Це були чудові часи. Септимус одружився з Еллен, дівчиною з вищого світу Перта. У них народилися Ханна та Ґвен, і їхній будинок, Бермондсі, став утіленням стилю та успіху на південному заході. А потім, під час одного з його знаменитих пікніків у чагарях, що влаштовувалися на вражаючих скатертинах і зі срібними приборами, його любу дружину трохи вище кісточки, якраз над бежевим лайковим чобітком, вкусила коричнева змія, і за годину жінка померла.

«Життя, — думав Септимус, коли його дочки повернулися додому в день надходження таємничого листа. — Ніколи не знаєш, як воно поверне. Воно дає один шанс, а натомість забирає інший». Він нарешті помирився з Ханною після народження дитини, і тут чоловік та маля зникли в нікуди, залишивши його дочку в розпачі. Тепер якісь негідники знову все каламутять. Звичайно, треба бути вдячним за те, що є, і радіти тому, що не стало гірше.

Сержант Накі сидів за столом, постукуючи олівцем по промокальному паперу і спостерігаючи за крихітними слідами свинцю. Бідолашна жінка. Хіба можна звинувачувати її за сподівання, що її дитина жива? Його Ірен іноді й досі плакала за малим Біллі, а він утопився ще малюком двадцять років тому. У них було ще п’ятеро дітей, та смуток завжди ходив поруч.

Правду кажучи, немає жодного шансу, що дитина ще жива, і він знову взяв чистий аркуш паперу й почав писати звіт щодо цього випадку. Принаймні дружина Ронфельдта заслуговує на дотримання всіх формальностей.

«Ваш чоловік упокоївся в руках Господа». Ханна Ронфельдт знову й знову згадувала ту фразу з таємничого листа. Ґрейс жива, та Френк помер. Вона хоче вірити в одне, але не в інше. Френк. Франц. Вона пригадує лагідного чоловіка, чиє життя не раз переверталося з ніг на голову, і врешті-решт доля привела його до неї.

Уперше він побачив інший бік життя ще шістнадцятирічним хлопчиком із забезпеченої віденської сім’ї, коли його батько програв усе в азартні ігри і родина змушена була переселитися до родичів у Калґурлі, місце настільки віддалене від Австрії, що навіть найзапекліші кредитори не стали б його там шукати. З розкоші вони потрапили в злидні, тому син почав працювати продавцем у пекарні своїх дядька та тітки, які після переїзду змінили імена Фриц і Мітсі на Клайв та Міллі. Вони сказали, що для них важлива асиміляція. Його мати це зрозуміла, однак батько з гордістю й упертістю пручався адаптації, через що і розорився, а за рік кинувся під поїзд, що прямував до Перта, і Френк став главою сім’ї.

Кілька місяців по тому почалася війна, і його як посібника ворога інтернували — спочатку на острів Роттнест, а згодом на схід. Тепер цей хлопчина був не просто відірваний з корінням від землі — його почали зневажати за те, до чого він не мав жодного стосунку.

«Він ніколи не скаржився», — думала Ханна. Чоловік завжди щиро усміхався, і саме таким 1922 року вона зустріла його в Партаґезі, коли він почав працювати в пекарні.

Ханна згадала, як уперше побачила його на головній вулиці. То був сонячний весняний ранок, однак, як це трапляється в жовтні, — вітряний. Чоловік усміхнувся їй і простягнув шаль, яку вона загубила.

— Ви щойно забули її в книжковому магазині, — сказав він.

— Дякую! Це дуже люб’язно.

— Це прекрасна шаль, така гарна вишивка. Моя мама мала схожу. Китайський шовк надто дорогий: було б шкода її загубити. — Він, шанобливо вклонившись, збирався піти.

— Я раніше не бачила вас тут, — сказала Ханна. Вона розчула його чарівний акцент.

— Я тільки почав працювати в пекарні. Я Френк Ронфельдт. Радий познайомитися з вами, мем.

— Отже, ласкаво просимо до Партаґеза, пане Ронфельдте! Сподіваюся, вам тут сподобається. Я Ханна Поттс. — Вона перекладала з руки пакунки, щоб накинути шаль.

— Будь ласка, дозвольте мені, — запропонував він і одним рухом накинув їй на плечі шаль. — Гарного вам дня! — Він широко усміхнувся. На сонці його очі були неймовірно синіми, а світле волосся сяяло.

