Хай там що, Люсі залишалася на острові, й Ізабель була чудовою матір’ю. Щоночі в молитві вона дякувала Богові за свою родину, за здоров’я, за щасливе життя й молилася, щоб бути гідною тих дарів, які Він їй дав.

Дні набігали один на одний, немов хвилі на берег, залишаючи ледь помітний слід, котрий швидко стирався роботою, сном, годуванням і спогляданням. Ізабель розплакалася, коли ховала старі дитячі речі Люсі.

— Здається, тільки вчора вона була такою маленькою, а тепер подивися на неї, — міркувала вона з Томом, ретельно обмотуючи речі цигарковим папером: її брязкальце, перші дитячі суконьки, крихітні капчики. Жінка робила це, як і кожна мати в будь-якій точці світу.

Місячки не було, Ізабель хвилювалася. Вона втратила всяку надію народити дитину, і раптом це знову стало реальністю. Вона ще трохи почекає, продовжуватиме молитися, а потім скаже Тому. Ізабель ловила себе над думці, що постійно мріє про брата чи сестру для Люсі. Її серце вискакувало з грудей. А потім уплави почалися з подвоєною силою, протікали важче й болючіше і були нерегулярними. У неї боліла голова, вона сильно пітніла вночі. А згодом їх не було місяцями.

— Під час відпустки я піду до лікаря Самптона. Немає потреби непокоїтися, — казала жінка Тому. Ізабель не скаржилася. — Коханий, я здорова, добре почуваюся. Не треба хвилюватися. — Вона була закохана в чоловіка й дитину — і цього достатньо.

Місяці змінювали один одний, а своєрідні ритуали маяка залишалися такими ж — увімкнути його, підняти вимпел, промити ванночку для ртуті. Тривали звичні заповнення форм і дотримання законодавчих вимог, тривало знущальне листування зі старшим механіком про те, що будь-яке пошкодження парових труб може бути спричинено тільки недбалістю доглядача, а не продукцією неналежної якості. Журнал перейшов із 1926 на 1927 рік на середині сторінки: не можна марно витрачати папір, який був дорогим. Том задумався над відомчою байдужістю щодо приходу нового року. Маякову службу не турбував плин часу. І це було правдою: вид із галереї у перший новорічний день нічим не відрізнявся від виду перед Новим роком.

Час від часу Том повертався до запису від 27 квітня 1926-го, і згодом журнал сам почав розгортатися на тій сторінці.

Ізабель важко працювала. На городі все буяло; у хаті — чисто. Вона прала й латала Томів одяг; і вона готувала все, що він полюбляв. Люсі росла. Маяк обертався. Час спливав.

— Скоро їй буде рочок, — промовила Ізабель. — Наближається 27 квітня, її день народження.

Том був у майстерні, чистив від іржі погнуті дверні завіси. Він відставив терпуг.

— Цікаво, коли в неї справжній день народження?

— Для мене — це день, коли вона прибула. — Ізабель поцілувала дитину, що сиділа в неї на руках і гризла сухарик. Люсі простягнула рученята до Тома.

— Вибач, маленька, в мене брудні руки. Краще побудь трохи з мамою.

— Це дивовижно, Люсі так виросла! І, певно, важить цілу тонну, — розсміялася Ізабель і підсадила малу трохи вище на стегно. — Я спечу їй торт на день народження. — Дитина у відповідь опустила голову на груди Ізабель і виплюнула крихти хліба. — У тебе ріжуться зубки, так, маленька? Ти вся червона. Зараз ми покладемо на ясна трохи спеціального порошку, і ти заспокоїшся. — Ізабель повернулася до Тома. — Побачимося пізніше, любий. Я краще піду назад. У мене суп на плиті, — сказавши це, вона попрямувала до хати.

Тьмяне світло пробивалося крізь вікно й падало на Томів верстак. Він випрямляв металеву деталь, і кожен удар різко відлунював від стін. Чоловік розумів, що б’є сильніше, аніж це було потрібно, однак зупинитися не міг. Його баламутили розмови про дні народження та ювілеї. Він знову взявся за молоток і знову почав гамселити по металу, аж доки той не тріснув. Тоді Том підняв поламані половинки і втупився в них.

Сидячи в кріслі, Том підвів очі. Від часу святкування дня народження дитини минуло кілька тижнів.

— Абсолютно не важливо, що саме їй читати, — сказала Ізабель. — Головне, щоб вона чула різні слова. — Жінка пересадила Люсі Томові на коліна й пішла допікати хліб.

