Ковачич, як справжній джентльмен, з'явився в ресторані хвилина в хвилину — о шостій годині. Побачивши Василя за столиком, весело гукнув йому:

— Хелло, Кочеку! Як поживаєте, старий?

— Чудово! Сідайте сюди. Я скучив за вами, Джо!

Василь замовив розкішний обід, коньяк, вино, шампанське. Віце-консул умів пити не п'яніючи.

За десертом розмова зайшла про Василеві справи.

— Все було б о'кей, — сказав Василь. — Ось тільки шкода, що я з кожним днем дужче й дужче відчуваю свою неповноцінність…

— Неповноцінність?

— Уявіть собі!.. Адже я підданий Чехословацької республіки, а не США, як ви. Боюсь, що незабаром, взявши до рук мій паспорт, чиновники і навіть портьє в готелях дивуватимуться: що це, мовляв, за країна — Чехословаччина? Коли я був у Німеччині, німці не приховували своєї зневаги до мене, і, якщо хочете, я ледве втік звідти… Скажу вам конфіденціально, що наближається розв'язка: німці окупують мою батьківщину — і тоді мій паспорт буде взагалі нічого не вартий!

— Та ні! Не може бути, щоб німці ризикнули так зробити. Не можна ж, справді, чинити розбій серед білого дня! — Ковачич недовірливо похитав головою.

— Дуже навіть можна!.. Не встиг Гітлер прибрати до рук владу, як судетські німці заговорили про автономію. Повірте мені, це тільки початок, найстрашніше попереду. Скажу вам більше: не тільки Чехословаччина, а й батьківщина ваших предків під загрозою.

— Що ж, мабуть, ви правду кажете: від фашистів усього можна сподіватися. Біда в тому, що зі страху перед більшовиками ніхто їм не перешкоджатиме! — погодився Ковачич.

— Джо, ради нашої дружби, допоможіть мені дістати американський паспорт! — сказав раптом Василь, не зводячи очей з обличчя американця.

— Це дуже важко!.. Щоб стати американським підданим, треба народитися в Штатах або жити там довго, не менше як десять-п'ятнадцять років…

— Якби було легко, я не звертався б до вас. Для мене це питання життя і смерті. Мене вважають удатним комерсантом. Я почав на голому місц,і. Тепер у мене чималий статок. А що з того? Завтра все може піти прахом… Я готовий на будь-які витрати, тільки допоможіть!

— Справа не у витратах! — Віце-консул досадливо поморщився. — А в можливостях…

— Усе життя вам дякуватиму!

— Зараз нічого не можу обіцяти. Якщо трапиться нагода, повідомлю вас.

Вони випили ще пляшку шампанського, і Василь довіз Ковачича до особняка, в якому містилося консульство США, а на другому поверсі жили його співробітники.

Поставивши машину в гараж, Василь надумав пройтися по нічному місту. Було тепло, як улітку. На вулицях гуляло багато людей. За мармуровими столиками прямо на тротуарі, перед кафе й ресторанами, сиділи літні парижани і зиркали на перехожих. На кожному кроці лунали модні пісеньки. Париж гуляв, Париж веселився. А на душі у Василя було тривожно. Від Лізи людної звістки. «Батько» теж мовчить… Невже йому, Василеві, судилося все життя прожити в тривозі? Так можна і постаріти, не побачивши світлого дня, не зазнавши ніяких радощів. Хіба це життя: завжди насторожі, удень і вночі, уранці і ввечері. Зважувати кожне слово, перш ніж його вимовити… Навіть сьогодні вранці, розмовляючи з Борро, хлопцем безумовно чесним, порядним, він змушений був говорити натяками. Певно, Борро мучать думки, що за людина цей Кочек, чого він добивається? З одного боку, радить, як краще боротися проти фашизму, а з другого — випроваджує Клода в Америку, щоб, не дай бог, той не кинув тінь на рекламну фірму «Жубер і компанія». Бідолашний хлопець сушить голову над цим, а спитати прямо не наважується… Або той же Ганс Вебер! Відкритися б перед ним, — нема ж ніяких сумнівів, що Вебер справжній антифашист і колись може бути корисним помічником. Ні, поки що не можна, — як каже «батько», недостиглі плоди не зривають. А хто знає, коли вони достигнуть?.. Що Вебер? Навіть з таким близьким і вірним другом, як Сар'ян, і то доводиться тримати себе в суворих рамках. Така вже, видно, його доля, нічого тут не зміниш! Василь зітхнув і почав думати про інше.

