Окрім продажу тортів та ірисок, слоїків з варенням, котрі іноді вибухали від пекучого сонця, ярмарок славився спортивними та іншими змаганнями. А забіги з яйцем у ложці, на трьох ногах[9] і в мішку були найпопулярнішими. Також тут збивали кокосові горіхи, однак від тирів після війни відмовилися, бо через нещодавно відточені навички тутешніх чоловіків власники втрачали гроші.

На святкування приходили всі, і найбільш важливим обов’язком було взяти участь у змаганнях. Сім’ї проводили на ярмарку цілий день. Тут можна було купити за шість пенсів пиріжки й сосиски, засмажені на грилі. Том з Люсі та Ізабель сиділи на ковдрі в затінку і їли сосиски в тісті. Люсі, розібравши свій обід на складові, поклала все на тарілку поряд.

— Мої брати добре бігали, — розповідала Ізабель. — Навіть вигравали забіг у три ноги. І я думаю, мама все ще зберігає кубок, який я одного року виграла за змагання «біг у мішку».

Том усміхнувся.

— Не знав, що одружився з чемпіонкою.

Вона грайливо ляснула його по руці.

— Я просто розказую сімейні легенди Ґрейсмарків.

Том намагався допомогти Люсі розібратися з безладом у тарілці, інакше вона б усе порозкидала, аж раптом до них підійшов хлопець зі значком розпорядника. Діставши блокнот та олівець, він запитав:

— Перепрошую, це ваша дитина?

Це питання приголомшило Тома.

— Вибачте?

— Я просто питаю, чи це ваша дитина.

Том щось пробурмотів.

Хлопець повернувся до Ізабель.

— Це ваша дитина, пані?

Ізабель на секунду насупилася, а потім зрозуміла, про що йдеться, й повільно кивнула.

— Ви шукаєте учасників для забігу татусів?

— Так. — Він приготував олівець і запитав у Тома: — Як вас звати?

Том знову подивився на Ізабель, але її обличчя було спокійним.

— Я можу підказати, якщо ти раптом забув, — стала вона підтрунювати над чоловіком.

Том сподівався, що дружина розуміє його неспокій, але Ізабель продовжувала усміхатися. Нарешті він сказав:

— Я не дуже добре бігаю.

— Але всі татусі беруть участь, — запротестував хлопець. Очевидно, це була перша відмова.

Том обачно добирав слова.

— Я навіть відбіркове змагання не пройду.

Хлопець, похнюпившись, побрів шукати наступного учасника. Ізабель ніжно сказала:

— Не хвилюйся, Люсі. Я натомість візьму участь у перегонах матусь. Принаймні хоч хтось із твоїх батьків готовий виставити себе на посміховисько.

Але Том у відповідь не усміхнувся.

Доктор Самптон мив руки, а за ширмою одягалася Ізабель. Вона виконала свою обіцянку, що дала Томові, й пішла до лікаря, поки вони були в Партаґезі.

— Приблизно кажучи, нічого поганого, — мовив він.

— Тобто? Як це? Я хвора?

— Зовсім ні. Це просто клімакс, — пояснив лікар і щось записав. — Вам пощастило, що ви вже народили дитину, отже це не так важко, як деяким жінкам, коли клімакс відбувається настільки рано. Що стосується інших симптомів, то їх потрібно просто перетерпіти. Вони минуться приблизно за рік. Інколи так буває. — Він весело усміхнувся. — І потім настане чудове полегшення: ви не матимете жодних проблем з менструаціями. Деякі жінки можуть позаздрити вам.

Повернувшись до будинку батьків, Ізабель намагалася не плакати. Вона мала Люсі; вона мала Тома, а багато жінок втратили назавжди тих, кого вони любили найбільше. Не можна бути такою жадібною і ще чогось хотіти.

Через кілька днів Том підписав документи на новий трирічний термін. Чиновник, який приїхав із Фримантла, щоб дотриматися всіх формальностей, знову надав пильну увагу його почерку та підпису, порівнюючи їх зі старою документацією. Якби він помітив хоч якусь з ознак тремтіння, Томові б не дозволили повернутися. Отруєння ртуттю було досить поширеним: якщо це виявляють на першій стадії, коли трохи змінюється почерк, то ще можна уникнути відправки на маяк доглядача, котрий точно не відбуде терміну до кінця, бо зовсім збожеволіє.

