— Усе гаразд, люба? — спитала Гільда, занепокоєна різкою зміною кольору обличчя Ізабель.

— Так. Це просто спека. Зараз усе буде добре.

Важкі евкаліптові двері розчинилися, і вікарій вийшов із церкви.

— Усі готові до великого дня? — запитав він, мружачись від сонця.

— Ми мусимо щось сказати! Уже! Скасувати хрестини… — Голос Тома був низьким і впевненим, коли він зустрів Ізабель в ризниці, тоді як Білл і Віолетта показували внучку гостям у церкві.

— Томе, ми не можемо. — Ізабель дуже зблідла й ледь дихала. — Уже занадто пізно! — заперечила вона.

— Ми повинні це виправити! Ми повинні розповісти людям. Уже!..

— Ми не можемо! — Ізабель ще не оговталася й ледь могла щось вимовити. — Ми не можемо вчинити так з Люсі! Ми єдині батьки, яких вона знала. Крім того, що ми скажемо? Раптом згадали, що насправді в мене немає ніякої дитини? — Вона зблідла ще сильніше. — Як же щодо тіла того чоловіка? Усе зайшло вельми далеко. — Щось підказувало їй: треба виграти час. Жінка була занадто збентеженою, наляканою, щоб щось робити. Вона намагалася вимовляти слова спокійно. — Поговоримо про це пізніше. А зараз у нас хрестини.

Промінь сонця освітив її очі кольору морської хвилі, і Том побачив у них страх. Вона ступила крок до нього, але він відсахнувся.

Крізь шум гостей у церкві почулися кроки вікарія. У голові Тома все закрутилося. «У хворобі й у здоров’ї. У горі й у радості». Слова, сказані ним у цій церкві багато років тому, відлунювали в пам’яті.

— Усе готово, — радісно оголосив вікарій.

— Чи була ця дитина хрещена раніше? — розпочав преподобний Норкелз.

Присутні відповіли:

— Ні.

Поруч із Томом та Ізабель стояли Ральф — хрещений батько — і двоюрідна сестра Ізабель Фреда — хрещена мати.

Хрещені тримали свічки й відповідали на запитання вікарія.

— Чи ви від імені цієї дитини відрікаєтеся від диявола і всіх його вчинків?..

— Відрікаємося, — в унісон відповіли хрещені.

Слова луною відбилися від стін, Том удивлявся в блискучі нові черевики і думав про болісний пухир на п’яті.

— Чи обіцяєте ви слухняно виконувати святу волю і заповіді Божі?..

— Обіцяємо.

З кожною обіцянкою Том потирав ногу об жорстку шкіру, щоб біль не стихав.

Люсі була заворожена яскравими вітражами, й Ізабель, незважаючи на сум’яття, подумала, що дитина ніколи не бачила таких сяйливих кольорів.

— Милосердний Боже, хай старий Адам у цьому дитяті помре, а нова людина народиться…

Том думав про безіменну могилу на Янусі. Він побачив обличчя Френка Ронфельдта, яке накрив полотном, — відсторонене, без емоцій, — і це змусило Тома відчути муки сумління.

З вулиці долинали крики дітей, що грали в настільний крикет на церковному майданчику. Гільда Еддикот сиділа в другому ряду лав і шепотіла своєму сусідові:

— Дивися, в Тома сльози на очах. У нього таке м’яке серце. Хоча виглядає він незворушним, серце в нього добре.

Норкелз узяв дитину на руки і сказав Ральфу та Фреді:

— Дайте дитині ім’я.

— Люсі Віолетта.

— Люсі Віолетто, я хрещу тебе в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — мовив священик, поливаючи голову дівчинки водою, і та на знак протесту заплакала. Пані Рафферті одразу заграла церковний гімн на старому дерев’яному органі.

Ще до закінчення служби Ізабель вибачилася й поспішила до туалету в кінці стежини. Усередині невеликого цегляного приміщення було спекотно, мов у печі, вона відігнала від себе мух, нахилилася, і її вивернуло. Притулившись до стіни, за нею тихо спостерігав гекон. Коли жінка спустила воду, він утік у безпечне місце під жерстяний дах. Повернувшись, Ізабель, щоб випередити мамині запитання, тихо сказала батькам, що в неї розлад шлунку. Простягаючи руки до Люсі, вона обняла дівчинку так міцно, що дитина, поклавши рученята на її груди, спробувала відсторонитися.

