— Як?

— Я думаю, що в тобі було таке, про що ти сам не підозрював, поки не з’явилася вона. Люсі віднайшла у твоєму серці те, що приховувало твоє життя. — Ізабель провела пальцем по губах Тома. — Я знаю, ти не хотів говорити про війну і решту, але, мабуть, саме через це твоя душа заніміла.

— Мої ноги. Від замерзлої багнюки в мене жахливо німіли ноги, — спробував відбутися жартом Том і спромігся лише трохи усміхнутися.

— Припини, Томе! Я намагаюся щось сказати. Заради Бога, я серйозно, а ти відповідаєш мені якимось дурним жартом, наче я дитина, котра не все тямить або котрій не можна казати правду.

Цього разу Том посерйознішав.

— Ти не розумієш, Ізабель. Та й жодна нормальна людина ніколи не повинна розуміти цього. А намагатись описати — наче захворіти якоюсь хворобою. — Він повернувся до вікна. — Я зробив те, що зробив, щоб люди, подібні до тебе й Люсі, змогли про це забути. І щоб це ніколи більше не повторилося. Пам’ятаєш, як називали ту війну: «Війна, що покладе край усім війнам»? На цьому острові їй нема місця. І в цьому ліжку теж.

Томове обличчя посуворішало, і вона побачила таку рішучість, якої ніколи не помічала в ньому, — рішучість, котру вона собі уявляла і яка допомогла йому пройти крізь усе, що випало на його долю.

— Це просто… — знову почала Ізабель, — розумієш, ніхто з нас не знає, скільки часу нам залишилось — рік чи сто. І я хотіла переконатися, що ти знаєш, як я тобі вдячна, Томе. За все. Особливо за те, що подарував мені Люсі.

На останніх словах усмішка на Томових губах застигла, й Ізабель поспішила додати:

— Ти подарував, любий. Ти зрозумів, наскільки сильно я її потребувала, і я знаю, чого це тобі коштувало, Томе. Не багато чоловіків зроблять таке для своєї дружини.

Том неначе повернувся з якогось світу мрій, він відчував, як пітніють його долоні. Серце намагалося вискочити з грудей і кудись побігти, байдуже куди, подалі від реальності, від того вибору, що він зробив, від того вибору, котрий раптом, здавалося, стиснув його, мов залізний ошийник.

— Мені час попрацювати. А ви не поспішайте зі сніданком, — промовив він і вийшов з кімнати, намагаючись рухатися якомога повільніше.

Коли перед самим Різдвом 1927 року добіг кінця другий трирічний термін Тома, сім’я вперше поїхала з Янус Рок до Партаґеза, а натомість на маяк прибув тимчасовий доглядач. Це була друга відпустка подружжя й перша подорож Люсі на материк. Ізабель готувалася до прибуття катера, всіляко намагаючись знайти привід, щоб залишитися з дівчинкою на безпечному Янусі.

— З тобою все гаразд, Із? — спитав Том, коли побачив її. Відкрита валіза лежала на ліжку, а Ізабель утупилась у вікно.

— О, так, — швидко відповіла жінка. — Просто хочу впевнитися, що нічого не забула.

Він уже збирався вийти з кімнати, але раптом повернувся й поклав руку їй на плече.

— Хвилюєшся?

Ізабель схопила пару шкарпеток і скрутила їх у м’ячик.

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона й засунула їх до валізи. — Нема чого перейматися.

Ізабель намагалася приховати від Тома своє занепокоєння, проте воно повністю зникло, коли жінка побачила Люсі на руках у Віолетти. Батьки приїхали на пристань, щоб зустріти їх. Її мати і плакала, й усміхалася, і сміялася одночасно.

— Нарешті! — з благоговінням похитала вона головою, оглядаючи кожен сантиметр дитини, доторкаючись до її обличчя, волосся, рученяти. — Моя люба онука. Два роки я не могла дочекатися цієї зустрічі! Вона просто копія моєї старої тітки Клем!

Протягом багатьох місяців Ізабель готувала Люсі до зустрічі з людьми.

— У Партаґезі, Люсі, є сила-силенна людей. І вони всі такі, як і ти. Спочатку це може бути трохи дивно, але не треба боятися.

Перед сном вона розповідала малій історії про місто і тих, хто там жив.

Люсі дивувала така кількість людей навколо неї. Ізабель защеміло в серці, коли вона приймала теплі привітання городян. Навіть стара пані Мювет полоскотала дівчинку під підборіддям, побачивши її у галантерейника, де купувала сітку для волосся.

