Увечері Василеві не хотілося їхати в порожню квартиру, де все нагадувало про Лізу, і він майже весь вільний час проводив у тенісному клубі — інколи грав, а частіше просто розмовляв а друзями. Туди ж приїжджав і Сар'ян, вони разом обідали, потім їхали до журналіста і дотемна працювали в садку.

Усі спроби Василя налагодити зв'язок з «батьком» і довідатися про Лізу були марні. «Батько» мов крізь землю провалився: не відповідав на листи. Василь не знав, що й думати. Не бачачи ніякого виходу, він вирішив розшукати фрау Шульц. За нормальних умов Василь не шукав би її, зустрічатися з нею не можна було з багатьох причин. Але становище було непевне, і це якоюсь мірою виправдовувало його.

Василь розшукав фрау Шульц у модному ательє. Звертаючись до неї, спитав:

— Моя дружина замовляла вам вечірню сукню. Вона у від'їзді і попросила мене довідатися, чи не готова сукня.

— Готова, заходьте, я вам покажу. — Фрау Шульц одразу все збагнула і провела Василя в маленьку кімнатку за приймальним залом.

Виявилося, вона теж стурбована тим, що немає звісток від «батька».

— Ні листів, ні кур'єра — нічого! Сама не розумію, в чому справа! — Жінка розповіла, що з Браун стрічається рідко. Стенографістка ухиляється від зустрічей і взагалі поводиться дивно, нервозно, ніяких вартих уваги відомостей не приносить, хоч гроші бере.

— Чим ви пояснюєте це? — спитав Василь.

— Правду кажучи, голову собі над цим я особливо не сушила, бо якби Браун і сповістила, щось значне, я все одно нічого не могла б передати: зв'язку нема.

— Якщо все-таки Браун принесе вам цікаві новини, будь ласка, повідомте мене. Дзвоніть прямо в контору, — сказав Василь і, попрощавшись, пішов.

Ганс Вебер рідше став появлятися в клубі, а грати в теніс і зовсім перестав. Прийде на часинку, погортає журнали, вип'є в барі келех вина і щезає надовго. Василеві хотілося поговорити з ним, та лишитися наодинці з Вебером йому не щастило, а показувати за тогочасних обставин свою особливу близькість із секретарем генерального консульства Німеччини не хотілося. Після зустрічі з фрау Шульц Василь усе-таки надумав з'ясувати у Вебера дещо про стенографістку: її нервозність, про яку говорила фрау Шульц, викликала в нього деяку тривогу.

Одного разу, побачивши Вебера в читальному залі з ілюстрованим журналом у руках, Василь підсів до нього і пошепки, як і належало в цьому місці, запросив повечеряти разом.

— Треба поговорити з вами…

Вебер кивнув головою. Невдовзі він зайшов до ресторану і сів до Василсвого столика. Вечеряти він не схотів — замовив собі кави. Вигляд у нього був заклопотаний.

— Чому ви стали рідко заходити сюди? — по-дружньому спитав його Василь.

— Обставини! — невиразно відповів Вебер і, понизивши голос, додав: — Тенісний клуб у нас вважають розсадником демократичних ідей і антинімецьких настроїв. Відвідини його наше начальство не дуже схвалює…

— Скажіть, ви знаєте що-небудь про фрау Браун?

— Що саме?

— Кажуть, останнім часом вона дуже нервує…

— Подейкують, що незабаром змінять увесь склад німецьких дипломатичних працівників, які довго жили в Парижі. Можливо, це торкнеться й Браун.

— Хіба так уже погано поїхати на батьківщину?

Вебер подивився на Василя й усміхнувся, його погляд немов питав: «Ви справді наївний чи хочете удати з себе такого?»

— Невже ви серйозно вважаєте, що дуже приємно повернутися у наш третій рейх? Браун тут була непогано забезпечена матеріально, мала відносну свободу, заводила собі яких хотіла кавалерів… Там вона буде не тільки під наглядом, але й не зможе зустрічатися з чоловіками неарійської раси. От і хвилюється дамочка, передчуваючи всілякі неприємності.

— Дякую. Я все зрозумів. А як справи у вас?

— Думаю, що мене скоро теж відкличуть, але коли саме — важко сказати.

— В Німеччині будьте дуже обережні! Я бачив на власні очі, що там коїться…

— Гадаєте, я не знаю?

— Ще одне: я вас прошу, попередьте мене або Сар'яна, коли від'їжджатимете. І не забудьте залишити мені свою берлінську адресу.

