— Наша сім’я навряд чи може бути прикладом для тебе. Подружніх пар, що живуть ізольовано на маяку, не так уже й багато. А якщо чесно, то однозначної відповіді немає, бо з днини на днину інше. Тут є свої переваги і свої труднощі. Але без сумніву скажу тобі, що це важче, ніж бути самому по собі.

— Мама говорить, я ще занадто молодий і сам не знаю, чого хочу.

Том ледь посміхнувся.

— Гадаю, твоя мама твердитиме це, і коли тобі виповниться п’ятдесят. Що б там не було, тут справа не в розумі, а у відчуттях. Довірся собі. — Том ненадовго замовчав. — Але сім’я — це не штиль на морі, навіть якщо ти зустрів саме ту. Тут треба подолати довгий шлях. І ніколи не відомо, що тебе чекає на ньому. Ти заздалегідь погоджуєшся на все. Дороги назад немає.

— Татку, дивись! — у двері повітки ввійшла Люсі, розмахуючи м’яким іграшковим тигром — це був подарунок Гільди. — Він ричить! Послухай! — сказала вона, перевернувши іграшку догори ногами.

Том узяв дівчинку на руки. Через маленьке віконце він побачив Ральфа, який саме ішов до них.

— Хіба тобі не пощастило! — сказав Том, лоскочучи її шию.

— Щаслива Люсі! — засміялася вона.

— А бути батьком? Як це? — запитав Блуї.

— Отак.

— Ні, старий, справді?

Обличчя Тома посерйознішало.

— Цього не можна навчитися. Дитина з неймовірною легкістю обеззброює тебе й заволодіває твоєю душею. Це справжня несподіванка для тебе.

— Татку, зроби так, щоб він заричав! — наполягала Люсі.

Том, поцілувавши дівчинку, перевернув іграшку.

— Друже, тільки нікому про це не розповідай, добре? — попросив Блуї і, трохи подумавши, додав: — Хоча всі й так знають, що ти завжди тримаєш язик за зубами.

Сказавши це, він повернувся до дівчинки й жартівливо заричав, як тигр.

Іноді пощастило саме тобі. А іноді якийсь інший бідолаха витягує коротку соломинку, і тоді потрібно просто змиритися та продовжувати рухатись далі.

Том прибивав на курник дошку, закриваючи діру, яку вітер зробив минулої ночі. Він півжиття намагався захиститися від вітрів. Треба оволодіти наукою справлятися з усім, робити все, що у твоїх силах.

Запитання Блуї сколихнули його старі почуття. Але щоразу, коли Том думав про незнайомку з Партаґеза, яка втратила свою дитину, перед його очима з’являвся образ Ізабель: її діти померли, і вона більше ніколи не зможе народити. Вона нічого не знала про Ханну, коли на берег викинуло човен із Люсі. Вона лише хотіла зробити так, як буде краще для дитини. І все ж. Він знав, що справа не тільки в Люсі. В Ізабель була потреба, яку Том попри все бажання не міг задовольнити. Заради того, щоб бути з ним тут, вона залишила все: звичний затишок, родину, друзів. І він знову й знов повторював собі, що не може відібрати в неї ще й це.

Ізабель утомилася. Запаси їжі якраз прибули, і вона миттю замісила тісто на хліб, поставила пектись фруктовий пиріг, почала готувати сливове варення, якого мало б вистачити на цілий рік. Вона відлучилася з кухні лише на мить, коли Люсі підійшла ближче до печі, щоб понюхати смачну суміш, і обпекла руку об каструлю, у якій варилися сливи. Опік був невеликий, але все ж він не давав дівчинці міцно заснути. Том, забинтувавши рану, дав дитині трохи аспірину, та навіть пізно ввечері Люсі все ще була неспокійна.

— Я візьму її на маяк і наглядатиму там за нею, — запропонував Том. — Ти дуже втомилась, а мені ще треба попрацювати з паперами, все оформити.

Ізабель була виснажена, через те й не заперечувала.

Обережно тримаючи Люсі в одній руці, а подушечку та покривало в іншій, Том піднявся сходами і вклав дівчинку на стіл у кімнаті доглядача.

— Спи, моя маленька! — сказав він, але вона і так дрімала.

