Через деякий час Том спитав:

— Що ми будемо робити? З ним?

Ізабель подивилася на вже холодне дитятко в неї на руках.

— Зігрій води.

Том отетеріло подивився на неї.

— Будь ласка, зігрій води.

Чоловік здивовано підвівся і пішов, щоб запалити водонагрівач, аби не засмучувати Ізабель.

Він повернувся, й жінка сказала:

— Налий води у ванночку. Коли вона нагріється.

— Якщо ти хочеш прийняти ванну, я віднесу тебе, Із.

— Це не для мене. Я повинна помити його. Потім у комоді є хороші простирадла — ті, що я вишивала. Принесеш одне?

— Із, мила, ще буде час для всього цього. Зараз найголовніше — це ти. Я піду і дам сигнал, щоб прислали човен

— Ні! — її голос був твердим. — Ні! Я не хочу нікого бачити. Я не хочу, щоб про це хтось знав. Ще не зараз.

— Але, люба, ти втратила багато крові. Ти біла немов стіна. Ми повинні викликати сюди лікаря і забрати тебе звідси.

— Томе, ванну. Будь ласка!

Коли вода нагрілася, Том наповнив металеву ванночку й поставив її на підлогу біля Ізабель. Він дав їй шматок м’якої фланелі. Вона намочила тканину й обережно, ніжно, пальчиком, стала обтирати обличчя маляти, змиваючи з ніжної шкіри кров разом із водою. Дитина продовжувала свою таємну бесіду з Богом навіть тоді, коли Ізабель опустила фланель у воду, щоб сполоснути її. Вона віджала тканину й почала знову вмивати дитинча, уважно стежачи або навіть сподіваючись, що оченята можуть замерехтіти, а крихітні пальчики ворухнутися.

— Із, — м’яко мовив Том, торкнувшись її волосся, — послухай мене. Я зроблю тобі чаю з великою порцією цукру. Треба, щоб ти випила його для мене, добре? Йду за ковдрою, щоб вкрити тебе. І я трохи тут приберу. А ти нікуди не ходи, дозволь мені подбати про тебе. І не заперечуй. Я дам тобі кілька таблеток морфію для зняття болю й сульфат заліза — мусиш випити.

Його голос був ніжним і спокійним, наче просто розповідав про якісь події.

Продовжуючи свій ритуал, Ізабель і далі витирала крихітне тільце. Пуповина, й досі приєднана до плаценти, лежала на підлозі. Жінка насилу підвела голову, коли Том накинув ковдру їй на плечі. Він повернувся з відром і ганчіркою, став на коліна й почав змивати кров і бруд.

Ізабель опустила тільце у ванну, щоб помити його, до того ж намагаючись не занурювати обличчя. Вона обтерла дитя рушником і разом з плацентою загорнула його в інший, чистий, так, що воно стало схоже на індіанського малюка.

— Томе, розстели на столі простирадло.

Том відсунув деко і розстелив, склавши вдвоє, вишите простирадло. Ізабель дала йому згорток.

— Поклади його сюди, — промовила вона.

— А тепер я допоможу тобі, — сказав Том. — Там ще є гаряча вода. Давай ти помиєшся. Поволі, спирайся на мене. Дуже добре. Повільно, повільно.

Він повів її з кухні до ванної кімнати, а за ними залишалися червоні від крові сліди. Тепер знову й знов Том обтирав обличчя дружини фланелевою тканиною, споліскуючи її у ванній.

Через годину в чистій нічній сорочці та із заплетеною косою Ізабель лежала в ліжку. Том гладив її по обличчю, і вона, зрештою, заснула. Жінка була виснажена, та й морфій подіяв. Том повернувся на кухню, закінчив прибирання і замочив брудну білизну в кориті. Коли стемніло, він сів за стіл і запалив лампу. Помолився над маленьким тільцем. Безмежний простір, крихітне тіло, вічність і годинник, який звинувачував час у тому, що той минає: багато смертей бачив він у Єгипті чи Франції, та тут було ще менше сенсу. Але в цій смерті містилося щось особливе, а тиша це підкреслювала: через відсутність пострілів і криків він уперше бачив її так чітко. Людей, життя яких обривалося перед його очима, оплачуть матері, однак то коїлося на полі бою, поряд же не було нікого близького, і неможливо навіть уявити їхню присутність там. А бачити, як дитину забирають від матері в момент народження — забирають від єдиної у світі жінки, яка небайдужа Томові, — це було найболючіше. Він знову подивився на дві тіні: дитини, а поруч із нею — пирога, накритого тканиною, і вони здалися йому близнюками в саванах.