— Залишу неодмінно. Я більше ніж певен, що ми з вами ще зустрінемося… Зустрінемось у вільній Німеччині! Ие може бути, щоб верх узяло варварство. Не всі ж у Німеччині — фашисти.

— Звичайно, ні, але перетнути шлях варварству можна, тільки борючись! — Василь подивився на свого співрозмовника. Той сидів похмурий, напівзаплющивши очі.

— Ми й будемо боротися! Будемо за всяку ціну. — Вебер підвів голову, його худорляве обличчя стало жорстким.

— Коли виникне потреба, ви завжди можете розраховувати на мою допомогу і підтримку, — сказав Василь.

— Я це добре знаю. — Вебер підвівся. — Мені пора. — Він міцно потис Василеві руку і пішов до виходу.

Василь дивився йому вслід, думаючи про те, що Веберові буде нелегко. Поклавши собі боротися з фашизмом у Німеччині, він ризикував головою. Але Василь вірив, що такі, як Вебер, не відступлять, не втечуть з поля бою…

У конторі, розмовляючи з Борро, Василь запропонував відрядити Клода Гом'є до Америки.

— Адже Клод мріяв про цю поїздку. Хай Клод виконає в Америці доручення. нашої фірми і водночас приглянеться до всього, — може, йому пощастить знайти щось цікаве для нас.

— Можливо… Але про це найкраще спитати у самого Клода. — Борро помовчав, потім запитав: — Скажіть, мосьє Кочеку, ви справді маєте намір дати Клодові доручення в Америці чи хочете спровадити його звідси?

— Анрі, поговорімо відверто, раз і назавжди порозуміймося!.. Я знаю, що Клод, Домінік і ви — справжні патріоти. Ви ненавидите фашизм, не хочете віддати свою батьківщину на поталу фашистам. Це добре — так і має бути: жодна чесна людина, і ще коли вона талановита, не може миритися з тим варварством, що його породжує фашизм. Та, погодьтесь, самими карикатурами й плакатами, які б вони не були гострі, подужати такого підступного і лютого ворога не можна. Треба поєднувати різноманітні форми боротьби. Ваш друг Клод легко захоплюється, він дуже запальний, може накликати на себе, та й не тільки на себе, силу-силенну неприємностей, нічого не досягнувши при цьому…

— Можливо, — знову сказав Борро.

— Не можливо, а саме так. Тут, у Франції, є серед заможних прошарків багато прихильників Гітлера. Не тому, що вони обожнюють німецьких фашистів, — ні, а тому, що до смерті бояться комуністів. Прибічники Гітлера створюють організації, фінансують їх, причому неабияк. Вони таємно озброюються, виступають у пресі, виголошують промови з трибуни Національних зборів і готують громадську думку — мовляв, прихід фашистів до влади неминучий. А ви обмежуєтесь тим, що друкуєте плакати й малюєте карикатури. Це мало, дуже мало. Якщо ви хочете серйозно боротися, візьміться до діла по-справжньому, створіть свою організацію, згуртуйте довкола себе найпередовішу частину французької молоді, навчіться конспірації, зумійте жертвувати малим заради великого. Ви зрозуміли мене?

— Зрозумів, — відповів художник, дивлячись Василеві в очі.

— Отже, нехай Клод з'їздить до Америки. Порадьте йому не дуже поспішати з поверненням…

— Я скажу. — Борро встав. — Мосьє Кочеку, у вас є ще до мене запитання?

— Запитань нема, але є прохання. Зробіть усе можливе, щоб ми і в Америці перемогли. Це надто важливо для нас. Якщо доб'ємося там успіху, то виконуватимемо переважно замовлення для Америки і відмовимось од дрібних замовлень.

— Клод і Домінік працюють захоплено: їм теж хочеться показати себе американцям. Сподіваюсь, ми доб'ємося успіху, — відповів Борро, думаючи явно про щось інше…

Василь давно вже не бачився з Ковачичем. Тож вільного вечора подзвонив йому і спитав, чи не хоче пан віце-консул пообідати з бідним комерсантом?

Джо Ковачич радо прийняв запрошення, і вони умовилися зустрітись о шостій в «Максима». Знаючи, що в цьому дорогому ресторані не завжди бувають вільні місця, Василь заздалегідь замовив по телефону столик.

Василь давно виношував ідею дістати за допомогою Ковачича американський паспорт, але все відкладав розмову. Він добре розумів, що за теперішнього міжнародного становища з його чехословацьким паспортом далеко не заїдеш, а згодом можна зостатись і зовсім без підданства. До такого висновку Василь прийшов після поїздки до Німеччини.