— Любий Лемке, ми з вами давні знайомі й маємо всі підстави довіряти один одному. В мене є до вас прохання або, якщо хочете, ділова пропозиція. Мій шеф дізнався, що англійці ведуть подвійну гру: почали переговори з росіянами в Москві про створення системи колективної безпеки, яка, по суті, спрямована проти Німеччини, і водночас домовляються з керівними німецькими діячами про можливість англо-німецького союзу. Шеф вимагає, не знаю для якої мети, докладної інформації. Чи могли б ви допомогти мені в цій справі? Розумію, завдання досить складне, грошей я не пошкодую.

— Відвертість за відвертість: мені зовсім байдуже, для чого і для кого потрібні вам ці відомості! — посміхнувся оберштурмбанфюрер. — Тож не завдавайте собі клопоту, пояснюючи все… Те, про що пише ваш шеф, правда. Англійці завжди любили вести подвійну гру, але дзуськи — нашого фюрера не перехитруєш! Зовсім недавно я чув, як Розенберг казав Гессові в приймальній Гітлера, що англійці ніколи серйозно не думали домовлятися з росіянами — вони бояться більшовиків, як чорт ладану. А затіяли цю гру, щоб спіймати нас на гачок. Розенберг знає всі подробиці того, що робиться і говориться на цих переговорах із англійських же джерел… Признатися, я не цікавився переговорами англійців тут, у нас у Берліні, і звичайно ж не маю ніяких документів. Отже, я повинен зв’язатися з потрібними людьми, зробити деякі витрати…

— Я ж сказав вам, що грошей не пошкодую, — нагадав Василь.

— Розумію. Але ви знаєте, я люблю в усьому ясність. Яку суму ви могли б асигнувати на це діло?

— Краще, якщо ви самі назвете цифру.

— Три тисячі американських доларів. Без торгу, добре?

— Торгуватися не буду, хоч і дорогувато… Можу дати вам зараз тисячу доларів як аванс, решту потім. Майте на увазі, що відомості ці мені потрібні негайно. Ну, скажімо, за три дні. Бо, після того як опублікують комюніке про завершення переговорів, наші з вами відомості нікому не будуть потрібні.

— Комюніке? Ніякого комюніке не публікуватимуть! Ви забуваєте, що англійці продають не тільки росіян, але й своїх союзників — французів, Польщу теж. Щодо строку, то раніше ніж за три дні я нічого не встигну зробити.

— Через три дні, надвечір, жду вас тут. А тепер — чарочку коньяку. А втім, ні, краще дам вам дві пляшки чудового грецького коньяку «Метакса», і ви розіп'єте їх з друзями! — Василеві огидно було бачити в себе дома п'яну фізіономію есесівця.

Проводжаючи Лемке, він спитав:

— До речі, яке враження на гестапівців справило те, що я прогнав Глауберга?

— Його мало не посадили за те, що він такий ідіот і поводився як хлопчисько. Після спроби зробити у вас обшук, берлінські гестапівці дістали прочухана од високого начальства. Їм наказано бути з вами обережнішими. Тож спіть спокійно!

— Я й так сплю спокійно!..

У маленькій наріжній кімнаті, — це був Василів робочий кабінет, — на нього чекав Стамбулов.

— Ну як? — спитав болгарин.

— За три дні матимемо потрібні відомості, а може і деякі документи. Раджу вам, щоб уникнути якихось випадковостей, ці три дні не виходити на вулицю. Живіть у нас, відпочивайте…

У призначений час Лемке сидів у вітальні напроти Василя, пив маленькими чарочками коньяк і розповідав. Час від часу він діставав з кишені документи, що потверджували його слова, і передавав їх Василеві.

