Коли Стась підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка в тому, що непотрібно було брати немовля, треба було взяти в сім’ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, — любила вона повторювати, — у хлопчика погані гени від батьків».

«Можливо, мала рацію», — іноді думав він. І це була одна думка, яка з’єднувала розхитану родину.

Андрій Андрійович пам’ятав, як у пологовому будинку в той такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв із лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стася, походить із села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. Окрім того, у неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від хлопчика, щоб не осоромитися перед односельцями. У цей час породілля вийшла з лікарні, і лікар не втримався, показав-таки її Андрію Андрійовичу. Він бачив жінку лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика й упевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стась зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольована, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про цю жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стася, дізнатися все про неї було невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінченні, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стася — з його зв’язками та добрими стосунками з лікарем не склало великих труднощів дізнатися адресу жінки.

Він кілька разів проїздив повз хату колишньої матері Стася, але так і не зупинився: забракло сил. Суворий прокурор великого міста виявив легкодухість перед незнайомою сільською жінкою, так і не наважившись зайти до хати. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про цю жінку, про її невідомого чоловіка, біологічного батька Стася. Залишив собі надію, що рано чи пізно Стась зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Усе буде добре, — втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. — Усе минеться. Хлопець перебіситься, і все буде добре».

Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тиху річку, яка ховалася серед кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував поїхати туди відпочити.

До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «хаммер» кольору хакі. Окрім водія, йому дали в супровід двох військових, бо в останню ніч із сьомого на восьме серпня почалися активні бойові дії.

Олександр ніяк не міг утамувати душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер уже шкодував про це, знаючи, яке в дівчини вразливе та чутливе серце. Але було вже запізно. Лише по прибутті в Горі він матиме змогу купити сім-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.

Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби, але вона виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Здавалося, що сонце вирішило познущатися над військовими й влаштувало випробування на міцність. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили із собою, уже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися в найближчому поселенні. Незабаром ліворуч від дороги вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.

Важко похитуючись, «хаммер» звернув наліво та наблизився до крайніх ошатних будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали, як новенька, але вже припилена автівка зупинилася біля першого будинку, з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка — мати хлопчика, що стояв біля своєї хвіртки, схопила дитину, притиснула до себе.

— Добридень, — привітався Олександр.

— Здрастуйте, — відповіла з острахом жіночка.

— Чи можна у вас попросити напитися? Спека нас зовсім змучила.

— Будь ласка, заходьте, — жінка зробила запрошувальний жест.

Люди зайшли до невеличкого заасфальтованого охайного дворика. По всьому периметру ріс виноград, який не лише густо обліпив паркан, а й шатром висів над головою, утворивши приємну рятувальну тінь.

— Є вино, молоко, вода. Що бажаєте? — запитала жінка.

— Холодної води, будь ласка, — відповів Сашко.

Жінка безшумно кудись зникла, а посеред двору залишився її син. Хлопчикові на перший погляд було десь років шість-сім. Чорноокий, кучерявий, дуже засмаглий та жвавий, в одних шортах, босоніж він із неприхованою цікавістю оглянув військових із ніг до голови та зупинив свій погляд на блискучій зброї.

— У вас справжній автомат? — запитав хлопчик, указуючи на зброю.

— Звичайно, — відказав Олександр.

— А він стріляє? — запитав хлопчик, знову вказуючи пальчиком на автомат.

— Стріляє, якщо потрібно, — відповів Сашко.

— Сину, не заважай людям, — зупинила дитину жінка, ставлячи на лавку миску з водою. — Бачиш, вони стомилися від дороги та хочуть пити. Можете вмитися, ось чистий рушник, — звернулася вона до гостей.

— Я принесу їм холодної води, — хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.

Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись у тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.

— Відпочивайте, — сказала жінка. — Я зроблю вам бутерброди в дорогу.

За мить повернувся хлопчик із глечиком прохолодної води.

— Пийте, будь ласка, — простяг рученята з глиняним глечиком.

Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:

— Як же тебе звати, малий?

— Каха, — відповів той й усміхнувся, блиснувши зубами. — Але я не малий. Я перший клас закінчив, піду до другого.

— А я дядько Олександр, — Сашко простягнув йому руку. — Будьмо знайомі?

Хлопчик поклав у його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.

— Ти будеш моїм другом? — запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик усміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.

«Який живий вираз очей, — подумав Сашко. — А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».

— Звичайно! Тепер будемо друзями, — відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. — Як тобі тут живеться?

— Добре! — знову усміхнувся хлопчик. — А в нас уночі стріляли.

— У вас?

— Ну, не в нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі заплющив і вдав, що спав, а сам не спав, — сказав хлопчик і хитро примружив оченята.

— Обманював маму?

— Ні, я майже спав.

— А ти спорт любиш?

— Ага! Я у футбол люблю грати.

— А ти знаєш, що сьогодні по телевізору показуватимуть відкриття Олімпіади в Пекіні?

— Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, — похвалився Каха. — А я вмію танцювати лезгинку!