— Ти дуже добре знаєш, що Френк не воював: його інтернували. Він ніколи нікого не кривдив.

— Ханно, будь розумною. Ти гарна дівчина. І є багато гарних хлопців у Перті, Сиднеї чи Мельбурні, які матимуть за честь одружитися з тобою.

— Тобто отримати твої гроші.

— І знову ми повернулися до того самого? Ти занадто хороша для моїх грошей, так, моя дівчинко?

— Це не так, тату…

— Я працював як проклятий, щоб усе це заробити. Я не соромлюся того, ким є і звідки родом. Але ти можеш мати більше.

— Я просто хочу жити власним життям.

— Послухай, якщо ти хочеш зайнятися благодійністю, то йди й поживи в місії з тубільцями. Або попрацюй в дитячому будинку. Ти не повинна одружуватися з благодійності.

Обличчя його дочки побагровіло, серце вискакувало з грудей, і не тільки від обурення, а й від підсвідомого жаху, що це правда. Що робити, якщо вона сказала Френкові «так» тільки на зло женихам, котрих цікавили її гроші? Чи, може, вона просто хоче згладити всі його страждання? А потім Ханна згадала, що відчувала, коли бачила його усмішку, те, як він піднімав підборіддя, коли шукав відповідь на її запитання, і заспокоїлася.

— Він порядна людина, тату. Дай йому шанс.

— Ханно. — Септимус поклав руку на плече доньки. — Ти знаєш: ти для мене все. — Він погладив її по голові. — Маленькою ти не дозволяла мамі розчісувати твоє волосся. Ти кликала: «Та! Я хочу, щоб татко це зробив!» І я розчісував. Ти сиділа в мене на колінах перед каміном, і я розчісував твоє волосся, а на вогні готувалися оладки. Ми пересвідчувалися, що мама не бачила, як олія капнула на твою сукню. І твоє волосся сяяло, мов у перської принцеси. Просто почекай. Просто трохи почекай, — просив батько.

Якщо йому лише потрібен був час, щоб звикнути до цієї ідеї, щоб подивитися на все по-іншому… Ханна готова була поступитися, але він продовжив:

— Ти все зрозумієш, ти побачиш, що робиш велику помилку. — Він глибоко вдихнув і видихнув — діловито виніс ухвалу. — І ти подякуєш долі, що я відрадив тебе від цього кроку.

Вона відсахнулася.

— Мене не треба опікати. Ти не можеш відраджувати мене брати шлюб із Френком.

— Ти маєш на увазі, не можу врятувати тебе від нього.

— Я досить доросла, щоб одружитися без твоєї згоди, і я одружуся, якщо захочу.

— Ти можеш начхати на те, що це означатиме для мене, але подумай про сестру. Ти знаєш, як це сприймуть.

— Тут всі ксенофоби і лицеміри!

— О, університетська освіта варта кожного пенні. Отже, тепер ти можеш обзивати тата химерними словами. — Він подивився їй прямо в очі. — Я ніколи не думав, що скажу це моїй дівчинці, але якщо ти одружишся з ним, то цей шлюб буде без мого благословення. І без моїх грошей.

Ханна випросталася й з холодним серцем, чим нагадала Септимусу свою матір, промовила:

— Якщо ти хочеш цього, тату, то так і буде.

Після невеликого весілля, на яке Септимус не прийшов, подружжя оселилося в хиткому дощаному будиночку Френка на околиці міста. Без сумнівів, жили вони скромно. Ханна давала уроки гри на фортепіано і навчала деяких робітників лісопилки читати й писати. Дехто з них навіть зловтішався на саму думку, що вони найняли на роботу — навіть якщо йшлося про годину на тиждень — дочку людини, яка найняла на роботу їх. Проте, по правді кажучи, люди поважали доброту, простоту і ввічливість Ханни.

Дівчина була щасливою. Вона знайшла собі чоловіка, який, схоже, повністю її розумів, з яким вона могла б обговорювати філософію та класичну міфологію і від посмішки котрого зникало всяке занепокоєння, а труднощі здавалися незначними.

Із часом до пекаря, чий акцент усе ще відчувався, почали ставитися толерантніше. Дехто, як-от дружина Біллі Вішарта чи Джо Рафферті і його мати, демонстративно переходили на інший бік вулиці, коли перетиналися з ним, але загалом усі заспокоїлися. До 1925 року Ханна та Френк вирішили, що життя стало стабільнішим, заробляють вони достатньо, тому можна подумати про дитину, і в лютому 1926-го в них народилася донька.

