— Так, вина тут добрячі. А от до їжі ніяк не звикну. Особливо скучаю за чорним хлібом. За нашим свіжим, пахучим житнім хлібом…
— Людина до всього звикає, — сказав гість. — Будь непомітним, намагайся нічим не вирізнятися. Щохвилини пам'ятай — ти звичайнісінька людина, крім зиску і спорту, тебе ніщо не цікавить, і аж ніяк не цікавить політика. Ніколи ні з ким ніяких розмов на політичні теми, якщо, звичайно, це не потрібно для справи… А втім, тебе не треба вчити — сам усе знаєш.
— Знаю, звичайно…
— Як Ліза? З таким знанням французької мови, вона, мабуть, почуває себе тут, як риба у воді?
— Не зовсім… Що доброго в її житті? Чотири стіни, кухня, церква. Пуста балаканина з сусідками про те, як приготувати ту чи іншу страву. Торт за особливим рецептом!.. Хіба для цього вона стільки вчилася?
— Нічого, на все свій час. Передай їй від мене щирий привіт і скажи, що настане і її черга. Як у вас з грошима?
— Гаразд! Я ж підприємець. Скоро, здається, почну експлуатувати чужу працю: мій компаньйон мріє найняти якнайбільше робітників — стати власником хоч і маленького, але все-таки заводу. Ми з ним і тепер заробляємо непогано. Можливо, в недалекому майбутньому зберу ті сім тисяч франків, що надіслав мені «батько» з Чехословаччини!..
— От бачиш, виявляється, ти прирожденний комерсант.
— Що ж, не святі горшки ліплять. Треба буде — станемо капіталістами. Справа, як бачиш, не така вже хитра. До того ж наука, яку я дістав удома з комерції і комерційного права, банківських і вексельних операцій, марно не минула.
Домовилися, що сам Василь не робитиме ніяких спроб зв’язатися з своїми, — тільки в крайньому разі напише листа або надішле телеграму «батькові» в Чехословаччину. І терпляче ждатиме зв'язкового. Василь попросив передати привіт рідним, які жили під Москвою.
— Добре, передам. А тепер ходімо. Розійдемося з тобою за рогом, — сказав гість, і вони разом вийшли з кафе.
— Нічого не розповіли, що робиться там, у нас? — сказав Василь по дорозі.
— Що ж розповідати? Працюємо, боремося з труднощами, будуємо…
— Заздрю вам! — зітхнув Василь.
Василь рушив був до стоянки, де лишив спою машину, але передумав. Чому б не пройтися по бульвару? Денна спека спала, пройтися було б приємно, а подумати йому, слава богу, є про що…
От він просив приїжджого товариша передати привіт своїм рідним. Той неодмінно виконає прохання — поїде в підмосковне село, розшукає Василеву сестру Фросину і брата, колгоспного механізатора, Олександра.
Фросина здивується, стривожиться. «Де ж сам Василь? Чому давно нема від нього листів? І чого це він надумав передавати привіти, чому сам не напише?»
У відповідь приїжджий товариш скаже:
«Фросино Сергіївно, за нього не турбуйтесь. Василь живий, здоровий, чого й вам бажає. Не пише тому, що такі обставини у нього…»
«Які це такі обставини, що вже й листа не можна рідним написати?» — не вгаватиме сестра.
Зовсім, мабуть, старенька вона стала!.. Років зо три тому, коли він бачив її востаннє, вона вже була бабуся. А яка бадьора, жвава! Стала йому за матір, коли та померла від пологів.
Брат Олександр, неквапливий, скупий на слова, помовчить, — чого, мовляв, розпитувати чужого чоловіка? Якщо Василь не пише, виходить, так треба. Видно, є на те причина. І тільки прощаючись з приїжджим, він скаже: «Передайте Василеві, що ми його всі чекаємо, Нехай приїздить хоч цієї осені. Кабанчика саме заколемо, і взагалі…»
Безмежно далекий був у ці хвилини Василь у своїх думках від Парижа, від бульвару Монпарнас!.. Він бачив себе маленьким хлопчиком на російській печі, під кожухом, поруч з братиком, у закуреній, похиленій від часу батьківській хаті, вкритій соломою. Сестра Фросина порається біля печі, думаючи завжди про одне й те саме: чим нагодувати трьох чоловіків? Батько-здоров'як їсть за трьох, вони з братом теж не гірші їдці — тільки давай! Землі у них нема, батько візникує — возить у Москву вантаж, додому повертається мовчазний, злий, — заробітку не вистачає на те, щоб нагодувати всіх.
