— Ця модель, — гордо промовив мер міста, — була виготовлена на кошти нашого місцевого мецената, пана Септимуса Поттса. Я дуже радий, що пан Поттс і його чарівні доньки, Ханна та Ґвен, сьогодні тут на нашому святі, і просив би вас подякувати їм так, як ми завжди це робимо. — Він показав на старого, який сидів біля двох жінок, першою з котрих була та сама дівчина з пароплава. Тома аж похитнуло вбік, і він подивився на Ізабель, котра сухо посміхалася, аплодуючи з рештою глядачів.

Мер продовжував:

— І звичайно, леді та джентльмени, з нами сьогодні тут теперішній доглядач маяка на Янусі, пан Томас Шерборн. Я впевнений, що Том із задоволенням скаже нам декілька слів про життя на Янусі в ці дні. — Він повернувся до Тома й запросив його до трибуни.

Том завмер. Ніхто навіть не згадував про промову. Він усе ще не міг отямитися від думки, що, виявляється, знав Ханну Ронфельдт. Публіка заплескала в долоні. Мер знову кивнув йому, цього разу більш настирливо.

— Ми чекаємо, друже!

На одну мить Том замислився, чи не було насправді жахливим нікчемним страшним сном все те, що сталося того дня, коли човен викинуло на берег. Але серед тих, хто сьогодні тут зібрався, чоловік бачив Ізабель, сім’ю Поттсів і Блуї, а реальність була жорстокою та невідворотною. Він підвівся, відчуваючи шалене стукотіння серця, й пішов до трибуни, ніби на шибеницю.

— Чесно кажучи, — розпочав Том, викликавши легкий смішок у залі, — я цього не очікував. — Він витер спітнілі руки об штани і схопився долонями за трибуну, щоб мати хоч якусь опору. — Життя на Янусі сьогодні… — Том зупинився, гублячись у думках, і повторив: — Життя на Янусі сьогодні…

Як можна було пояснити ізольованість? Як можна було розповісти про існування на острові, коли воно настільки не схоже на звичне, немов інша галактика? Скляна кулька під назвою Янус розбилась на дрізки, і він опинився тут, у натовпі, у звичайній реальній залі, повній людей, у котрих інше життя. Та ще й у присутності Ханни Ронфельдт. У залі запанувала тиша. Хтось прокашлявся, дехто совався на стільці.

— Маяк на Янусі був спроектований талановитими людьми, а побудований досить відважними. Я лише намагаюсь віддати їм належне. Підтримую в ньому світло. — Том шукав порятунок для себе в описі технічних деталей, про які він міг розповідати не думаючи. — Люди вважають, що джерело світла має бути дуже яскравим, але це не так — насправді світло з’являється від полум’я, коли, випаровуючись, згорає паливо на гартівній сітці. Світло посилюється, проходячи через систему величезних скляних призм, завбільшки 12 футів, що називаються лінзами Френеля першого порядку. Вони перетворюють світло на дуже потужний промінь, який можна побачити більш ніж за 30 миль звідси. Вражає те, як таке слабке світло перетворюється на потужний промінь, котрий видно за стільки миль… А моя робота… моя робота — лише підтримувати все як годиться та забезпечувати обертання маяка. Життя на Янусі схоже на перебування в іншому світі та в інший час, де нічого не змінюється, крім пір року. На узбережжі Австралії є десятки маяків, на яких ще дуже багато доглядачів, подібних до мене. Ми допомагаємо кораблям безпечно діставатися берегів, запалюючи маяк для всіх, кому він може стати в нагоді, навіть якщо ми майже ніколи не побачимо цих людей і не дізнаємося, хто вони. Я справді не знаю, що ще сказати. Хіба що, ми ніколи не відаємо, що принесе течія і чим нас можуть здивувати океани наступного дня. — Том помітив, як мер глянув на свій кишеньковий годинник. — Думаю, на цьому варто закінчити — зараз спекотно, і в усіх пересохло в горлі. Дякую за увагу! — сказав він і, різко повернувшись, попрямував на своє місце. У залі було чутно стримані аплодисменти трохи приголомшеної публіки.

— З тобою все гаразд, друже? — пошепки запитав Ральф. — Тебе й не впізнати, так змарнів.

— Не люблю несподіванок, — коротко відповів Том.

