Том спостерігав, як Люсі разом з Ізабель хлюпаються в Райському озері. Дівчинка була в захваті від розбризкування, солоності та блискучої синьої морської зірки, котру вона знайшла. Він бачив, як її пальці схопили істоту, обличчя запалало від хвилювання і гордості, наче вона сама зробила цю зірку.

— Татку, подивись! Моя зірка.

Тому було важко зосередитися на обох часових рамках: острова та дитини.

Його вражало, що життя крихітної дівчинки значило для нього більше, ніж усі тисячоліття, які були до неї. Він щосили намагався розібратися у своїх емоціях, як можна відчувати ніжність та неспокій, коли вона цілувала його перед сном. Чи коли підставляла йому побите коліно для зцілювального батьківського поцілунку.

З Ізабель також Том розривався між любов’ю, бажанням бути з нею і відчуттям, що він не може дихати. Ці дві емоції накладалися одна на одну, нез’ясовані.

Час від часу, залишаючись сам-один на маяку, він ловив себе на думці, що намагався уявити Ханну Ронфельдт. Вона була висока? Повнява? Чи Люсі має її риси обличчя? Та коли він силкувався відтворити образ жінки, то бачив тільки руки, що ховали заплакане обличчя. Чоловік, здригнувшись, повертався до своєї безпосередньої роботи.

Ця дитина здорова, щаслива й обожнювана в цьому маленькому світі поза досяжністю газет та пліток. За межею реальності. Траплялися тижні, коли віра у власну нормальну, щасливу ​​родину ставала для нього якимось дурманом.

— Не розказуй таткові. Поки я не дозволю.

Дівчинка серйозно подивилась на Ізабель.

— Не говорити йому, — сказала вона, киваючи. — А можна печиво?

— Почекай. Давай спершу закінчимо обгортати подарунок.

У вересні 1928 року катер привіз кілька додаткових посилок, які Блуї вдалося сунути Ізабель тоді, коли Ральф відволікав Тома розвантаженням. Зробити сюрприз на день народження Тома було нелегкою справою. Спершу, за кілька місяців заздалегідь, Ізабель передала матері список побажань. Оскільки Том єдиний мав банківський рахунок, то вона пообіцяла розплатитися наступного разу, коли вони зійдуть на берег.

Купити щось Томові було легко і важко водночас. Він радів усьому, та насправді нічого не хотів. Вона зупинила свій вибір на авторучці «Конвей Стюарт» і останньому виданні довідника з крикету «Вісден»: щось практичне і щось цікаве. Якось увечері, сидячи надворі, вона запитала Люсі, що та хотіла б подарувати таткові. Дівчинка закрутила пасмо волосся навколо пальця, мить подумала і сказала:

— Зірки.

Ізабель розсміялася.

— Люсі, я не впевнена, що ми зможемо це зробити.

Дитина вперто сказала:

— Але я хочу!

В Ізабель з’явилась ідея.

— А якщо ми подаруємо йому мапу зіркового неба — атлас?

— Так!

Тепер, коли вони сиділи перед здоровенною книгою, Ізабель запитала:

— Що ти хочеш написати на першій сторінці?

Вона тримала ручку, обхопивши своїми пальцями пальчики Люсі, і писала під диктовку кривуватими буквами.

— Для мого татка, люблю назавжди…

— Більше, — наполягала Люсі.

— Більше чого?

— Більше «завжди». Завжди, завжди, завжди…

Ізабель розсміялася, і «завжди, завжди, завжди» полізло, як гусінь, по всій сторінці.

— Що пишемо далі? Може, «Від люблячої дочки Люсі»?

— Від Лулу з маяка.

Маленька дівчинка почала виводити літери з матір’ю, але їй це набридло і вона злізла з колін на середині слова.

— Мамо, допиши це, — як завжди, закомандувала дитина.

Тому Ізабель завершила підпис і додала в дужках: секретар та помічник вищезгаданої особи — Ізабель Шерборн.

Коли Том розгортав пакунок, що було важко, оскільки Люсі закривала його очі руками, він сказав:

— Це книга…

— Це альтас! — викрикнула Люсі.

Том вивчав подарунок.

— Зоряний атлас Брауна, що показує всі яскраві зірки з докладними інструкціями, як знайти їх та використати для навігаційних цілей і для іспитів. — Чоловік, повільно посміхнувшись, повернувся до Ізабель. — Люсі — розумна дівчинка, якщо таке організувала. Так?