— Ще ні, Томе. Я скажу їм, коли буду готова, — наполягла наступного дня Ізабель, лежачи в ліжку.

— Але твої мама і тато, вони схочуть знати. Вони тебе чекають удома, чекають, що ти прибудеш на наступному катері. Вони сподіваються на появу свого першого онука.

Ізабель безпорадно подивилася на нього.

— Справді! Вони сподіваються на появу свого першого онука, а я його втратила.

— Із, вони переживають за тебе!

— Тоді для чого їх засмучувати? Будь ласка, Томе. Це наша справа. Моя справа. Ми не повинні розповідати про це всьому світу. Нехай вони ще трохи помріють. Я надішлю їм листа пізніше, коли катер прийде знову, в червні.

— Але це ще кілька тижнів!

— Томе, я просто не можу. — Ізабель заплакала, і на нічну сорочку закапали її сльози. — Принаймні у них буде ще кілька щасливих тижнів…

Урешті-решт, Том здійснив бажання дружини й нічого не записав у журнал.

Але це зовсім інше — то була їхня особиста справа. З човном такої свободи дій не залишалося. Він почав писати про пароплав, котрий бачив уранці. То був «Манчестер Квін», що прямував до Кейптауна. Тоді він зазначив погодні умови, температуру і відклав ручку. Завтра. Він запише всю історію прибуття човна завтра і завтра дасть сигнал. Чоловік зупинився на мить, щоб подумати, чи варто залишати в журналі місце, щоб потім повернутися й заповнити його. Чи, може, краще зробити вигляд, ніби човен прибув пізніше, аніж це було насправді. Він залишив місце. Зранку дасть сигнал і скаже, що вони були дуже зайняті дитиною і не могли повідомити раніше. У журналі він таки напише правду, але трохи згодом. Тільки один день. Він побачив своє відображення в склі над написом «Виписки з “Постанови про працю на маяках 1911 року”», що висіла на стіні, і якусь мить не впізнавав себе.

— Я точно не фахівець у цій справі, — сказав Том Ізабель наступного дня.

— Ти ніколи й не будеш, якщо просто стоятимеш. Потримай її, а я перевірю, чи пляшечка вже тепла. Давай. Вона не кусається, — сказала Ізабель та усміхнулась. — Принаймні не зараз.

Дитина була маленькою, меншою за Томове передпліччя, але він тримав її так, ніби це був восьминіг.

— Просто постій хвилинку, — попросила Ізабель, умощуючи дитину в його руках. — Добре! Тримай її ось так. А тепер, — жінка востаннє щось поправила, — у найближчі дві хвилини вона вся твоя, — і пішла на кухню.

Уперше Том залишився наодинці з малям. Він ніби стояв по стійці струнко, наче боявся не пройти перевірку. Дитина почала звиватися, рухати ногами й руками, і Том розгубився.

— Ну, заспокойся! Будь чемною! — благав він, намагаючись не впустити маля.

— Не забувай підтримувати їй голівку, — гукнула Ізабель.

Том одразу ж підклав руку під голову дитині й зауважив, що вона дуже маленька. Дитя знову закомизилося, і він почав легко його колисати.

— Слухай, будь людиною! Не підведи дядька Тома.

Маля подивилося на нього і, схоже, заглянуло прямо в очі. Том раптом відчув майже фізичний біль. Дитятко на мить показало йому світ, який він ніколи не знатиме.

Ізабель повернулася з пляшечкою.

— Ось, — вона вклала її у руки Тома й спрямувала в рот дитини, ніжно торкаючись її губ, поки немовля не вхопило соску. Цей процес повністю поглинув Тома. Той факт, що немовля давало собі раду без його допомоги, викликав у нього трепет і благоговіння — це було далеко за межами розуміння чоловіка.

Коли Том повернувся на маяк, Ізабель взялася за кухню й приготування вечері, а дитина спала. Щойно жінка почула плач, одразу ж поспішила в дитячу й дістала дівчинку з ліжечка. Дитина, капризуючи, уткнулася в груди Ізабель і почала смоктати тонку бавовняну блузку.

— Моя люба, ти все ще голодна? У книжці доктора Ґриффітса наголошується на тому, що матері слід бути обережною, щоб не перегодувати. Хоча, можливо, крапля…