Сталін мовчки кивнув головою.

— І ще, на перший погляд неважливий, але насправді дуже істотний факт. У Берліні, на вулиці Унтер-ден-Лінден, міститься найбільше і найрозкішніше фотоательє Гофмана, якого вважають довіреним фотографом Гітлера. Відтоді, як почалася війна на Заході, стало звичаєм, що цей самий Гофман, поінформований про плани фюрера, вивішує на своїй вітрині велику карту тієї країни, куди спрямовано черговий удар фашистської армії. Зовсім недавно я довідався, що Гофман вивісив на вітрині велику карту Радянського Союзу…

— Виходить, вони не бояться ні бога, ні чорта, — сказав Сталін і, замислившись на хвилину, підійшов до Василя. — Ви розумієте, товаришу Максимов, міркуючи логічно, здається зовсім неймовірним, щоб Гітлер ризикнув устряти у війну з Радянським Союзом, не закінчивши кампанії на Заході, залишивши у себе в тилу англійців. З другого боку, ваша тверда впевненість змушує думати, що така директива справді є. А це інше питання — з якою метою її написано… — Він знову помовчав. — Гітлер, складаючи директиву, міг ставити собі всяку мету. Через те нам треба діяти за мудрим народним прислів'ям — тричі міряй, а раз одріж… Негайно повертайтеся назад у Женеву. Ще і ще раз перевірте все і доповісте особисто мені. Віднині ви повинні невтомно стежити за всіма підступами фашистів, знати про всі їхні плани — особливо проти нас. Не можна шкодувати ні сил, ні коштів!.. Ви, здається, людина тямуща, досвідчена, спостережлива. Будемо сподіватися, що ви успішно впораєтеся з цим складним, але благородним завданням і не дасте ні німецькій, ні англійській, ні будь-яким іншим розвідкам обдурити себе.

— Постараюся, товаришу Сталін, — відповів Василь.

— Бажаю успіху! — Сталін подав Василеві руку.

У приймальні Василеві довелося зачекати: відповідального працівника, що супроводжував його, запросили до Сталіна.

Сталін сказав йому:

— Мабуть, цей Максимов — тямуща людина і добре знає своє діло.

— Так, товаришу Сталін, Максимов дуже серйозний і тямущий працівник, — поспішив погодитися відповідальний працівник, хоч тільки-но був про Василя зовсім іншої думки.

— Однак і він міг помилитися… — І ніби міркуючи вголос, не дивлячись на співрозмовника, Сталін вів далі:— Неймовірно, просто неймовірно, щоб Гітлер зважився напасти на нас, не покінчивши з Англією… Тільки маніяк або цілковитий авантюрист відважився б на такий крок… — І знову до відповідального працівника — Всіляко допоможіть Максимову, створіть йому всі умови, щоб він міг впоратися з нелегким завданням, яке ми йому дали…

Увечері до них у номер прийшов «батько». Він дуже змарнів. Чуб зовсім посивів, на лобі й довкола очей з'явилися глибокі зморшки.

— Ну, як життя молоде? — спитав він удавано бадьоро. — Сподіваюся, все гаразд?

— Як вам сказати? Зараз, мабуть, гаразд, чого не міг би сказати вчора у цей же час…

— Знаю, голубе, усе знаю! — «Батько» по-дружньому обняв його за плечі. — Не звертай уваги на дрібниці життя!.. Сказано ж, що дурнів не сіють, не жнуть, вони так родять. Тут уже нічого не вдієш! Я тому вельможі доводив, що ти не така людина, яка могла б давати неперевірені відомості, — дарма!..

— Це правильно, що дурнів не сіють і не жнуть, — сказав Василь. — Але, маючи велику владу, вони можуть такого натворити, що потім і кісток не збереш!

— Будьмо мужніми і не звертаймо уваги на випадкові життєві незгоди… Нам треба берегти свої нерви, попереду ще багато роботи! — «Батько» намагався уникнути неприємної розмови.

Але Ліза заперечила йому:

— Оце так дрібниці й життєві незгоди!.. До того ж, «батьку», чому про свої нерви повинні дбати тільки ми самі?

— Що я можу сказати, Лізо? Ви маєте цілковиту рацію, і якщо моє особисте вибачення чогось варте для вас, то я ще раз прошу вибачити і не гніватись! І головне — не опускайте рук… А тепер перейдімо до справ. Зважаючи на те, що події набирають досить неприємного характеру і у вас буде багато роботи й чимало труднощів, я віддаю вам Стамбулова. Він досвідчений конспіратор і енергійний хлопець — може вам добре прислужитися. Сподіваюся, Василю, ти знайдеш для нього надійне прикриття?

