— Сказати Люсі? Але вона ще замала…

— Ні, сказати Ханні Ронфельдт.

Ізабель із жахом поглянула на чоловіка.

— Для чого?

— Вона має право знати.

Жінка здригнулась. У хвилини відчаю вона сама думала про те, що гірше: знати, що твоя дитина мертва чи що вона жива, але не мати можливості її бачити; вона розуміла муки Ханни. Однак також усвідомлювала, що, коли хоч на мить погодиться з Томом, зробить фатальну помилку.

— Томе, ми вже вирішили. Ми не можемо ставити свої дріб’язкові докори сумління вище за щастя Люсі.

— Ти називаєш їх дріб’язковими? Заради Бога, Ізабель, ми не говоримо зараз про викрадення монети з чиєїсь колекції! Це ж життя дитини! І заразом її матері. Кожен щасливий епізод нашого власного життя ми вкрали в неї. Це неправильно, як би ми не намагалися довести протилежне.

— Томе, ти втомився, ти у відчаї і заплутався. Уранці подивишся на все інакше. Я не хочу більше говорити про це сьогодні. — І вона торкнулася його руки, насилу приховуючи тремтіння в голосі. — Ми… ми ж не в ідеальному світі живемо. І повинні з цим змиритися.

Він пильно дивився на свою дружину, не в змозі позбутися відчуття, що її не існувало. Можливо, і всього цього не існувало, тому що декілька дюймів, які розділяли їх, здавалося, пролягали між двома різними реальностями, і вони вже ніколи не могли об’єднатися.

Люсі особливо полюбляла розглядати свої дитячі світлини, зроблені під час приїзду в Партаґез.

— Це ж я! — казала вона Томові, сидячи в нього на коліні й показуючи на фото на столі. — Але тоді я була маленькою. А тепер я вже велика дівчинка.

— Ти справді виросла, сонечко. Тобі виповниться аж чотири роки.

— А це, — сказала вона рішуче, — мамина мама!

— Усе правильно. Мамина мама — це твоя бабуся.

— А це — татів тато.

— Ні, це мамин тато. Це дідусь.

Люсі недовірливо поглянула на Тома.

— Так, я розумію, що тут можна легко заплутатись. Але бабуся і дідусь — це не мої мама і тато.

— А хто твої мама і тато?

Том, пересадивши Люсі на інше коліно, сказав:

— Моїх маму й тата звали Елеонора та Едвард.

— І вони теж мої бабуся та дідусь?

Том ухилився від відповіді.

— Вони обоє вже померли, сонечко.

— Так само, як Флоссі, — сказала Люсі й кивнула настільки серйозно, що Том зрозумів: вона уявлення не має, про що він говорить.

Чоловік уже забув про козу, яка захворіла й померла кілька тижнів тому.

— Так, так само, як Флоссі.

— А чому твої мама й тато померли?

— Бо вони були хворими й старими, — відповів Том, а потім додав: — Це трапилося дуже давно.

— А я помру?

— Ні, Лулу, я не дозволю цьому статися.

Але останнім часом із кожним днем дитина, здавалося, вибивала його з рівноваги. Що більше слів вона вивчала, то більше могла дізнаватись про світ навколо себе і про те, ким вона була. Томові не давало спокою те, що її сприйняття світу та себе самої було побудоване на суцільній брехні: брехні, яку він сам створив та облагородив.

Кожна поверхня у світловій камері маяка блищала: Том завжди підтримував тут порядок, однак тепер він натер усі металеві деталі мало не до діамантового блиску. Цими днями від нього постійно пахло розчинником для лаків та фарб. Призми виблискували, а на перекладинах не було навіть пилинки. Ще ніколи весь механізм не працював так плавно і з такою точністю.

Проте будинок навпаки був обділений належною увагою.

— Ти не міг би зашпаклювати цю тріщину? — попросила чоловіка Ізабель після обіду в кухні.

— Зашпаклюю, коли підготуюсь до інспекції.

— Але ти вже тижнями, а то й місяцями до неї готовий, якщо вже на те пішло. Чи до нас з візитом приїжджає сам король?

— Я просто хочу, щоб усе було в повному порядку. Я ж казав тобі, ми маємо шанс переїхати на маяк у Пойнт-Мур. Ми були б на березі, поблизу Джеральдтона. Біля людей. І за сотні миль від Партаґеза.

