— Справді?

— Так! Усі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? — запитав Каха, і його очиці знову хитрувато блиснули.

— Кахо, не можна хвалитися, так нечемно, — зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. У її очах світилася любов до сина.

— Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, — засмутився хлопчик.

— Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, — підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову усміхнувся, і від простодушної та веселої усмішки дитини всім стало легко на душі.

Каха вийшов на середину подвір’я та з гордістю від такої уваги ще раз усміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорливі оплески пішов у танок. Його обличчя якось променилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.

Сашко дивився Касі прямо у вічі, коли в якусь мить одночасно щось просвистіло, рвонуло та в широко розкритих очах хлопчика з’явився жах. Усе відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко перевів погляд з обм’яклого тіла дитини на свої руки та побачив там іще пульсуюче серце хлопчика. В одну мить несамовито, дико скрикнули мати дитини й Сашко. Олександр стріпнув руками від несподіваного жаху, скидаючи з долонь живе серце Кахи, відчув різкий, пронизливий біль у всьому тілі. Враз перед очима все потемніло та миттєво зник кудись у темряву весь цей жах…

Усе село потерпало від незваних гостей-відпочивальників. Одного дня хлопцям із наметів забажалося гусятини. Недовго думаючи, вони спіймали, на місці зарізали та засмажили найжирнішого гусака баби Дусі без жодного на те дозволу. А вже іншого дня влаштували справжнісіньке полювання на качок. Селяни ввечері на своїх подвір’ях недорахувалися дев’ятьох качок. Далі ще гірше: почали відпочивальникам заважати корови. Вони прогнали їх із пасовиська, де було багато соковитої трави. Грицько вже давно перестав ганяти череду, то селяни, як і раніше, пасли корів по черзі, дворами. Коли дійшла черга до сусіда Софійки — дядька Миколи, той навідріз відмовився пасти.

— Робіть мені, що хочете, — заявив він. — Не пожену корів, не буду критися — боюся. В Афганістані не так лячно було, як зараз. Там хоча б вороги були, а тут свої свавілля чинять таке, що можуть забити людину, як тих нещасних качок.

Зібралися люди біля крамниці, щоб вирішити, що робити. Обговорили питання поміж собою та й вирішили йти за порадою до сільського голови та до дільничного писати заяву.

— А що з того, що я написала? — не могла ніяк вгамуватися баба Параска. — Пішов до них наш дільничний, хай йому грець, а ті йому тицьнули в лапу пляшку горілки, а мені передали п’ятдесят гривень. Та ще й познущалися як із мене, старої жінки! Десять гривень, кажуть, за кожну ногу кози та ще десять за моральний збиток. Ото й усе!

— Треба ж якось їх угамувати, — гаряче наполягав дід Андрій. — Має ж бути на них управа! Перед законом усі повинні бути рівні! Не серед дикунів живемо, а в правовій державі!

Гомонів натовп, а серед нього лише одна жінка стояла зажурена й мовчазна. Це була мати Олесі. Що вона могла сказати? Чи мала право розкривати рота, якщо її донечка, її Олеся, зовсім із глузду з’їхала. Була дитина як дитина: тиха, чемна, працьовита, а тепер усе село знало, що вдома не ночує, злигавшись із мажором, пиячить там та сміється так голосно, що півсела чує.

Дільничного Максимовича, як його всі звали, довелося чекати з півгодини, доки його жінка підняла з ліжка. Нарешті з’явився він перед обуреним натовпом. Сорочка така ж пом’ята, як і обличчя, — напевне, міцно спав з учорашнього перепою.

— Добридень, — привітався хрипким голосом Максимович та потер кулаком червоні очі. — Що знову скоїлося?

Загомоніли на різні голоси, скаржачись та прохаючи щось зробити, бо нема далі сил терпіти таке свавілля.

— Я вас розумію. Ще й як розумію! Ви гадаєте, я нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу? — відкашлявшись, сказав Максимович. — А що я можу з ними вдіяти?

— Ти влада, то й роби, що хочеш! — загомонів люд.

— Чи ви думаєте, що я лише штани на службі протираю? Ходив я до берега, балакав із ними — усе дарма. Кажуть, якісь будуть претензії, то приходьте, ми заплатимо.

— Заплатити за забиту птицю вони повинні й так, бо є на те закон, — розсудив дід Андрій. — А як щодо корів? Хто буде худобу пасти, якщо люди бояться йти на луки? Вона ж нас годує, а якщо завтра не погнати, то такий рев буде по дворах, що не дай Боже! Та якби ж то один день не випасати, то можна було б і вдома потримати корів, але ті мажори не дають узагалі корів виганяти!

— То, можливо, потримаєте вдома худобу кілька днів, доки відпочивальники не поїдуть? Га? — Максимович із надією подивився на односельців. — Не навічно ж вони тут оселилися! Наберемося терпіння та й зачекаємо ще трішки.

— Ти що? — вийшла з натовпу баба Параска й поставила руки в боки. — Теж їх боїшся? То ми підемо всім селом самі! З вилами та сокирами!

— Люди добрі, — звернувся до юрби Максимович. — Я вам допомагав усе життя, як міг. Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів — і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більше працювати!

Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути в чарку, але справді багатьом із них допомагав. І шкода людини, і треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, уже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом іти до голови сільради.

— Не в пустелі ж живемо, — розсудили так. — Повинна ж бути на них якась управа.

Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав із кишені білу хусточку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий і зовсім лисий. Лисина в нього завжди пітніла і від спеки, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завше червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.

— Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Я людина маленька, самі розумієте, мало що можу. — Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. — Але буду телефонувати до району…

— Коли?! — загомонів натовп. — Завтра не знаємо, що з худобою робити!

— Доведеться, мої любі, потерпіти. Обіцяю, що завтра я все залагоджу. Ви ж розумієте, що це не прості відпочивальники, а діти великих людей. Тут треба акуратненько, потихеньку, щоби не нашкодити собі ж. Розумієте, про що я?

— Куди ти хилиш, Павловичу? — Дід Андрій невдоволено насупив брови. — Вони, по-твоєму, люди і в них діти, а в нас, виходить, свині?

Заклекотів обурений натовп:

— То ми, сільські люди, годуємо їх усе життя, а нас за людей не вважають? Чи закони не для всіх писані?

— Ви мене не зрозуміли, — знову заговорив Олексій Павлович. — Треба спочатку вияснити, чиї то діти. Про це ми з Максимовичем дізнаємося. Бо може вийти так, що там є син нашого мера, а той, як ви знаєте, обіцяв нам нову дорогу до села прокласти.

— Він уже третій рік обіцяє! Обіцянка — цяцянка, — перебив його хтось із натовпу.

— А якщо я плигну через голову та наскаржуся на сина мера? Що тоді? Ви подумали, яка може статися халепа, коли впаде на мою та й на вашу голову гнів начальника? Та через два роки цією дорогою й хліба до села не зможуть привезти! А я все розвідаю, усе виясню, щоб знати, до кого і з яким питанням звернутися.