Василеві було не до балачок. Йому хотілося якнайскоріше закінчити вечерю, що він незабаром і зробив. Одвіз О'Кейлі в готель, а сам швиденько поїхав у пансіонат, де жив Стамбулов. Стамбулова не застав. Лишалося одне — набратися терпіння і чекати до ранку. Він ліг у ліжко, але заснути не міг. Рудольф Гесс — друга особа в партії націонал-соціалістів і офіційний наступник Гітлера… Може, зараз він їде на аеродром, щоб вилетіти в Англію, а на польсько-радянському кордоні фашистські полчища готуються до наступу на Радянську країну. Ні, він не спатиме…

Василь підвівся, навшпиньках, щоб не збудити Лізу, пішов у їдальню і подзвонив Стамбулову в пансіонат. Йому відповіли, що «мосьє Стамбулов уже спить». Василь попросив розбудити мосьє Стамбулова і покликати до телефону.

— Це Кочек, — сказав він, почувши в трубці сонний голос болгарина. — Пробачте, що дзвоню так пізно. Прошу вас зараз же приїхати до мене на квартиру. Є важлива справа. Я вас чекатиму на вулиці.

Василь одягся, безшумно відчинив двері і зійшов униз. Ніч була тепла, зоряна. Тиша. В усіх вікнах давно погасли вогні. Женева спокійно спала… А в просторих кабінетах німецькі генерали, схилившись над картами, готували його рідному народові смерть…

Залунали кроки, обірвавши Василеві роздуми. Узявши Стамбулова під руку і походжаючи з ним глухим провулком, Василь розповідав про все, що почув.

— Сподіваюся, ви розумієте: гаяти часу не можна. Треба, щоб ці відомості були в «батька» не пізніше ніж об одинадцятій годині ранку! — сказав Василь.

— Не знаю, що й робити… Кур'єр поїхав, а інший приїде днів через п'ять, не раніше… Може, спробуємо зашифрувати телеграму?

— Ні, це ризиковано. Ще перехоплять німці…

— Знайшов! — вигукнув Стамбулов. — Я знаю одного місцевого радіоаматора-короткохвильовика, він працює ночами. Якось я вже скористався цим каналом зв'язку… Поїду до нього і викличу Москву. Діставши відповідь, продиктую радіограму для «батька». Поки агенти німецької розвідки прочуняються і спробують перехопити, все буде закінчено. Вони не встигнуть записати і двох фраз, як радіограма буде в Москві.

— Цей ваш радіоаматор — надійний чоловік? Він погодиться передати в Москву таку радіограму?

— Звичайно! Інакше Стамбулов із ним не знався б… Не гаймо часу — швиденько складайте текст шифровки. Ми повинні встигнути до світанку!..

Вранці, в конторі, коли Василь допитливо поглянув на болгарина, той ледь помітно кивнув головою. Це означало, що все гаразд — у Москві вже знають про плани Гітлера.

Василь з полегкістю зітхнув і весело взявся до справ…

Дванадцятого травня повідомлення О'Кейлі підтвердилося повністю: весь світ довідався, що десятого травня Рудольф Гесс, сам пілотуючи літак «Мессершмітт-110», вилетів із Аугустбурга і взяв курс на Даунгавел Касл, у Шотландії. Він мав намір потрапити в маєток лорда Гамільтона, щоб через нього розпочати переговори з англійським урядом. Гесса спіткала невдача: кінчилося пальне. Він вистрибнув з парашутом. Непрошеного гостя затримали місцеві жителі й передали властям.

Англійські власті інтернували Гесса, а гітлерівці, зрозумівши, що гра не вдалася, оголосили його душевнохворим, скинули з усіх постів і навіть репресували його рідних…

Вислухавши повідомлення про це по німецькому радіо, Василь подумав, що дома про історію з Гессом дізналися вчасно. Факти доводили, що друга частина відомостей — про підготовку нападу на Радянський Союз — справджується. Війна стукала у двері.

Василь втратив спокій, ходив похмурий, задумливий, ночами не міг спати, а тільки-но починало дніти — з тривогою вмикає радіоприймач. Скуповував усі газети, які продавалися в кіосках.

Двадцять другого червня, рано-вранці, німецьке радіо після бравурного маршу повідомило, що німецькі війська вторглися на територію Радянського Союзу і, долаючи упертий опір ворога, захопили багато сіл і міст.

