Вона зігріла ще молока й дала дитині пляшечку. Але цього разу маля відвернулося від соски й розплакалося тієї миті, коли теплий сосок доторкнувся через тканину до немовлятиної щоки.

— Ось тут, ось пляшечка, моя люба, — воркувала Ізабель, однак дитина плакала ще сильніше, махала ніжками та рученятами й поверталася до грудей жінки.

Ізабель згадала, як прибуло молоко, як її груди стали важкими й болючими, бо не було кого годувати — це, схоже, особливо жорстокий механізм природи. Тепер дитина відчайдушно прагне її молока чи, можливо, просто шукає втіхи, оскільки маля не було голодне. Ізабель замислилися, її думки змішалися з плачем і тугою від утрати.

— О, люба, — пробурмотіла вона й повільно розстебнула блузку.

За кілька секунд дитина, вхопивши грудь, почала смоктати, хоча там було лише кілька крапель молока.

Це тривало досить довго, поки на кухню не увійшов Том.

— Як… — він зупинився на півслові, не знаючи, що сказати.

Ізабель подивилася на нього, а на її обличчі відображалися одночасно невинність і провина.

— Це був єдиний спосіб заспокоїти її.

— Але… Ну… — Том був настільки спантеличений, що навіть не міг сформулювати запитання.

— Вона дуже плакала. І не хотіла брати пляшечку…

— Однак раніше вона хотіла, я сам бачив…

— Так, це через те, що вона голодувала. У прямому сенсі.

Том не переставав пильно дивитися на дружину та немовля.

— Томе, це найприродніша у світі річ. Це найкраще, що я могла зробити для неї. Не дивуйся так. — Жінка простягнула до нього руку. — Ходи сюди, любий. Посміхнися.

Він узяв її за руку, проте був збентежений. І десь глибоко всередині нього занепокоєння зростало.

Після обіду очі Ізабель сяяли, Том не бачив її такою вже багато років.

— Іди й подивися! — вигукнула жінка. — Хіба вона не чудо? І ліжечко якраз для неї! — Ізабель кивнула на плетене ліжечко, в якому мирно спала дитинка. Її крихітні груди здіймалися й опускалися, немов відлуння хвиль на острові.

— Наче горішок у шкаралупі, хіба ні? — сказав Том.

— Здається, їй нема ще і трьох місяців.

— А ти звідки знаєш? — підвів брови Том.

— Я подивилася в довіднику доктора Ґриффітса. Я знайшла трохи баранини, взяла ще моркви й ріпи і зробила рагу. Сьогодні в нас буде особлива вечеря.

Том спантеличено насупився.

— Ми повинні відсвяткувати прибуття Люсі й помолитися за її бідолашного батька.

— Якщо це був її батько, — сказав Том. — Люсі?

— Ну, їй потрібно ім’я. Люсі означає «світло», тому воно ідеально підходить, правда?

— Ізі, — він усміхнувся, а потім ніжно погладив її волосся, водночас ставши серйозним, — обережніше, кохана. Я не хочу, щоб ти потім сумувала…

Коли ввечері Том засвітив маяк, він зовсім не міг заспокоїтися. Він не знав, чи це відголоски минулого горя, чи, може, передчуття непевного майбутнього. Спускаючись вузькими звивистими металевими сходами, чоловік відчував важкість у грудях, і йому здавалося, що він провалюється назад у безодню, з якої ледве вирвався.

Тієї ночі вони вечеряли, а дитина тихенько посопувала в ліжечку. Іноді вона навіть муркала, і на губах Ізабель з’являлася посмішка.

— Цікаво, що з нею буде далі? — розмірковувала жінка вголос. — Страшно подумати, що вона може опинитися в дитячому будинку, як маленький хлопчик Сари Портер.

А потім вони кохалися, вперше після народження дитини. Ізабель була іншою: впевненою, розслабленою. Вона поцілувала Тома й пізніше промовила:

— А давай, коли настане весна, посадимо трояндовий сад. І він цвістиме тут багато років, коли навіть нас не буде.

— Я повідомлю про все вранці, — сказав Том на світанку, відразу після того, як загасив маяк.

М’яке перламутрове світло нового дня проникло в спальню й пестило обличчя дитини. Вона прокинулася серед ночі, й Ізабель узяла дитя спати між ними. Жінка приклала пальця до губ, кивнула в бік сплячої дитинки і знялася з ліжка, кличучи Тома на кухню.