Том узявся за колонки цифр, додаючи запаси палива та коробки з гартівною сіткою. Зверху у світловій камері маяка було чутно, як рівно, повільно і з низьким гулом працює обертальний механізм. А далеко внизу він бачив самотній вогник у будинку.

Він майже годину працював, аж раптом певне внутрішнє відчуття змусило його повернутись, і він побачив, що Люсі дивиться на нього, а її очі виблискують у м’якому світлі. Коли їхні погляди зустрілися, вона засміялась, і Тома знову здивувало те, яким же чудом була ця дитина — така гарна й така беззахисна.

Вона підняла свою забинтовану рученьку і роздивилась її.

— Я була на війні, татку, — сказала маленька, насупилась і простягнула до нього руки.

— Спи, сонечко! — відповів Том і спробував повернутись до роботи, однак Люсі не вгавала.

— Татку, заспівай мені пісеньку, — попросила вона, все ще простягаючи рученята.

Том посадив її на коліна й тихенько погойдав.

— Лулу, якщо я почну співати, тобі насняться жахіття. Мама в нас співачка, а не я.

— У мене болить рука, татку, — сказала дівчинка, показуючи на бинт.

— Я знаю, що болить, кроленятко. — Том обережно поцілував пов’язку. — Скоро все загоїться, от побачиш. — Він поцілував її у чоло і погладив тоненьке світле волосся. — Лулу, Лулу! Як же ти опинилася тут? — І він подивився вбік, у густу темряву. — Як же ти з’явилась у моєму житті?

Чоловік відчував, що дівчинка розслабилася, поступово засинаючи. Поволі її голівка сповзла йому на лікоть. Ледь чутно Том прошепотів запитання, яке не давало йому спокою:

— Як ти змушуєш мене так почуватися?

— Я й подумати не міг, що він намагався зв’язатися зі мною.

Том сидів поруч з Ізабель на веранді. Він знову й знов крутив у руках старий потертий конверт, адресований йому в «13-й батальйон Австралійських піхотних сил». На кожному вільному місці були зворотні адреси та поштові штампи, де зазначалося «повернути лист відправнику» — батькові Тома, есквайру Едварду Шерборну. Лист, а також звістку про смерть батька три дні перед тим привіз катер.

Офіційний лист з адвокатської контори «Черч, Гаттерслі енд Парфітт» повідомляв лише факти. Рак горла, 18 січня 1929 року. Декілька місяців було витрачено на те, щоб відшукати Тома. Його брат Сесил успадкував усе майно, за винятком заповіданого Тому медальйона матері, вкладеного в конверт, який шукав Шерборна по всьому світу.

Того вечора чоловік запалив світло на маяку й відкрив конверт у світловій камері маяка, спочатку мовчки вчитуючись у суворий гострий почерк.

«Мерривейл»

Сидней, 16 жовтня 1915 року

Любий Томасе!

Я пишу тобі, бо знаю, що тебе відправили на фронт. Я не з тих, хто гарно пише, але це, мабуть, єдиний правильний вихід, адже ти зараз далеко і з тобою може трапитись якась біда до того, як ми зможемо зустрітись.

Багато чого я не здатен тобі пояснити, не зганьбивши імені твоєї матері, а я вже не хочу завдавати тобі болю, бо його і так було багато. Через те про деякі речі я просто промовчу. Я відчуваю себе винним у дечому, через це й хочу виправити це зараз. Я вкладаю з листом медальйон, який мати хотіла передати тобі, коли пішла. Портрет дуже схожий на неї. Тоді я думав, що краще було не нагадувати тобі про матір, тому й не передав його. Мені було нелегко вирішити, що твоє життя буде кращим без її присутності.

Тепер, коли її вже немає, я вважаю, що повинен виконати її прохання, навіть з таким запізненням.

Я намагався виростити тебе справжнім християнином і дати тобі найкращу освіту. Сподіваюся, навчив тебе розрізняти добро і зло: жодні принади світу чи успіх не варті того, щоб через них занапастити свою безсмертну душу.

Я пишаюся, що ти вирішив піти на фронт. Ти відповідальний молодий чоловік, і після війни я був би радий допомогти тобі в справах. Сесил має здібності хорошого керівника, і я сподіваюсь, він успішно керуватиме фабрикою після того, як я піду на заслужений відпочинок. Але для тебе теж, без сумніву, знайдеться місце.