На святковому обіді в «Палас-Готелі», влаштованому на честь хрещення дитини, батько Ізабель сидів за столом з Віолеттою. Вона одягла синю бавовняну сукню з білим мереживним комірцем. Її корсет був незручний. Волосся жінка зібрала в ґульку, від якої у неї боліла голова. Проте вона вирішила: ніщо не зіпсує цей день — хрестини її першої і, наскільки вона зрозуміла зі слів Ізабель, єдиної онуки.

— Том сьогодні сам на себе не схожий, правда, Ві? Зазвичай, він багато не п’є, а сьогодні налягає на віскі. — Білл знизав плечима і, щоб переконати себе, додав: — Просто святкує хрестини малої.

— Думаю, це нерви, сьогодні ж такий великий день. Ізабель теж якась надто збуджена. Можливо, через проблеми із животом.

Біля бару Ральф сказав Томові:

— Ця маленька дівчинка повністю змінила твою дружину, правда? Вона стала іншою жінкою.

Том, який крутив у руках порожню склянку, мовив:

— Вона розкрилась з іншого боку.

— Коли я згадую, як вона втратила дитину…

Том хотів піти, але Ральф продовжував:

— …Того першого разу, коли я приїхав на Янус, вона була мов привид. А наступного разу здалося, що їй ще гірше.

— Так. Це були важкі часи для неї.

— Бог врешті-решт змилувався над вами, — усміхнувся Ральф.

— Ти так думаєш? А хіба все для всіх завжди закінчується добре? Те, що годилося для наших солдат, не дуже влаштовувало фриців, тут або… або…

— Не кажи так. У вас усе гаразд!

Том послабив краватку й комірець і раптом відчув, що в барі душно.

— Як ти почуваєшся, друже? — запитав Ральф.

— Тут задушливо. Піду трохи пройдуся.

Але надворі було не краще. Здавалося, повітря тверде, як розплавлене скло, що душило і не давало дихати. Якби він міг говорити з Ізабель спокійно, наодинці… Тоді все владналося б. Усе ще могло владнатися.

Він випростався, глибоко вдихнув і повільно пішов назад у готель.

— Вона заснула, — сказала Ізабель і зачинила двері в спальню. Дитину обклали з усіх боків подушками, щоб часом не скотилася з ліжка. — Вона сьогодні така молодець. Витримала хрещення, а довкола було стільки людей. Лише плакала трохи, коли її облили водичкою. — У кінці дня голос жінки вже не тремтів, як після розповіді Гільди.

— О, вона ангел, — мовила Віолетта, посміхаючись. — Я не знаю, що ми будемо робити, коли завтра вона поїде.

— Я знаю. Але обіцяю, що буду писати й розповідати вам усі новини, — зітхаючи, запевнила матір Ізабель. — Нам краще йти спати. На світанку ми маємо бути на катері. Томе, ти йдеш?

Том кивнув.

— На добраніч, Віолетто! На добраніч, Білле! — сказав він і, залишивши їх складати головоломку, пішов за Ізабель у спальню.

Це вперше за день вони усамітнилася, і, щойно двері зачинились, він напружено запитав:

— Коли ми їм скажемо?

— Ми нічого їм не скажемо, — впевнено прошепотіла Ізабель.

— Тобто?

— Ми повинні подумати, Томе. Нам потрібен час. Завтра ми їдемо. Уяви, що буде, коли ми що-небудь скажемо, а ти завтра ввечері мусиш відбути звідси. Повернувшись на Янус, ми добре поміркуємо над тим, як діяти. Ми не будемо гарячково робити те, про що потім пожалкуємо.

— Із, тут, у місті, є жінка, яка вважає, ніби її дочка померла, але вона жива; жінка, яка уявлення не має, що сталося з її чоловіком. Бог знає, через що їй довелося пройти. І що раніше ми полегшимо її страждання…

— Це все настільки приголомшливо. Ми повинні вчинити правильно не лише щодо Ханни Поттс, а й щодо Люсі. Томе, будь ласка! Зараз ми не можемо мислити тверезо. Давай не будемо поспішати. А тепер спробуємо просто заснути.

— Я ляжу пізніше, — відказав Том, — хочу подихати свіжим повітрям. — І він тихо вийшов через веранду на задньому дворі, ігноруючи прохання Ізабель залишитися.

На вулиці було прохолодніше, і Том сидів у темряві в плетеному кріслі, обхопивши голову руками. Через вікно кухні він чув постукування. То Білл складав останні частини головоломки назад у дерев’яну коробку.