— Були часи, коли ти навіть слухати не хотів про те, щоб залишити Янус.

— Так, але часи змінилися.

— Це не вони змінилися, Томе, — сказала Ізабель. — Це ти завжди казав: якщо здається, що маяк змінився, то причина насправді зовсім не в маяку.

— Тобі видніше, — відповів він, підвівшись. Узявши свій гайковий ключ і не обертаючись, попрямував у повітку.

Тієї ночі Том, прихопивши пляшку віскі, пішов дивитися на зірки зі скелі неподалік. Легкий морський вітерець повівав йому в обличчя, коли він простежував сузір’я та пив полум’яний напій. Він звернув увагу на промінь світла з маяка й гірко засміявся, подумавши, що світло, яке було видно здалеку, означало лише те, що острів сам по собі завжди залишався в темряві. Маяк існує для інших, і він не в змозі освічувати простір навколо себе.

Три місяці по тому в Партаґезі відбувалося величне та пишне за тутешніми мірками святкування. З Перта прибули старший офіцер Управління торгового флоту та губернатор штату. Місцевими знаменитостями були мер міста, начальник порту, священик, а також троє з п’яти останніх доглядачів маяка. Усі вони зібралися, щоб святкувати сорокалітню річницю відкриття маяка, який уперше засвітився на Янусі в січні 1890 року. З цієї нагоди сім’я Шерборнів отримала спеціальну відпустку на материк.

Том провів пальцем між шиєю і тісним накрохмаленим комірцем.

— Я почуваюся як різдвяна індичка! — скаржився чоловік Ральфові за кулісами, звідки вони крадькома споглядали публіку, що зібралась.

У передніх рядах уже сиділи інженери з міста, працівники порту й Маякової служби, котрі роками працювали на Янусі. Крізь відчинені вікна виднівся пейзаж літнього вечора, долинав спів цвіркунів. Ізабель та її батьки сиділи по один бік зали; Люсі розповідала Біллу Ґрейсмарку свої дитячі віршики, вмостившись у нього на колінах.

— Просто зосередься на безкоштовному пиві, синку, — прошепотів Ральф Томові. — Навіть Джек Джонсон не зможе довго розповідати свої нісенітниці сьогодні в такому вбранні. — І він кивнув на лисого спітнілого чоловіка, на якому була мантія з хутряним коміром із горностая та ланцюг мера; той ходив із кутка в куток, готуючись виступити з промовою перед мешканцями міста, котрі зібрались у ратуші.

— Я повернусь за хвилину, — сказав Том. — Природа кличе. — І він попрямував до вбиральні за концертною залою.

Дорогою назад Том помітив жінку, яка, здавалось, пильно розглядала його. Він перевірив, чи всі ґудзики застібнуті, й озирнувся, щоб пересвідчитись, чи вона не спостерігала за кимось іншим. Але жінка продовжувала дивитись на нього, а коли підійшла ближче, промовила:

— Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте?

Том знову поглянув на неї.

— Вибачте, але, гадаю, ви мене з кимось сплутали.

— Це було давно, — червоніючи, сказала вона.

Цієї миті щось у виразі її обличчя змінилось, і він впізнав дівчину з пароплава під час його першої подорожі в Партаґез. Вона постаріла й дуже схудла, під очима залягли тіні. Він задумався, чи не хвора вона. Том пригадав її, у нічній сорочці, із широко розплющеними від страху очима, коли її притиснув до стіни якийсь п’яний покидьок. Але цей спогад належав іншому чоловікові та іншому життю. Раз чи двічі за всі ці роки він замислювався, що з нею було далі і з тим хлопцем теж. Том нікому ніколи не розповідав про цей випадок, навіть Ізабель, і щось йому підказувало: минуло вже надто багато часу, щоб тепер згадувати про це.

— Я лише хотіла подякувати вам, — почала жінка, але її перебив голос, що долинав із-за дверей.

— Ми починаємо, повертайтеся до зали.

— Перепрошую! — сказав Том. — Боюсь, мені треба йти. Можливо, ми ще побачимося пізніше.

Щойно він опинився на сцені, розпочалась урочиста частина. Пролунали офіційні промови, кілька смішних історій від колишніх доглядачів маяка; а потім на сцену винесли модель маяка.