— Спробу ввійти в переговори з нами англійці зробили ще на початку тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Довірена особа британського прем'єра, Думмонд-Вольф, розмовляючи з відповідальним співробітником нашого міністерства закордонних справ Рюттером, сказав, що Англія готова відмовитися на користь Німеччини від більшості своїх прав у Східній та ПівДенно-Східній Європі і що політика Англії щодо співробітництва з Німеччиною не змінилася після Мюнхена… От вам короткий запис цієї розмови… — Лемке поклав перед Василем аркуш паперу. — Особистий секретар Ріббентропа Кордт у розмові з помічником заступника міністра закордонних справ Великобританії Сарджентом натякнув, що всі зусилля англійського уряду досягти угоди з Німеччиною не матимуть успіху, доки Англія братиме участь в англо-франко-радянських переговорах… От вам копія повідомлення нашого посла в Лондоні. — Лемке поклав перед. Василем ще один документ. — Посол сповіщає, що в Англії розроблено програму, схвалену Чемберленом, і що з нами буде укладено пакт про ненапад… Восьмого серпня, тобто напередодні відкриття московських переговорів, англійський уряд запропонував Гітлерові скликати конференцію п'яти держав — Англії, Німеччини, Франції, Італії та Польщі, щоб обговорити питання про приєднання Данціга до Німеччини. Конференція мала відбутися без участі Радянського Союзу. Ось ще копія листа до Гітлера — Чемберлен пропонує провести двосторонні польсько-німецькі переговори, в яких згодом візьме участь Англія… Гадаю, досить!

Лемке налив собі ще одну чарку коньяку і ніби між іншим сказав:

— Гроші прошу перерахувати на мій поточний рахунок у швейцарському банку… Ваше здоров'я, містере Кочеку!..

Того ж вечора Стамбулов виїхав до себе на батьківщину.

На прощання Василь сказав йому:

— Перекажіть «батькові», що англійці замишляють новий Мюнхен, цього разу для того, щоб пожертвувати інтересами Польщі і втягти Радянський Союз у війну з фашистською Німеччиною!..

Нового Мюнхена організувати не пощастило. Винні були самі німці: вони висунули вимоги, що зачіпали важливі економічні й колоніальні інтереси Великобританії, і таким чином переконали навіть твердолобих політичних діячів у тому, що домовитися з Німеччиною звичайною дипломатичною мовою неможливо — для впливу на Гітлера потрібні ефективніші засоби. Зрештою, таким засобом було укладення воєнного союзу між Англією, Францією та СРСР, що таїв загрозу для фашистської Німеччини.

Пропозицію розпочати воєнні переговори уряд Радянського Союзу зустрів прихильно: він добре розумів, що тільки об'єднаними силами можна зупинити німецьку агресію і відвернути пожежу світової війни. Англійський уряд узяв курс на зволікання переговорів, наказавши своїй делегації «поводитися з росіянами стримано».

Главою англійської делегації на переговорах було призначено адмірала у відставці Реджінальда Планкетта Ерла Дракса. На чолі французької стояв маловідомий генерал Думенк. До того ж вони не мали широких повноважень.

Побоюючись, що генерал Думенк може порушити питання про те, щоб Польща пропустила радянські війська через свою територію, представник Англії всіляко умовляв його не робити цього і фактично орієнтував на зрив переговорів.

На запитання, чи згодна Польща пропустити радянські війська, та відповіла негативно.

Стало зрозумілим, подальші переговори нічого не дадуть, тим більше, що англійці вели переговори з німцями в Берліні, і Радянський уряд це знав.

Увечері тридцять першого серпня Василь довідався, що Гітлер вирішив напасти на Польщу першого вересня. У Василя не лишалося часу, щоб повідомити про це «батька». Він поїхав додому, повечеряв і навіть ліг спати, але сон тікав од нього. Здавалося, він робить злочин, ні про що не повідомляючи «батька». Василь підвівся, одягся, сів у машину і, доїхавши до пошти, надіслав Стамбулову в Софію телеграму. «Поставку бензину затримано через серйозну аварію танкера».

І тільки 3 вересня, коли німецька авіація бомбила польські міста, сіючи жах і смерть, англійський уряд, а потім і французький під натиском громадськості, змушені були оголосити Німеччині війну…

Життя в Німеччині ставало з кожним днем нестерпнішим. Василя, головного постачальника пального, власті обмежили в бензині: тридцять літрів на місяць — і ні краплини більше. А ще через деякий час військовий комендант Потсдама заявив йому, що особняк, який він наймає, віддано під госпіталь, і наказав протягом двадцяти чотирьох годин звільнити будинок. Довелося поспішно шукати квартиру в самому Берліні. По всій Німеччині було введено картки на продукти харчування та речі широкого вжитку. Магазин для американців закрили. Добре, що у Василя було багато грошей: кава й сигарети прибували із Америки, як і досі, а ціни на них піднялися, і він діставав усе, що треба було.