Останнім часом сторінки французьких газет рясніли повідомленнями про те, що уряд виявляє тенденцію до зближення з Радянським Союзом. Писали про візит до Москви Ерріо і П'єра Кота. Здавалося б, усе логічно, правильно, так і має бути. Весь світ знає, що між Францією і Росією завжди були дружні відносини. І тепер, коли в сусідній Німеччині лунають войовничі заклики, для Франції лишається єдиний вихід: підтримка з боку могутнього Радянського Союзу, якщо ті заклики перетворяться на агресивні дії. Однак стало відомо, що, посилаючи до Росії Ерріо й Кота, прихильників зближення з росіянами, кабінет міністрів не наділив їх ніякими повноваженнями. Вони мали тільки вивідати, який настрій у Кремлі. Одне слово, правлячі кола Франції вдалися до дуже хитрого маневру: пустили димову завісу, аби показати Гітлерові, що коли він спробує так чи інакше зазіхнути на інтереси Франції, то вона знайде собі сильного союзника в особі комуністичної Росії.

Недавно в тенісному клубі Маріньє сказав Василеві, що росіяни запропонували правителям Франції укласти військову угоду, але французи відступили, чим і підтвердили зайвий раз, що на берегах Сени ніхто серйозно й не думає про перспективи зближення з Радянською Росією. Зрозумівши маневр французького кабінету, російський уряд, видно, змушений буде виробити самостійну лінію поведінки. Але ж, щоб вистояти проти Німеччини, Франції потрібна допомога Росії, інакше вона неминуче зазнає поразки. Недарма такі визначні військові спеціалісти, як генерали Вейган і Делаттр де Гассіньє, палко підтримують ідею союзу з Росією.

— Боюсь, аби зрештою ми не перехитрили самих себе! — сказав Маріньє наприкінці.

«Отже, — подумав Василь, — у нас у Москві розкусили нечесну гру французького кабінету, не дали обкрутити себе кругом пальця, не захотіли стати громовідводом дли французької буржуазії, яка прагне, з одного боку, невинність зберегти, а з другого — капіталу набути! Ні, дзуськи, часи не ті: в Росії на чолі держави не цар, а більшовики, вони ніколи не візьмуть участі в нечесній грі!»

А Гітлер стає все нахабнішим. Чи то зрозумівши несерйозність переговорів Франції з Росією, чи то намагаючись ще більше зміцнити свої позиції, він вдався до нового трюку — розпустив рейхстаг і оголосив про плебісцит, що мав відбутися 12 листопада 1933 року.

Несподівана сенсація! Плебісцит дав Гітлерові сорок мільйонів п'ятсот тисяч голосів.

Наслідки плебісциту в Німеччині вразили Європу, і політики, які покладали надії на те, що становище фашистського диктатора хистке, зажурилися. Відтепер усі змушені були зважати на людину, що одна правила великою державою в центрі Європи і помишляла про світове панування.

Припущення «батька» справдилися цілком: світові події розгорталися надзвичайно швидко, і фашизм ставав реальною загрозою для всього людства. Побільшувалася й відповідальність Василя. А він сидів склавши руки. «Батько» не подавав про себе звісток, і всякий зв'язок з ним припинився. Треба ж було, щоб таке сталося саме тепер, у розпал важливих політичних подій. Була б тут Ліза, Василь поїхав би додому сам чи послав би її, але зараз про це й думати не можна!..

Другого дня вранці секретарка доповіла Василеві, що якийсь мосьє Франсуа Ренар просить прийняти його.

— Просіть! — Василь схопився і пішов назустріч давньому компаньйонові.

Переступивши поріг гарно умебльованого кабінету, Ренар оцінив усе пильним поглядом. Він мало змінився — такий самий кремезний, червонощокий, з черевцем. Ось тільки костюм на ньому модний, з дорогого матеріалу, хоча й куплений у магазині готового одягу.

— А, дорогий Ренар! Я радий бачити вас при доброму здоров'ї! — Василь обняв гостя, посадовив його в шкіряне крісло. — Розповідайте, як поживаєте, як ваші справи?

— Я теж дуже радий вас бачити, Кочеку! Скаржитися нема на що — з вашої легкої руки все йде чудово. Ми таки розширили підприємство: у нас тепер не майстерня, а авторемонтний завод!! — Мабуть, товстун, ставши заводчиком, звик говорити про себе у множині.