— Сідай, моя любове, а я зроблю чаю, — прошепотіла і тихо, як тільки могла, дістала чашки, заварник і чайник. Поставивши чайник на плиту, сказала: — Томе, я тут подумала…

— Що?

— Люсі. Це не може бути просто збігом, що вона з’явилася на Янусі невдовзі після того, як… — Їй не потрібно було продовжувати далі… — Ми не можемо відправити дівчинку до притулку. — Жінка повернулася до Тома, і той взяв її руки у свої. — Любий, я думаю, що вона повинна залишитися з нами.

— Люба, так не можна! Вона чудова дитина, але не наша. Ми не можемо залишити її.

— Чому ні? Подумай. Я маю на увазі, хто ж дізнається, що вона тут?

— Ну, передусім, коли через декілька тижнів сюди прибудуть Ральф і Блуї, то вони дізнаються.

— Так, але вчора ввечері мені спало на думку, що вони про це не довідаються. Усі й досі вважають, що я вагітна. Вони просто здивуються, що дитина народилася трохи раніше.

Від подиву Том розтулив рота.

— Але… Ізі, ти здуріла? Ти розумієш, що пропонуєш?

— Я пропоную доброту. Це все. Любов до дитини. Я пропоную, любий, — вона стиснула його руки, — щоб ми прийняли цей подарунок небес. Як довго ми хотіли дитину, молилися про неї!

Повернувшись до вікна, Том поклав руки на голову й почав сміятися, а потім витягнув їх угору, наче звертався до когось.

— Ізабель, заради всього святого! Коли я повідомлю їм про чоловіка в човні, то хтось достеменно буде знати, хто це такий. І вони дізнаються, що була й дитина. Можливо, не відразу, але з часом…

— Тоді, я думаю, не потрібно нічого повідомляти.

— Не потрібно повідомляти? — Він спитав це надто стримано.

Вона гладила його волосся.

— Коханий, не кажи їм. Ми не зробили нічого поганого, просто прихистили безпорадну дитину. Ми можемо гідно поховати бідного чоловіка, а човен… Просто відпустимо його в море за течією.

— Ізі, Ізі! Ти знаєш, я все зроблю заради тебе, люба, але, ким би не був цей чоловік і що не зробив би, він заслуговує, щоб з ним повелися гідно. І законно, як на те пішлося. А якщо мати дитини не померла і дружина цього чоловіка десь побивається за ними обома?

— Яка жінка відпустить свою дитину? Томе, мабуть, вона потонула. — Ізабель знову стиснула Томові руки. — Я знаю, наскільки важливі для тебе ці правила, і я знаю, що тобі не слід їх порушувати. Але для кого й для чого вони? Для того, щоб рятувати життя! І саме це ми повинні зробити, любий: урятувати це життя. Вона тут, і ми їй потрібні і здатні допомогти. Будь ласка!

— Ізі, я не можу. Це не про мене. Як ти не розумієш?

Її обличчя потемніло.

— Як можна бути таким безсердечним? Тебе цікавлять тільки твої правила, і твої кораблі, і твій клятий маяк!

Том і раніше чув звинувачення, коли збожеволіла від горя після викиднів Ізабель спрямовувала свій гнів проти єдиної людини — чоловіка, котрий продовжував виконувати свій обов’язок, котрий утішав її, як міг, а власний смуток ховав у собі. І знову він відчув, що вона наблизилася до небезпечної межі, можливо, цього разу ближче, аніж будь-коли.

Допитлива чайка сиділа в скелі на подушці з морських водоростей і дивилася на Тома. Вона не зводила з нього очей, а він загортав у полотно мертве тіло, від якого вже починало погано відгонити. Важко сказати, ким був цей чоловік за життя. Його обличчя не здавалося ані дуже старим, ані дуже молодим. Худорлявий і світловолосий. Мав маленький шрам на лівій щоці. Том подумав про тих, хто сумував за ним, хто мав причину любити його чи ненавидіти.

Старі могили загиблих унаслідок трощі розташовувались знизу, поруч із пляжем. Коли він заходився копати свіжу яму, його м’язи запрацювали самі собою, виконуючи давно знайому їм роботу, неначе ритуал. І він сподівався, що це більше не доведеться повторювати.