Так почалася для Василя і Лізи Вітчизняна війна. Найперше Василь подумав, що йому треба негайно повернутися додому і зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Він написав про це «батькові» і у відповідь дістав прочухана. «Батько» писав, що зовсім не сподівався від нього такої легковажності. «А де ти перебуваєш, хіба не на передовій?» — питав він і закінчував листа словами, що звучали як наказ: «Облиш ці думки, наберися терпіння і чекай. Інформуй нас про все, що вдасться тобі дізнатися, не нехтуй навіть дрібницями, — на війні дрібниць не буває. Якщо попервах не пощастить зробити багато, не журись і чекай свого часу…»

Потяглися тяжкі будні. Німецьке радіо передавало п'ять-сім разів на день воєнні зведення. Гітлерівські пропагандисти без угаву вихвалялися перемогами на Східному фронті. Радінформбюро щодня сповіщало про те, що залишено ті чи інші населені пункти й міста. Туга ставала нестерпною, у Василя часом усе падало з рук… І так дні, тижні, місяці…

Восени фашистські полчища стояли під Москвою, і німецькі генерали хвалькувато заявляли, що їм видно в бінокль вежі Московського Кремля.

І раптом, немов по команді, телеграфні агентства й радіостанції всього світу заговорили про нечувану стійкість росіян. Газетні сторінки рясніли повідомленнями про героїзм Червоної Армії, а деякі воєнні оглядачі почали висловлювати думку, що німецьким перемогам, здобутим у перші місяці війни, настає кінець і, як видно, останнє слово буде за росіянами. Самі німці почали нарікати на труднощі війни на Сході —на погану погоду, холод, бездоріжжя.

І як грім серед ясного неба було повідомлення про перехід Червоної Армії в наступ, про розгром великого німецького угруповання під Москвою. Усім стало ясно: росіяни розвіяли міф про непереможність німецької армії.

Напровесні 1942 року в Женеву приїхав Лемке. Він постарів і став ще похмуріший.

— Містере Кочеку, в мене до вас серйозна розмова, — привітавшись із Василем та щільно зачинивши за собою двері кабінету, мовив Лемке. — Скажіть, чи можу я сподіватися вашої допомоги? Ні, це не те слово, — вашого заступництва, — виправився він, — якщо в цьому буде потреба… Я співробітничаю з вами з першого дня вашого приїзду до Німеччини і допомагав вам чим тільки міг…

— Я завжди високо цінував вашу допомогу, любий Лемке. — Василь одразу зрозумів, куди хилить есесівець.

— Говоритимемо відверто і називатимемо речі своїми іменами, як це личить чоловікам, — сказав Лемке. — Не знаю, як для інших, а для мене особисто питання цілком ясне: якщо ми не змогли одразу розгромити росіян і захопити Москву, значить, війну програли… Адже всі надії Гітлер покладав на блискавичну війну. А цього не вийшло. Я не молодий і добре пам'ятаю вісімнадцятий рік, поразку, ганьбу, Версаль, окупацію, покарання воєнних злочинців тощо… Певен, що те саме буде й тепер, тільки в значно більших масштабах. Навряд чи росіяни простять нам усе те, що ми накоїли у них. Я двічі був на Східному фронті в справах нашого відділу, бачив на власні очі спалені міста й села, масове знищення мирного населення… А англійці нагадають нам Дюнкерк, Лондон, Ковентрі… І американці… Майже весь світ проти нас… Щоб уціліти після цієї війни, треба мати заступників!..

— Скажіть, Лемке, ви серйозно гадаєте, що програли війну?

— Не програли, а програємо, — тут є невелика різниця…

— В такому разі я твердо обіцяю засвідчити перед переможцями ваші заслуги і забезпечити вам заступництво американських властей. А поки що, сподіваюся, ви ще активніше співробітничатимете зі мною. До речі, як справи з вивезенням деяких сімей із Франції?

— Усе гаразд. Якщо мені згодяться платити і дадуть адреси, я доб'юся пропусків на виїзд. Самі розумієте: тепер більше, ніж будь-коли, я повинен дбати про своє майбутнє.

Василь дав Лемке п'ять тисяч доларів і адресу Сар'яна.

— Це — проба. Якщо все обійдеться добре, то будуть інші, — пообіцяв він Лемке.

Дні минали за днями. Василеві доводилося клопотатися головним чином дрібницями — систематизувати одержану з різних джерел інформацію і передавати «батькові». Ліза працювала не покладаючи рук — вона переглядала за день безліч газет — німецьких, англійських, французьких і на підставі дріб'язкових, на перший погляд, заміток та повідомлень робила висновки, передавала їх Василеві, щоб той, прочитавши, надіслав додому.