— О, діти! — з тугою промовила вона. — Це просто Боже благословення.

А Ізабель з подивом думала, чи їй це часом не почулося.

Щойно вони прибули, Віолетта повела всю сім’ю у фотостудію Ґатчера. На тлі намальованих папоротей і грецьких колон Люсі сфотографували з Томом та Ізабель, з Біллом та Віолеттою, а також саму, посадивши дівчинку у велике плетене крісло. Світлин замовили декілька, щоб узяти на Янус, відправити кузенам і поставити в рамці на камінній полиці й на фортепіано.

— Три покоління жінок Ґрейсмарків, — з радістю виголосила Віолетта, побачивши на світлині себе з Люсі на колінах та Ізабель поруч із ними.

Люсі мала бабусю й дідуся, котрі обожнювали її.

«Господь не помиляється, — думала Ізабель. — Він послав дівчинку в потрібне місце».

— О, Білле, — сказала Віолетта чоловікові ввечері, коли приїхала сім’я. — Слава Богу! Слава Богу…

Востаннє Віолетта бачила доньку три роки тому, під час першої відпустки подружжя на берег, коли Ізі сумувала через другий викидень. Тоді Ізабель плакала, поклавши голову матері на коліна.

— Це природа, — заспокоювала Віолетта доньку. — Вдихни і тримай голову вище. Діти ще будуть, якщо цього хоче Бог, просто проявіть терпіння. І моліться. Молитись — це найважливіше.

Вона не сказала Ізабель усієї правди. Вона не сказала, що часто діти народжувалися, незважаючи на морозні зими чи на посуху, яка влітку спопеляла все навкруги, а потім помирали від скарлатини чи дифтерії, що їхній одяг охайно складали, а згодом його передавали молодшій дитині. Також вона не торкнулася щемкого питання кількості дітей. Успішні пологи були лише першим кроком у довгій зрадливій подорожі. У цьому будинку, де дитячі голоси стихли багато років тому, Віолетта знала це занадто добре.

Надійна, добросовісна Віолетта Ґрейсмарк — гідна дружина шанованого чоловіка. Вона витравлювала міль із шафи, полола бур’яни на клумбі. Вона зривала відцвілі троянди, і в серпні розквітали нові бутони. На церковному святі її лимонний мармелад завжди продавався передусім, окрім того, саме її рецепт кексу надрукували в місцевому буклеті Асоціації жінок Австралії. Щоночі вона дякувала Богові за своє щастя. Але іноді після обіду, коли сутінки перефарбовували сад із зелених у сірувато-брудні барви, коли вона чистила картоплю над зливальницею, то не могла втримати в серці всієї своєї печалі. Ізабель плакала під час попереднього візиту, і Віолетті хотілося плакати разом із нею, рвати на собі волосся й казати, що їй теж відоме горе від втрати первістка: ніщо і ніхто, жодні гроші ані щось інше на землі ніколи не зможуть заглушити цей біль. Вона хотіла розказати Ізабель, наскільки людина божеволіє, що готова укласти угоду з Богом і пожертвувати всім, щоб тільки дитина ожила.

Коли Ізабель заснула, а Білл дрімав біля майже погаслого каміна, Віолетта дістала із шафи стару олов’яну коробку. Вона почала в ній ритися, відсунула вбік кілька пенні, маленьке дзеркальце, годинник, гаманець, аж поки не знайшла конверт, потертий на краях через те, що його часто відкривали. Вона сиділа на ліжку, в жовтому світлі лампи, почавши вдивлятися в незграбний почерк, хоча напам’ять знала кожнісіньке слово, що було там написано.

Шановна пані Ґрейсмарк!

Сподіваюся, ви пробачите, що турбую вас. Ви мене не знаєте. Мене звуть Бетсі Парментер, і я живу в Кенті.

Два тижні тому я відвідувала свого сина Фреда. Його сильно поранило осколками, і тому його відправили з фронту. Він лікувався в Першій Південній лікарні загального профілю в Стоурбриджі, а в мене неподалік живе сестра, тому я могла відвідувати його щодня.

Насправді я пишу тому, що одного чудового дня принесли пораненого солдата з Австралії, наскільки я розумію, це був ваш син Г’ю. Він був у важкому стані, ви вже, мабуть, знаєте: він осліп і втратив руку. Хоча ваш син міг говорити й дуже ніжно розповідав про свою сім’ю і про свій дім в Австралії. То був надзвичайно хоробрий хлопець. Я бачила його щодня, і в мене навіть з’явилася надія, що він видужає, але, здається, в нього було зараження крові, тому він помер.