— Що ж, браття, кепсько… Третю добу не вщухаючи ллє дощ. Холодно, вогко, і на душі нудьга. Нам ще мовби нічого — є дах над головою, начальство дров не шкодує…

— До чого це ти? — перебив його літній солдат з пітерських робітників.

— До того, що дуже вже мудро влаштований світ: одному млинці, а іншому синці. Солдатики он сидять в окопах, мерзнуть, вошей годують, щоб дехто міг жити сито, в теплі…

— По війні все зміниться, — сказав один qoлдaт. — Не може бути, щоб несправедливості не настав край, — додав він, помовчавши.

— Аякже, зміниться, наставляй кишеню! Повернешся додому, якщо, звичайно, живий зостанешся, все почнеться з початку, — сказав другий.

Довкола грубки залягла важка мовчанка. Люди, одірвані від дому, від рідних, від звичного життя, думали кожен про своє, та думи їхні, як і долі, були дуже схожі.

— Який же вихід? — порушив нарешті мовчанку літній солдат.

— Кінчати війну — і гайда додому! В нас і дома діла по саму зав'язку, — сказав Забродін.

— А рідну землю на поталу німцям віддати?

— Навіщо? По той бік фронту теж солдати. Сказати ім: браття, так, мовляв, і так, кінчаймо війну — і марш до хауза. Вони такі самі бідолахи, як і ми, зрозуміють, — сказав Забродін.

Уночі Василеві спалося погано — в голові вертілися слова Забродіна: «Кінчати війну — і гайда додому». Чому б і ні? Дуже навіть просто, — якщо солдати кинуть гвинтівки, тоді і війні край. Тієї ночі Василь з тугою думав, як добре було б повернутися додому, — хоча який у нього дім? Кімнатка, яку вони наймали удвох з товаришем, та стара батьківська хата… Згадав він синьооку дівчину з кісками… Звали її Лідою. Вони познайомились у бібліотеці, потім зустрічалися — ходили по московських вулицях або по алеях Сокольників, тримаючись за руки. Василеві здавалося тоді, що він і дня не проживе без Ліди. І хтозна, як закінчилося б його перше кохання, аби не війна… Пізніше, під час громадянської війни, коли його поранило під Перекопом і він повернувся до Москви, розшукати Ліду не зміг.

На високій вежі годинник пробив сім. Василь немов прокинувся — час вертатися додому! Вже сидячи в машині, він подумав: Ліза знає про те, що він колись був закоханий у дівчину з кісками і, здається, трохи ревнує. Такі вже жінки — вони можуть ревнувати і до далекого минулого, нічого не вдієш!..

Незважаючи на пізній час, у майстерні горіло світло: мосьє Ренар очікував компаньйона.

— Нарешті ви повернулися! — привітав він Василя.

— Щось трапилось?

— Трапилось!.. Я одержав спокусливу пропозицію і хотів обговорити її з вами. Поважна паризька фірма по продажу старих автомобілів пропонує нам угоду на капітальний ремонт п'ятдесяти машин на місяць і на поточний ремонт десяти-двадцяти машин. Здається, мої мрії незабаром здійсняться!

— Боюся, що такі масштаби з нашими скромними можливостями нам не під силу.

— А чому б нам не розширити підприємство? Маючи таке велике замовлення, ми легко доб'ємося банківського кредиту, поставимо додаткове обладнання, наймемо робітників.

— Чи варто ризикувати? Зараз по всій країні в ділах застій. Заліземо в борги і не виберемось…

— Дивуюся я вам, мосьє Кочеку! До нас у руки пливе золоте діло, а ви відмовляєтесь! — Ренар говорив роздратовано, де й поділася його добродушність.

— Я не відмовляюсь од пропозиції — я не ворог собі, — лагідно сказав Василь. — Я тільки закликаю вас, Франсуа, реально глянути на речі. Капітальний ремонт у наших умовах — недосяжна мрія, хоч би як ми розширяли майстерню. Ми тільки втратимо своє добре ім'я і замовників теж. Візьмімося попервах до дрібного ремонту, пофарбування. І не більше восьми-десяти машин на місяць, та й то за умови, що у нас буде додатково п'ять-шість кваліфікованих помічників і потрібне для цього обладнання.

— Що ж, хоч і прикро, але, мабуть, ви маєте рацію! — сказав Ренар, трохи подумавши. — Ну нічого, згодом слава про нас піде по всій Франції!

— Будемо сподіватись, — погодився Василь. — Аби тільки під час найму нових робітників не довелось нам зіткнутися з профспілковими діячами. Ці каналії душу людині вимотають!..

Василь добре розумів, що в маленькому містечку йому більше нема чого робити — хіба що допомагати товстунові Ренару збільшувати капітал і згодом стати заводчиком.

Він будував десятки планів переїзду до столиці, але після серйозного аналізу вони руйнувалися, мов карткові будиночки. Якось увечері, сидячи в кріслі біля відчиненого вікна, Василь відклав газету і сказав Лізі:

— Завтра поїду в Париж, розшукаю Жана Жубера. Пам'ятаєш його?

— Звичайно, пам'ятаю. Як я можу забути того, хто так захоплювався моєю грою на роялі, та й мною, здається, теж…

— Отож-бо! Варто, по-моєму, спробувати зблизитися з ним і, можливо, з його допомогою перебратися до Парижа.

— В усякому разі, ти нічим не ризикуєш! Рано-вранці Василь, як завжди, пішов у майстерню, проінструктував майстра і, сівши у свій «фіат», поїхав до Парижа. Там він легко розшукав рекламне бюро мосьє Жубера — маленьку, вбого умебльовану контору.

— О… о, кого я бачу! Мосьє Кочек! Яким побитом? — Жубер підвівся назустріч Василеві. — Радий, дуже радий бачити вас в доброму здоров'ї. Сідайте, сідайте сюди. — Жубер вказав на крісло поруч з письмовим столом. — Розповідайте, як поживаєте, що поробляєте? Я часто згадую вас і вашу чарівну дружину.

Василь розповів про себе і запросив Жубера приїхати до них якось у неділю.

— У нас дуже гарно — чисте повітря, тиша. Після Парижа ви чудово відпочинете. А які добрі люди! Знайомлячись із французами ближче, я стаю палким патріотом Франції!..

— Мені приємно це чути. В історії моєї батьківщини чимало прикладів, коли іноземці ставали патріотами Франції і навіть зі зброєю в руках боролися за її інтереси. — Жубер подивився на годинника. — Сподіваюсь, ви маєте час? Що коли ми пообідаємо разом? Чудова ідея, правда? Я знаю затишний ресторанчик!.. Хвилин за двадцять я звільнюся. Подивіться поки що альбом із зразками нашої продукції, — я зараз прийду. — Жубер подав гостеві альбом у сап'яновій оправі і вийшов.

Альбом був заповнений схожими одна на одну фотографіями, що зображали товстощокого усміхненого коротуна в білому фартусі, у поварській шапці, з тацею на витягнутій руці. Тільки на таці мінялися страви — кури, ковбаса, риба, фрукти, пляшки з вином.

У шафі за склом стояли фігурки таких самих коротунів, зроблені з пап'є-маше і пофарбовані.

Роздивляючись ці фігурки, Василь мимохіть подумав, що у власника рекламного бюро не така вже багата фантазія. А втім, при деякій ініціативі і вигадці можна, либонь, створити цікаве підприємство…

У Василевому «фіаті» вони поїхали на Монмартр і, залишивши машину на стоянці, зайшли у невеличкий ресторан. Жубера тут знали. Не встигли вони сісти за столик, як до них підійшов сам хазяїн, поцікавився здоров'ям і сказав, що одержано чудові омари.

Жубер продумано замовив обід. Він був у доброму настрої, так і сипав анекдотами і сам же щиро сміявся. Трохи захмелівши, він розповів другові — так Жубер називав тепер Василя — історію свого не дуже веселого життя.

— У наш час, маючи сім'ю, утримувати коханку — дуже дорога розкіш!.. А справи, скажу вам по совісті, не блискучі. Клята економічна криза, кінця якій і не видно, серйозно паралізувала діловий світ. І я теж ледве зводжу кінці з кінцями. А тут ще робітники — вони всі соціалісти або комуністи, народ відчайдушний. З кожним днем ставлять нові й нові вимоги, немовби я держу майстерні тільки для того, щоб створити їм пристойні умови життя… Дружина моя — вона багато старша за мене — часто хворіє, завжди бурчить. Все їй не подобається і, мабуть, здогадується про крихітку Мадлен, А що тут такого, боже мій? Невже важко зрозуміти, що в сучасному світі жоден чоловік, який поважає себе, не обходиться без коханки, коли, звичайно, він не кретин і не скнара!..

Василь мовчки, співчутливо слухав звірення Жубера. І його матеріальні труднощі, і безладне життя давали привід думати, що рано чи пізно з ним можна буде домовитись. Але тільки не поспішати, не гарячкувати!..