— Читай, татку. Усередині. Я писала.

Відкривши книжку, Том побачив довгу присвяту. Він і досі посміхався, але щось у тих словах «завжди, завжди, завжди» болюче вразило його. Завжди — неможливе поняття, особливо для цієї дитини, в цьому місці. Він поцілував голову Люсі.

— Просто чудово, Лулу з маяка! Найпрекрасніший подарунок у моєму житті.

— Якщо ми виграємо зараз, це вже не буде повний провал, — сказав Блуї.

Австралійська команда з крикету програла перші чотири домашні матчі сезону 1928—1929 років, і, коли в березні на Янус прибув катер, у Мельбурні саме проходив фінальний матч. Поки вони носили вантаж, Блуї розповідав Тому про найбільш яскраві моменти гри:

— Бредмен заробив свої сто балів. Досі він залишається в грі. Ґейва Ларвуда переслідують невдачі, так пишуть газети. Ось що я тобі скажу: матч триває вже чотири дні. Схоже, цього разу гра буде довгою.

Поки Ральф ходив на кухню, щоб уже традиційно принести подарунки для Люсі від Гільди, Том разом з Блуї занесли в повітку останні чотири мішки борошна.

— У мене там працює двоюрідний брат, — сказав Блуї, кивнувши на емблему виробника, що була на мішку.

— На млині? — запитав Том.

— Так. Каже, там добре платять. І борошна можна брати, скільки хочеш.

— Кожна робота має свої плюси.

— І то правда. У мене от скільки завгодно свіжого повітря, щоб дихати, і скільки завгодно води, щоб плавати, — засміявся Блуї та озирнувся поглянути, чи не було поблизу шкіпера. — Мій кузен каже, що може влаштувати мене туди будь-коли. — Він зробив паузу, а потім змінив тему й ніби між іншим додав: — А іноді я думаю про те, щоб стати бакалійником.

Це не було схоже на Блуї. Час від часу він міг поговорити про результати щорічного національного турніру з крикету або повідомити про виграш на перегонах. Він згадував свого брата Мерва, який загинув у перший день операції на Ґалліполійському півострові, або розповідав про свою грізну овдовілу матір Аду. Проте сьогодні Том відчув: щось було не так.

— До чого тут бакалійник?

Блуї штовхнув ногою один із мішків, щоб вирівняти його, і сказав:

— А як це — бути одруженим?

— Що?! — приголомшено перепитав Том.

— Я маю на увазі, чи воно того варте?

Том розглядав список товарів.

— Ти хочеш щось мені розповісти, Блуї?

— Ні.

— Добре! — кивнув Том. Треба було трохи почекати, щоб урешті довідатися про все. Так відбувалося завжди.

Блуї підіпхнув ще один мішок.

— Її звати Кітті. Кітті Келлі. Її батько — власник бакалійної крамниці. Ми з нею зустрічаємося.

Том, підвівши брови, посміхнувся:

— Молодець!

— І я… навіть не знаю, я подумав, може, нам одружитися? — Побачивши вираз обличчя Тома, хлопець додав: — Звісно, ми не мусимо! Нічого такого! Правду кажучи, ми ніколи навіть не… я маю на увазі, що її батько не спускає з неї очей. Так само, як і її мати, і брати. А пані Мювет — кузина її матері, тобто ти знаєш, що це за сім’я.

Том розсміявся:

— Так ось про що ти.

— Це серйозний крок. Я знаю, що всі рано чи пізно одружуються, але ти відчув, що то воно?..

— Я навряд чи добре на цьому знаюсь. Одружився лише один раз і все ще звикаю до ролі чоловіка. Чому б тобі не запитати в Ральфа? Вони з Гільдою разом уже дуже давно, виростили дітей. Думаю, він краще розуміється на цьому.

— Я не можу запитати в Ральфа.

— Чому?

— Кітті вважає, що, коли ми одружимося, я залишу роботу на катері й піду працювати в бакалійну крамницю. Вона боїться, що одного дня я можу потонути й не повернутися з роботи додому.

— Ого, весела дівчина!

Блуї був схвильований.

— Серйозно. Як це — бути одруженим? Мати дитину і все таке?

Скуйовдивши рукою волосся, Том деякий час роздумував над цим справді нелегким питанням.