З шести років Василь ходить до церковнопарафіяльної школи — ходить тільки восени і навесні. Взимку не може: школа далеко, а валянок у нього нема. Але це не перешкоджає йому через три роки закінчити школу з відзнакою. Вчитель каже на прощання: «Великі здібності в тебе і пам'ять феноменальна!.. Постарайся далі вчитися — може, людиною станеш». Він тоді не зрозумів, що означає «феноменальна», але вчитися дуже хотів. Тільки нічого з того не вийшло. Батько суворо вичитав: «Ото ще мені, новий Ломоносов знайшовся! Хотів би я знати, на які гроші ти вчитися зібрався? Читати, писати вмієш —і годі…»
Василь починає допомагати батькові — їздить з ним до Москви, порається біля коней, тягає важкі лантухи. Він і досі пам'ятає кислий запах заїздів, досі бачить уві сні п'яних візників, а у вухах лунають їхні крики, лайка…
Коли Василеві стало несила все це терпіти, він заявив ба гькові, що хоче поступити на завод.
«Ми хоч і погано живемо, — сказав батько, — зате вільні люди — нема над нами ні майстрів, ні наглядачів. Я не перечу, — хочеш надіти собі на шию ярмо, надівай, тільки спершу гарненько подумай…»
Довго думати не довелось, — Василь довідався, що є місце учня слюсаря в механічній майстерні в Москві. Платили мало — шість карбованців на місяць за дванадцять-чотирнадцять годин роботи. Але для нього, що ніколи не тримав у руках грошей, і шість карбованців було багатство.
Василь, як виявилося, мав великі здібності до слюсарної справи і учнем був недовго. Через рік хазяїн призначив йому чотирнадцять карбованців на місяць. Василь справив хромові чоботи в гармошку, сукняні штани, піджак, білу косоворотку, картуза з лискучим козирком. Так у ту пору одягалися майстрові, і молодий слюсар намагався не одставати від моди. Він до нестями любив музику і ще дуже хотів знати іноземні мови. Винен у цьому був учитель церковнопарафіяльної школи, який знав латинь та грецьку і казав, що по-справжньому освічена людина повинна знати мови. Василь купив підручники, словники і надумав вивчати дві мови водночас, — тільки не латинь і грецьку, а англійську і французьку. Хлопець він був наполегливий — щодня запам'ятовував по десять слів і ніколи, ні за яких обставин не відступав од того, що поклав здійснити. Коли йому пощастило зібрати грошей, він. купив гармошку. Яка це була радість!
Василь був дуже кваліфікованим слюсарем, ремонтував складні машини. Він найняв з товаришем кімнату, пристойно, по моді одягався, як і раніше, вивчав мови, багато читан, двічі на тиждень брав уроки музики. Зрідка їздив у село провідувати рідних і щоразу привозив подарунки.
Почалася війна і перевернула все шкереберть.
Селянина Московської губернії Загорської волості села Висілки Василя Максимова, сина Сергієвого, 1897 року народження, призвали в армію наприкінці 1915 року. Як майстрового, що «розумівся на різних механізмах», його, після тримісячної муштровки в навчальному батальйоні, зарахували до автомобільної роти. Там Василь добре вивчив автомобіль і незабаром став шофером, — професія в російській армії дефіцитна і тому досить привілейована.
В автомобільній роті зібралися люди майстрові, письменні, які розуміли що й до чого. Коли начальства поблизу не було, давали волю язикам — розмовляли відверто. Особливо розумно говорив Забродін, механік з Московської фабрики «Трьохгорна мануфактура», що брав участь у барикадних боях на Прєсні і відсидів за це вісім років.
Про Забродіна казали, що він більшовик. Хто такі більшовики, Василь на той час не знав. А запитувати боявся — ще напорешся на когось, лиха не оберешся… Забродін багато бачив, багато читав. Коли б знало начальство про його розмови з солдатами, не минути б механікові військово-польового суду. Він був першою людиною, що відкрила Василеві очі на справжній стан речей, змусила багато над чим замислитись.
Якось восени, коли всі вільні від чергування солдати автороти зібралися біля розжареної грубки, Забродін, затягуючись цигаркою, почав мов ненароком: