— Ви самі колись казали — зі страху перед росіянами!

— Казав… Знаєте, чого я боюся тепер? Коли б німці не посунули на нас, замість того щоб ударити по росіянах.

Надто вже вони розперезалися. В цирках панує неписаний закон: звіра, що перестав коритися дресирувальникові, вбивають. Коли б таке саме не трапилося і тут!

— Боюся, що тутешній звір загризе свого дресирувальника: адже він давно перестав коритися! — сказав Василь.

Садівника Мюллера довелося рятувати з допомогою Лемке. Операція коштувала Василеві триста американських доларів. Мюллер повернувся днів за десять, худий, постарілий, із синяками на зморшкуватому обличчі.

— Що вони зробили з вами, Мюллере? — співчутливо запитав Василь.

— Про це не маю права говорити — я дав підписку, — сказав садівник і, помовчавши, додав: — А втім, вам можна довіряти… Вони били мене тричі на день, іноді й уночі. Все питали про якусь підпільну організацію, що випускає комуністичну газету… Вами теж цікавилися, містере Кочеку!

— І що ж?

— Нічого… Ні про які організації я не маю ніякісінького уявлення і взагалі, скажу вам відверто, політикою не цікавлюся. Мабуть, сталася помилка: мене сплутали з кимось. Що ж до вас, то, зрозуміло, крім хорошого, я нічого сказати їм не міг.

— Приємно чути, що мій садівник політикою не цікавиться, інакше відповідати довелося б мені! Все ж будьте обережні й майте на увазі, що я поручився за вас.

— Цього я не знав…

Якось, вийшовши з контори раніше ніж завжди, Василь вернувся з півдороги назад, згадавши, що забув портфель. Він застав у своєму кабінеті юрисконсульта Глауберга: той рився в шухлядах його письмового столу.

— Що ви тут робите? — різко запитав Василь.

— Шукаю копію останнього нашого листа фірмі «Фламме»… — Вигляд у юрисконсульта був розгублений.

— Чому ви шукаєте її не в канцелярії, а в мене?

— Там її немає.

— Зараз перевіримо! — Василь попросив секретарку покликати діловода. Коли той зайшов, звелів йому принести теку з вихідними паперами. — Мені потрібна копія нашого останнього листа компанії «Фламме», якщо не помиляюся, про розрахунки. — Він помітив, що Глауберг робить діловодові якісь знаки, і додав: — Сподіваюся, ця копія у вас у справах, інакше ви негайно залишитесь без роботи! — Діловод повернувся за хвилину з текою і показав патронові копію листа.

— Хочу вас запевнити, — сказав він, — що документи у нас не губляться.

— Дякую. Можете йти.

Відпустивши діловода, Василь знову спитав Глауберга:

— То що ж усе-таки ви шукали в шухлядах мого столу? Юрисконсульт мовчав, на обличчі в нього виступили червоні плями.

— Ще одне запитання: звідки у вас ключі від мого, столу?

— Вони були тут. Мабуть, ви забули…

— Неправда! — Василь дістав із кишені низку ключів у шкіряному футлярі й показав Глаубергові. — Що ви шукали в шухлядах мого столу і за чиїм завданням це робили?

— Пробачте, цього більше не буде, — видавив із себе Глауберг, губи його тремтіли.

— Справді не буде, бо вас тут не буде! Негайно залиште контору, і більше щоб я вас не бачив.

Уранці він наказав бухгалтерові дати розрахунок Глаубергу.

Те, що трапилося з садівником Мюллером і юрисконсультом Глаубергом, насторожило Василя. Може настати такий час, коли фашисти ні перед чим не зупиняться… «Треба бути обачнішим, не давати їм ніякого приводу для підозри», — переконував себе Василь. Однак вони з Лізою живуть у фашистському раю не для того, щоб збільшувати свої заощадження в американському банку, у них інше завдання. Небезпечне і потрібне…

Отто Лемке, що встиг за допомогою Василя наскладати чималий капітал у швейцарському банку, як і раніше, приносив цінну інформацію. Неодноразова перевірка її за відомостями Браун та майора генерального штабу Фрідріха Кольвіца завжди свідчила, що вона правильна.

Наприкінці лютого 1939 року Лемке прийшов до Василя похмурий, роздратований. Йому здається, пробурмотів він, що фюрер зарвався і що це до пуття не доведе…

— Що ви, пане Лемке, хіба фюрер може зарватися?

— Уявіть — може… Він затіває нову гру: хоче захопити всю Чехословаччину.

— Але ж фюрер сам підписав мюнхенську угоду, яка гарантує недоторканність нових чехословацьких кордонів!

— Ах, містере Кочеку, ви наївна людина!.. Хіба має значення підпис на клаптикові паперу? Сам поставив свій підпис, сам може й забрати його назад… Є наказ фюрера по армії — не пізніше ніж 15 березня бути готовими до вторгнення в Чехословаччину.

Перед тим як надіслати тривожну вість «батькові», Василь перевірив її. Кольвіц підтвердив, — що вторгнення в Чехословацьку республіку має відбутися в ніч на 15 березня…

Тієї самої ночі, коли німецько-фашистські війська вдерлися в Чехословаччину, президент республіки Гаха сидів самотній у велетенському салоні нової імперської канцелярії. На столі перед ним лежав документ з коротким текстом. Час від часу Гаха схилявся над документом і, кривлячись, як від зубного болю, знову відкидався на спинку крісла. Гітлер наказав йому підписати цей документ, у якому було сказано, що «…він, будучи при повній свідомості й здоровому глузді, віддає долю чехословацького народу і всієї країни до рук фюрера та німецького рейху…» Гаха розумів, що підписати такий документ — значить ганебно зрадити свій народ, але він не мав волі чинити опір. Гаха був у напівнепритомному стані. Йому зробили укол, і, зрештою, він поставив свій підпис під документом.

Так було перегорнуто ще одну сумну сторінку в трагічному літописі тих років.

На черзі — питання про Данціг.

Вимагаючи приєднання Данціга до Німеччини, а також права на будівництво власної транспортної магістралі через «Польський коридор», гітлерівці обіцяли Польщі як компенсацію частину Радянської України.

Реакційна кліка, що визначала політику тодішньої Польщі, відмовилась од допомоги Радянського Союзу і стала на шлях відкритої зради національних інтересів польського народу.

7 квітня 1939 року італійські війська окупували Албанію. 28 квітня німецький уряд оголосив, що розриває англо-німецьку морську угоду й анулює німецько-польський пакт про ненапад. 22 березня литовські правителі з важким серцем віддали Німеччині Мемельську область з портом Мемель (Клайпеда) на Балтійському морі. За день по тому Румунія підписала угоду, за якою підпорядковувала свою економіку інтересам німецької промисловості. Гітлер заявив також претензії на колишні німецькі колонії, захоплені Англією та Францією після світової війни, і висунув територіальні вимоги до Польщі.

Щоб відвернути німецьку агресію, Радянський уряд наполегливо пропонував західним державам створити систему колективної безпеки. Англійський уряд змушений був піти назустріч радянським пропозиціям, головним чином для того, щоб заспокоїти громадську думку своєї країни.

Почалися тривалі й марні англо-франко-радянські переговори…

У цей час до Берліна приїхав Стамбулов і розповів Василеві, що англійці ведуть переговори не тільки з Радянським Союзом, але й з Німеччиною, причому німці, хоч і не роблять із цього великого секрету, проте змісту переговорів не розкривають.

— «Батько» просив передати вам, що дуже важливо знати подробиці цих переговорів.

Передусім Василь звернувся до Вебера. Однак той ухильно сказав:

— На жаль, у цьому я нічим не можу вам допомогти…

— Але ж ви працюєте в міністерстві закордонних справ, хоч і в консульському відділі. Невже у вас немає друзів, знайомих, у яких ви могли б дізнатися, хто з керівних державних діячів веде тут переговори і про що? Це вкрай важливо!

— Ні, не можу, — була відповідь.

Відмова Вебера занепокоїла Василя: що це — боягузтво чи бажання відійти від небезпечної діяльності?..

Браун і раніше ніколи не бралася добувати документи, що не проходили через її руки. Кольвіц взагалі тут нічого не міг зробити: дипломатичні переговори — це не його відомство. Лишався тільки Отто Лемке.

Василь запросив його до себе.