— Та-та-та-та-тат, — пролепетала дитина.

— Ба-ба-ба-ба-баб, — відгукнувся Том. — Отже, ти хочеш почути казку?

Дитя простягнуло маленьку ручку, але замість важкої книжки казок схопила зі столу бежевий буклет, що лежав поруч, і тицьнула його Томові. Той розсміявся.

— Не думаю, що тобі це сподобається, зайчику. Хоча б через те, що тут немає малюнків.

Він потягнувся за казками, але Люсі сунула йому в обличчя буклет.

— Та-та-та-та-тат.

— Ну, якщо так хочеш, маленька, — Том знову засміявся.

Дитина розгорнула буклет на якійсь сторінці і тицьнула пальчиком у слово, як це часто робили Том та Ізабель.

— Гаразд! — почав Том. — Вказівки доглядачам маяка. Розділ двадцять дев’ятий: «У доглядачів маяка ніколи не повинно бути ніяких інтересів, приватних чи будь-яких інших, котрі могли б перешкоджати їм виконувати свої обов’язки, що мають величезне значення для безпеки судноплавства; вони повинні пам’ятати, що їхня посада чи підвищення по службі залежить від дисципліни, чіткого виконання наказів, дотримання правил поведінки, тверезості й підтримування порядку та чистоти щодо себе та своїх сімей, а також всіх деталей маяка і суміжних приміщень». Розділ тридцятий: «Дисциплінарні порушення, сварки, пияцтво або аморальна поведінка доглядача, — Том зупинився, щоб витягнути пальчики Люсі зі свого носа, — буде підставою для покарання чи звільнення. Учинення будь-яким членом сім’ї доглядача злочину такого зразка дає підстави відсторонити порушника від роботи…» — Том замовк. Поза шкірою пробіг мороз, а серце шалено закалатало. З цього стану його вивела маленька долонька, що торкнулася підборіддя. Він розгублено притиснув її до губ. Люсі посміхнулася й поцілувала його.

— А давай почитаємо «Сплячу красуню», — запропонував Том і взяв до рук книжку казок, хоча зосередитися чоловікові було важко.

— Ваші чай і тост у ліжко, леді! — оголосив Том і поставив тацю біля Ізабель.

— Обережно, Люсі! — мовила Ізабель.

У неділю, коли Том пішов гасити маяк, вона принесла дитя до них у ліжко, і Люсі намагалася дотягнутися до маленької чашки з чаєм. Том налив туди більше теплого молока й додав лише крапельку чаю заради кольору.

Том сидів біля Ізабель, посадивши Люсі собі на коліна.

— Ану давай, Лулу! — сказав він, підтримуючи чашку.

Мала тримала його обома руками й пила чай.

Том був захоплений цим заняттям, як раптом помітив, що Ізабель мовчить, і, коли повернувся, побачив сльози в її очах.

— Ізі, Ізі, люба, що сталося?

— Нічого, Томе. Зовсім нічого.

Він змахнув сльозу з її щоки.

— Томе, іноді я така щаслива, що мені аж страшно.

Він гладив її волосся, а Люсі булькала чаєм.

— Так, панянко, ви ще будете це пити чи, може, досить?

Дитина продовжувала пускати слину в чашку й однозначно отримувала задоволення від звуків.

— Гаразд, думаю, тобі достатньо, — Том забрав у неї чашку, а мала у відповідь злізла з його колін і перебралася до Ізабель, усе ще видуваючи бульбашки зі слини.

— Це дивовижно, — вигукнула Ізабель, сміючись крізь сльози. — Іди сюди, маленьке мавпеня!

Вона почала пуркотіти дитині в животик. Люсі хихотіла й корчилася, прохаючи: «Се! Се!» А Ізабель повторювала це знову й знов.

— Ви обидві варті одна одної! — засміявся Том.

— Іноді я немов сп’яніла від любові до неї і до тебе теж. Якби мене зараз попросили пройти по прямій лінії, я б не змогла.

— На Янусі нема прямих ліній, отже, все гаразд, — усміхнувся Том.

— Не смійся, Томе. Це так, наче я була дальтоніком, а потім з’явилася Люсі, і світ зовсім змінився. Він став яскравішим, і я стала бачити краще. Я залишаюся на тому ж місці, тут ті самі птахи, та сама вода, сонце сходить і заходить там, де і завжди, але я ніколи не знала, для чого це все, Томе. — Вона пригорнула дитину. — А тепер знаю, це все — для Люсі… І ти теж змінився.