Вона перейшла дорогу, де її чекав екіпаж, і помітила жінку, що злостиво подивилася на неї та плюнула на тротуар. Ханна була приголомшена, але нічого не сказала.

Через кілька тижнів вона знову завітала до маленької книгарні Мейзі Макфі. Коли увійшла, то побачила Френка, котрий стояв біля прилавка і на якого кричала якась матрона, вимахуючи ціпком, щоб довести власну правоту.

— Сама лише думка, Мейзі Макфі! — вигукувала жінка. — Думка про те, що ти продаєш книжки, які подобаються фрицам. Я втратила сина й онука через тих тварюк і я не очікувала, що ти допомагаєш їм, мов Червоний Хрест.

Мейзі мовчала, а Френк сказав:

— Я прошу вибачення, якщо я щось вам заподіяв, мем. Це не вина панни Макфі. — Він усміхнувся і простягнув їй розгорнену книгу. — Бачите? Це просто поезія.

— Тільки поезія, що за нісенітниця! — відрубала жінка, стукаючи ціпком по землі. — Хіба вони можуть створити щось справді вартісне! Я чула, що у нас в місті є фриц, але не думала, що він насмілиться показатися нам на очі! А щодо тебе, Мейзі! — вона повернулася до прилавка. — Твій батько, певно, перевертається у своїй могилі.

— Перепрошую, мені дуже шкода, — сказав Френк. — Панно Макфі, будь ласка, візьміть книжку. Я не хотів нікого образити. — Він поклав десять шилінгів на прилавок, вийшов і пронісся повз Ханну, не помітивши її.

Жінка вибігла з крамниці й вирушила в протилежному напрямку.

Мейзі та Ханна якусь мить дивилися одна на одну, а потім власниця магазину усміхнулася і спитала:

— Давайте ваш список, панно Поттс.

Мейзі пробіглась очима по сторінці, а Ханна підійшла до залишеної книжки. Їй було цікаво, чому цей томик у шкіряній палітурці викликав таке обурення. Вона відкрила його. На форзаці готичним шрифтом було написано: «Das Stunden Buch»[11] — Райнер Марія Рильке.

Дівчина вивчала в школі німецьку і французьку мови й чула про Рильке.

— І, — сказала вона, простягаючи двохфунтову банкноту, — можна я візьму цю книгу теж? — Мейзі здивовано поглянула на неї, і Ханна додала: — Потрібно залишити минуле позаду, ви так не вважаєте?

Власниця крамниці загорнула книжку в коричневий папір і перев’язала шпагатом.

— Правду кажучи, тепер мені не потрібно відправляти її назад до Німеччини. Більше ніхто її тут не купить.

За кілька хвилин Ханна зайшла до пекарні й поклала згорток на прилавок.

— Ви б не могли передати це пану Ронфельдту, якщо ваша ласка? Він забув це в книгарні.

— Він у задньому дворі. Я покличу його, — відповів пекар.

— О, немає потреби. Дуже дякую! — промовила вона й покинула пекарню, перш ніж він встиг щось сказати.

Через кілька днів Френк зайшов до неї, щоб особисто подякувати за доброту, і в її житті розпочався новий етап, про який, на перший погляд, вона могла тільки мріяти.

Захват Септимуса Поттса від того, що його дочка почала зустрічатися з тутешнім хлопцем, перетворився на жах, коли він дізнався, що той був пекарем. Але він згадав себе замолоду і вирішив не дуже виступати проти ремесла хлопця. Однак звістка, що той був німцем, чи майже німцем, викликала в Поттса огиду. Непорозуміння з Ханною виникли одразу після початку залицяння, і кожен з них був достатньо впертим та впевненим у своїй правоті.

За два місяці ситуація досягнула критичної точки. Септимус Поттс міряв кроками вітальню, намагаючись збагнути новину.

— Ти при своєму розумі, дівчинко?

— Це те, чого я хочу, тату.

— Одружитися з фрицом! — Він подивився на світлину Еллен у срібній рамці, що стояла на камінній полиці. — Твоя мати ніколи не пробачить мені! Я обіцяв їй виховати вас правильно…

— Тату, ти і виховав.

— Отже, щось пішло не так, якщо ти зв’язалася з клятим німецьким пекарем.

— Він австрієць.

— Яка різниця? Чи, може, завести тебе в лікарню для ветеранів, щоб ти подивилась, на яких ідіотів перетворилися ці хлопчики через газові атаки? І я, саме я дав гроші на цю кляту лікарню!