу… Самі озброювались, впроваджували в свою армію найновішу техніку, а нам усе забороняли. Нам, великій нації, забороняли мати авіацію, підводні човни, військово-морський флот!.. Дурневі зрозуміло, що союзники могли окупувати беззбройну країну, — окупували ж французи Рурську область. А репарації? Це ж неприхований грабіж! Ми голодували, у наших дітей не було молока, а французи й англійці казилися з жиру… Що не кажіть, Гітлер молодець, — він усім дав зрозуміти, що не можна до нас ставитися, як до негрів в Африці. Ми, німці, велика нація і зуміємо захистити себе!

— А хіба війну тисяча дев'ятсот чотирнадцятого затіяв не кайзер? Німецька армія зруйнувала безліч французьких міст і сіл, не кажучи вже про Росію, де зрівнювали із землею цілі райони… Ви не вважаєте, що за все це хтось теж мусить відповідати?

— Але до чого тут німці? Покарали б кайзера і його генералів! До того ж німці теж потерпіли од війни не менше, ніж французи…

Василеві стало неприємно далі розмовляти. Якщо робітник, колишній соціал-демократ, так міркує, чого ж сподіватися від дрібної буржуазії — а то ж більшість нації.

Він позіхнув і всівся зручніше, вдаючи, що хоче подрімати…

На відміну від Берліна, гомінкого, галасливого, Лейпціг здавався тихим, затишним. Поряд з широкими асфальтовими вулицями — вузенькі середньовічні бруковані вулички. Масивні, з гранітними колонами будинки офіційних установ, маленькі бюргерські особняки з гостроверхими черепичними дахами. Велетенські католицькі храми в стилі ранньої готики. Безліч парків, віковічні дерева вздовж тротуарів. І на кожному кроці — пам'ятники видатним, а частіше зовсім не вартим уваги землякам.

Лейпціг жив від ярмарку до ярмарку. Під час ярмарку місто оживало, потім знову поринало в сплячку. Між ярмарками в Лейпцігу задавали тон студенти славнозвісного університету — одного із найстаріших у Європі. За давньою цеховою традицією влаштовували карнавали друкарі й кушніри. В цьому місті друкували найкрасивіші у світі книги, виробляли добре імітовані хутра, які майже зовсім не відрізнялися від натуральних.

Керівник лейпцігського відділення контори кінопрокату, Малер, вельми люб'язний чоловік, незважаючи на заперечення Василя, всюди супроводжував його і охоче показував визначні пам'ятки рідного міста. Побували вони і на величезному майдані, де вже розпочалася підготовка до весняного ярмарку.

— Пане Кочеку, чому б вам не відвідати ярмарковий комітет і не запропонувати свої послуги? Цілком можливо, що вони зацікавляться вашою продукцією, — сказав Малер.

Другого дня, прихопивши з собою альбом фірми, вирізки із газет, відгуки торгових палат і численних замовників, Василь разом з Малером подався до ярмаркового комітету.

Пропозицією співвласника паризької рекламної фірми зацікавилися. З Василем довго розмовляли і пообіцяли дати остаточну відповідь за два-три дні. Робити було нічого, — Василь знічев'я нудьгував у Лейпцігу, терпляче очікуючи відповіді комітету.

Нарешті віце-голова ярмаркового комітету повідомив Василя телефоном, що комітет згоден укласти з фірмою «Жубер і компанія» угоду на значну суму, якщо фірма пообіцяє виготовити замовлену рекламу до десятого травня поточного року.

Василь підписав угоду і того ж дня надіслав телеграму Жуберові, сповістивши його про це. Написав він також і Анрі Борро, щоб той готувався до поїздки в Берлін і Лейпціг — уточнити замовлення. Василь надумав припинити подорож по містах Німеччини і вернутися до Берліна, щоб, підписавши угоду із конторою кінопрокату, швидше виїхати в Париж.

У готелі «Кайзергоф» на нього чекало запрошення французького посла завітати на вечерю першого березня о сьомій годині вечора.

Василь прибув у французьке посольство за п'ять хвилин до призначеного часу. Трохи хвилювався, не знаючи, як зустрінуть його, та й боявся осоромитися, — адже на таких прийомах він ще ніколи не бував.

Рівно о сьомій годині бездоганно одягнений метрдотель, якого Василь вважав спочатку за самого посла, запросив «панів гостей до вітальні повечеряти».

На порозі вітальні Василя зустрів Франсуа Понсе.

— Радий познайомитися з вами! Маріньє пише про вас дуже тепло, а друг мого друга — мій друг! — усміхаючись сказав він.

За стіл сіло вісім душ і, як незабаром з'ясувалося, усі, окрім Василя, французи. Серед них єдина жінка — дружина посла. Василь зрозумів, що він присутній на інтимній вечері друзів Понсе. Всі, мабуть, добре знали одне одного, трималися невимушено.

Хтось заговорив про недавній підпал рейхстагу. Посол сміючись сказав, що пожежа стала приводом для самозвеличення деяких керівників націонал-соціалістів.

— Знаєте, панове, що заявив Герінг? Він порівняв себе з Нероном! Він часто повторює: «Християни підпалили Рим, щоб звинуватити в цьому Нерона, а комуністи підпалили рейхстаг, щоб звинуватити у цьому мене!..» Звучить це і смішно, і страшно!.. Поінформовані люди кажуть, що рейхстаг з'єднано підземним коридором із особняком Герінга. Отже, палії могли пройти цим ходом…

— Я чув, що заарештовано якогось голландця, ван дер Люббе, — промовив сивий зморшкуватий чоловік. — Його звинувачують у підпалі рейхстагу. Кажуть, у нього в кишені знайдено членський квиток комуністичної партії.