Пані Ґезлак сяяла від щастя, оскільки обожнювала вечірки та зустрічі, а в Партаґезі світського життя майже не було. Своїм обов’язком дружини директора порту вона вважала створення невимушеної атмосфери для всіх гостей, а особливо — з Перта. Жінка крутилася то тут, то там, знайомила людей, нагадуючи їм імена і пропонуючи спільні теми для обговорення. Вона наглядала за преподобним Норкелзом, який попивав херес, а також встигла порозмовляти з дружиною суперінтенданта про складність прання позолоченого плетива на мундирах. Їй навіть вдалося вмовити старого Невіла Віттніша розповісти історію про те, як він 1899 року врятував екіпаж шхуни, що перевозила ром і загорілась.

— Звісно, це було ще до створення Австралійського союзу. І задовго до того, як Співдружність привласнила собі всі маяки у 1915 році, після чого розвинулася жахлива бюрократія, — сказав він, а дружина губернатора схвально кивнула, подумки запитуючи себе, чи він знав, що в нього лупа.

Пані Ґезлак озирнулася на всі боки, шукаючи, кому ще треба допомогти, й зупинила погляд на Ізабель.

— Ізабель, люба, — сказала вона, беручи її під руку. — Том так гарно виступив! Ого, вже дуже пізно, а ти ще не в ліжечку, — звернулася вона до Люсі, яку Ізабель тримала на руках. — Сподіваюсь, ти ж хороша мамина дівчинка.

Ізабель, посміхнувшись, відповіла:

— Вона золота дитина.

І тут, наче гачком, пані Ґезлак підхопила за руку жінку, яка саме проходила повз них.

— Ґвен, — сказала хазяйка. — Ти ж знайома з Ізабель Шерборн?

Ґвен Поттс на мить завагалась. Вони із сестрою були на кілька років старші за Ізабель і вчились у закритому пансіоні в Перті, тому жодна з них не знала її добре. Пані Ґезлак помітила збентеження Ґвен і відразу сказала:

— Ґрейсмарк. Ти повинна знати її як Ізабель Ґрейсмарк.

— Я… ну звісно, я знаю, хто ви, — промовила дівчина, ввічливо посміхаючись. — Ваш батько — директор школи.

— Так, — підтвердила Ізабель і відчула, як щось стисло її горло. Вона подивилася навколо, ніби шукаючи порятунку.

Пані Ґезлак вже пошкодувала, що відрекомендувала їх. Доньки Поттс завжди тримались осторонь від тутешніх мешканців, мало з ким спілкуючись. До того ж після тієї історії з її сестрою… Ой, лишенько! Пані Ґезлак саме думала, що робити, коли Ґвен звернулася до Ханни, яка стояла за декілька футів від них.

— Ханно, а ти знала, що пан Шерборн, котрий щойно виголошував промову, одружений з Ізабель Ґрейсмарк, дочкою директора школи?

— Ні, не знала, — підійшовши, відповіла Ханна, але, здавалось, її думки були десь дуже далеко.

Коли Ханна Ронфельдт повільно повернула до Ізабель своє висохле обличчя, та завмерла, не в змозі вимовити жодного слова. Вона сильніше обійняла Люсі й спробувала привітатися, але не змогла.

— Як звуть вашу дівчинку? — посміхаючись, запитала Ґвен.

— Люсі, — відповіла Ізабель, докладаючи шалених зусиль, щоб стримати себе і не вибігти із зали.

— Миле ім’я, — сказала Ґвен.

— Люсі, — промовила Ханна, ніби то було іншомовне слово.

Вона пильно подивилася на дівчинку й простягнула до неї руку. Ізабель із жахом спостерігала за поглядом Ханни, коли та озирала дитину.

Люсі, схоже, загіпнотизував дотик жінки. Вона пильно вдивлялася в її темні очі, то сміючись, то нахмурившись, ніби зосереджуючись під час розв’язування головоломки.

— Мамо, — сказала дівчинка, і обидві жінки здригнулись. Люсі повернулася до Ізабель і, потерши руками оченята, промовила: — Мамо, я хочу спати.

На долю секунди Ізабель уявила, як вона передає дитину Ханні. Адже та була справжньою матір’ю і мала на неї всі права. Однак ні, то їй лише примарилося. Ні, вона багато разів думала про це. І не збиралась відступати. Сам Бог прислав Люсі на острів, а Ізабель повинна була виконувати Його волю. Жінка обмірковувала, що б такого сказати.

— О, подивіться, — порушила мовчання пані Ґезлак, коли побачила, що Том підходить ближче, — ось він — наш герой! — І поманивши його, сама попрямувала до іншої невеликої групи гостей.

Том хотів знайти Ізабель і, не прощаючись, покинути свято, поки люди підходили до столиків із сосисками в тісті та сендвічами. Але, коли він побачив, з ким розмовляла Ізабель, його шия напружилась, а пульс став частішим.