Ханна згадувала ритмічний тенор Френка, коли він качав колиску. «Спи, дитя, засинай! Тато ягня пасе, мама трясе деревце, з нього сон зійде нехай. Спи, дитя, засинай!»

У цій маленькій кімнаті, освітленій гасовою лампою, відчуваючи біль у спині, сидячи на поламаному стільці, він сказав їй:

— Я не уявляю кращої долі для себе.

Його обличчя світилося не від вогню, а від існування крихітної істоти в ліжечку, чиє ритмічне дихання видавало, що вона нарешті заснула.

Того березня вівтар був прикрашений вазами з ромашками і стефанотисами із саду Френка та Ханни, і солодкий запах линув повз порожні лавки аж до задньої частини церкви. Ханна вдягла блідо-блакитну сукню й фетровий капелюшок того ж кольору, а Френк — свій весільний костюм, який досі, навіть через чотири роки, пасував йому. Кузина Френка Беттина та її чоловік Вілф приїхали з міста Калґурлі й були хрещеними. Вони ніжно усміхалися крихітній дитині, яку Ханна тримала на руках.

Преподобний Норкелз стояв біля купелі, трохи метушився, намагаючись знайти потрібну сторінку з яскравою закладкою, де було розписано обряд хрещення. Можливо, ця незграбність була пов’язана із запахом алкоголю, що долинав від нього.

— Чи була ця дитина хрещена? — розпочав він.

Це був спекотний, тихий суботній день. Дзижчала жирна муха, раз у раз сідаючи на купіль, щоб попити, однак хрещені її відганяли. Проте вона була надто настирливою і, врешті-решт, за допомогою Вілфа і віяла його дружини, опинилася у воді, наче п’яний у канаві. Вікарій, виловивши її, не зупиняючись, продовжив:

— Від імені цієї дитини чи відрікаєтеся ви від диявола і всіх справ його?..

— Відрікаємося, — відповіли хрещені в унісон.

Коли вони говорили, двері церкви зі скрипом відчинилися. Серце Ханни забилося: це були батько і Ґвен, вони ввійшли й повільно стали навколішки в останньому ряду. Ханна не розмовляла з батьком відтоді, як пішла з дому, щоб вийти заміж, і вона очікувала, що його відповідь на хрестини буде звичною — мовчання.

— Я постараюся, Ханні, — обіцяла Ґвен. — Але ти ж знаєш, що він упертий, як старий віслюк. Я обіцяю. Я буду там, що б він не сказав. Це вже триває занадто довго.

Тепер Френк повернувся до Ханни.

— Ти це бачиш? — прошепотів він. — На все свій час.

— Милосердний Боже, хай старий Адам у цьому дитяті помре, а нова людина народиться…

Ці слова відлунювали від стін, і дитина сопіла й крутилася на руках матері. Коли вона зарюмсала, Ханна всунула в її крихітні губки мізинця, і та почала смоктати його. Обряд тривав, і Норкелз узяв немовля та сказав хрещеним:

— Дайте дитині ім’я.

— Ґрейс Еллен.

— Ґрейс Еллен, я хрещу тебе в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Протягом усієї служби немовля зачаровано дивилося на барвисті вітражі, так само, як дивитиметься на них через два роки біля купелі на руках іншої жінки.

Коли все закінчилося, Септимус залишився сидіти на лаві. Ханна повільно йшла вздовж проходу, дитину закутали в ковдру, і та навсібіч крутила головою. Ханна зупинилася біля батька, який підвівся, коли дочка запропонувала йому потримати онуку. Він вагався, перш ніж взяти немовля.

— Ґрейс Еллен. Твоя мати розчулилася б, — усе, що він міг сказати, перш ніж на очі набігли сльози. Септимус із благоговінням дивився на дитину.

Ханна взяла його за руку.

— Ходімо, привітаєшся з Френком, — сказала вона і провела його проходом.

— Будь ласка, я хочу, щоб ви зайшли до нас, — сказала пізніше Ханна, коли її батько стояв із Ґвен біля воріт.

Септимус вагався. Маленький дощаний будиночок, трохи більший, аніж халупа, нагадав йому будиночок Флінделлів, у якому він виріс. Чоловік переступив поріг, і ці кілька кроків повернули його на п’ятдесят років назад.

У вітальні Поттс сухо, проте ввічливо поспілкувався з кузенами Френка. Він похвалив молодого чоловіка за чудовий пиріг з нагоди хрещення і невеликий, добре продуманий святковий стіл. Краєм ока батько помітив тріщини в штукатурці, дірки в килимку.