Хрестини Люсі, що спочатку були заплановані на перший тиждень їхньої відпустки, відклали через тривале «нездужання» преподобного Норкелза. Нарешті вони відбулися на початку січня, напередодні їхнього повернення на Янус. Того спекотного ранку Ральф і Гільда зайшли до церкви разом із Томом та Ізабель. Єдиним місцем, де можна було сховатися від сонця, поки не відчинили двері, був затінок від групки евкаліптів поруч із надгробками.

— Будемо сподіватися, що Норкелз знову не запив, — сказав Ральф.

— Ральфе! Ну їй-богу! — вигукнула Гільда. Щоб змінити тему, вона вказала на свіжу гранітну плиту за кілька футів від них.

— Така біда.

— Що саме, Гільдо? — спитала Ізабель.

— О, бідна дитина і її батько — вони потонули. Принаймні їм нарешті поставили пам’ятник.

Ізабель завмерла. На мить вона злякалася, що зомліє, звуки навколо неї віддалилися, й раптом все загуркотіло. Вона з усіх сил намагалася розібрати яскраві золоті літери на камені: «Світлій пам’яті Франца Йоганна Ронфельдта, коханого чоловіка Ханни, і їхньої любої дочки Ґрейс Еллен. Хай буде з ними Господь». А потім нижче: «Selig Sind die da Leid tragen»[10]. Біля основи пам’ятника лежали свіжі квіти. Зважаючи на спеку, їх принесли не більше години тому.

— Що сталося? — спитала Ізабель, а її тілом пробігли мурашки.

— Жахлива історія, — відповів Ральф і похитав головою. — Це Ханна Поттс.

Ізабель відразу впізнала ім’я.

— Септимус Поттс, Золотий Мішок, як називають старого. Найбагатший в окрýзі. Він приїхав сюди з Лондона понад п’ятдесят років тому взагалі впорожні, як сирота. Заробив гроші на деревині. Дружина померла, коли дві його доньки були ще малі. Як звати другу, Гільдо?

— Ґвен. Ханна старша. Вони обидві ходили до тієї елітної школи-інтернату в Перті.

— А кілька років тому Ханна, повернувшись, одружилася з Гансом… Старий Поттс перестав з нею розмовляти й не давав грошей. Вони жили в напіврозваленій хатині неподалік від насосної станції. Старий заспокоївся, лише коли народилася дитина. Однак кілька років тому в День пам’яті сталася бійка…

— Не зараз, Ральфе, — зупинила його Гільда.

— Та я просто розповідаю…

— Тепер не час і не місце. — Вона повернулася до Ізабель. — Отже, між Френком Ронфельдтом і кількома тутешніми мешканцями виникло непорозуміння, і він зрештою втік у човні з дитиною. Вони… ну, вони зачепили його, бо він був німцем. Чи майже німцем. Немає потреби вдаватися в деталі, особливо зараз, на хрестинах. Краще про це забути.

Ізабель, затамувавши подих, слухала історію і тепер мимоволі ахнула — її тіло вимагало повітря.

— Так, я знаю! — з розумінням сказала Гільда. — А це ще гірше…

Том пильно дивився на Ізабель широко розплющеними очима, піт заливав його губи. Серце чоловіка голосно калатало.

— Хлопець не був моряком, — продовжував Ральф. — У нього змалку було хворе серце, і, судячи з усього, він не зміг упоратися з течією. Почався шторм, і відтоді від них ні слуху ні духу. Мабуть, потонули. Старий Поттс призначив тисячу гіней у винагороду за інформацію. — Він похитав головою. — Якби хтось щось знав, то його б із-під землі дістали. Я навіть сам думав податися на пошуки. Причому, майте на увазі, я не люблю бошів. Але дитина… Їй не було й двох місяців. Хто ж не матиме серця до немовляти? Таке малятко.

— Бідна Ханна так і не отямилася, — зітхнула Гільда. — Її батько переконав доньку поставити пам’ятник лише кілька місяців тому. — Вона одягнула рукавички. — Цікаво, як може іноді повернути життя. Народилася в багатій сім’ї, закінчила Сиднейський університет, здобула якийсь ступінь, одружилася з коханою людиною, а зараз блукає, наче не має, куди приткнутися.

Ізабель була ошелешена, здавалося, навіть квіти біля пам’ятника знущалися з неї, нагадували про присутність матері її Люсі. В голові запаморочилось, і жінка притулилася до дерева.