— Звичайно, знайду! Це ви добре придумали: Стамбулов чудовий помічник.

— І ще я хочу, щоб ти встановив зв'язок з одним місцевим антифашистом, — вів далі «батько». — Прізвище його Дікман, він швейцарець. Дікман сам прийде до тебе, Василю, і, коли виникне потреба, допоможе. По-моєму, допомога місцевої людини ніколи не зайва. Як ти гадаєш?

— Звичайно, особливо в умовах Женеви, коли довкола тебе нишпорять підозрілі люди і не знаєш, хто з них у якій розвідці працює, — відповів Василь.

— Ваше завдання полягає в тому, щоб мати точну інформацію про всі заходи Гітлера. Твій оберштурмбанфюрер — цінна знахідка, особливо тепер, коли він працює в іноземному відділі гестапо і має можливість відвідувати Женеву. Ти його озолоти, тільки не випускай із рук.

Мюллер — людина вірна, але це не зовсім надійна поштова скринька: він уже один раз побував у гестапо і, думаю, підозру з нього не знято. Нехай майстер Герман виділить вам запасного для поштової скриньки — мало що може трапитися. Німецькі підпільники згодом подаватимуть вам неоціненну допомогу. І Кольвіцу і Браун плати сповна, як і досі, незалежно від того, роблять вони що-небудь для вас чи ні. Вони знадобляться ще. Здається, я сказав вам усе… Може, у вас є запитання?

— Є, — мовив Василь. — Чи не можна з'їздити нам у село? Тут недалеко. Ми справилися б днів за два. Хочеться побачитися з братом, сестрою… Хто знає, коли я тепер приїду додому!

— Хоч як прикро, Василю, але тобі не доведеться побачитися з рідними. Дорогий кожен день, кожна година… Я вже забронював для вас квитки на літак Москва — Стокгольм на завтра. Звідти ви доберетеся до Женеви.

— Може, я зміг би з'їздити до них сьогодні вночі, а завтра повернутися, або послати по них, щоб вони самі, приїхали сюди?

— Ні того, ні другого робити не раджу, — сказав «батько». — Певен, що не одна пара очей стежить за кожним твоїм кроком. І зрозуміло, що у тих, хто цікавиться тобою, постане питання: чого цьому американцеві, який приїхав до Москви у справах американської нафтової компанії, раптом заманулося відвідати російське село?.. Услід за тобою полетять телеграми в американську розвідку з пропозицією перевірити особу містера Кочека, поведінка якого у Москві здалася підозрілою… Сподіваюся, ти цього не хочеш? До речі, завтра до від'їзду неодмінно побувай у Нафтоекспорті і, про людське око, побачся з товаришем Щукіним, заступником керуючого об'єднанням. Його попередили, і він чекатиме на тебе.

— Гаразд, я побуваю в Нафтоекспорті, — пообіцяв Василь.

— А ви самі не збираєтесь до наших країв? — спитала Ліза.

— Не знаю, це залежить не від мене…

— Скажіть, як ви гадаєте, «батьку», буде війна з німцями, чи Гітлер дав директиву генеральному штабові зовсім з інших міркувань? — поцікавився Василь.

— Важко сказати… Особисто мені здається, що кожен, хто уважно читав «Майн кампф», не може не розуміти, що війни з фашистською Німеччиною нам не минути! Претендувати на світове панування і залишити по сусідству найлютішого ворога фашизму — Радянський Союз, не можна. Гітлер, певно, сподівається, що, коли нападе на нас, його підтримає Захід, і він зуміє укласти почесний мир з Англією та привласнити собі все, що вже завойовано, тобто стати повновладним хазяїном Європи. Він, звичайно, помиляється у своїх розрахунках, але крові проллється багато!

— Я теж дійшов такого висновку, — сказав, помовчавши, Василь.

Коли «батько» зібрався йти, Василь спитав його:

— Ви нічого не знаєте про моїх паризьких друзів і знайомих?

— Дещо знаю, — відповів «батько». — Твій партнер по тенісному клубу Маріньє встиг утекти в Англію і там бере активну участь у роботі комітету Опору. А от другому твоєму партнерові, де ла Граммонові, не пощастило: він попав до рук гестапо і тепер перебуває в концентраційному таборі у Німеччині. Твій друг Сар'ян зник, і ми ніяк не можемо натрапити на його слід — чи то він глибоко законспірувався, чи загинув у катівнях гестапо.