Софійка хлюпнула з кухлика води в багаття. Воно невдоволено зашипіло та пустило клуби диму. Дівчина не стала прибирати миску. Навколо ще довго лунали постріли та солодко пахло яблучним варенням.

— Кохай мене, любий, іще кохай, — шепотіла зовсім п’яна Олеся, намагаючись обійняти Стася за шию. Від випитого приємно шуміло в голові, і дівчина не помічала, що її вже кидає врізнобіч.

— Випий іще. — Він подав їй пляшку.

— Я вже не хочу, — захитала Олеся розкуйовдженою головою. — Я хочу тебе.

— Лише п’ять ковточків, — наполягав Стась. — Коли ти вип’єш, то стаєш більш розкутою та більш сексуальною, такою, як ти мені подобаєшся.

— Заради тебе. — Олеся взяла пляшку, зробила кілька ковтків та майже одразу снопом завалилася на подушку, випустивши з рук пляшку, з якої полилася недопита горілка прямісінько на оголені груди. Олеся закинула голову назад, відкрила рота та одразу ж голосно захропіла. Із сусіднього намету почувся приглушений регіт хлопців.

Стась з огидою пнув ногою тіло дівчини, скривився й вийшов із намету до багаття. Він сьогодні також забагато випив, але не відчував цього. З хлопцями вони гарно розважилися, полякавши селюків пострілами з пневматичної зброї вгору, але задоволення ніякого не дістав. Він ненавидів себе за зв’язок із цією товстухою Олесею, бо до її жирових відкладень, схожих на застиглий холодець, було бридко навіть доторкнутися. Стало зрозуміло, що сподівання розбудити в Соні ревнощі були марні. Треба було зробити щось інше: коли старий план не спрацював, потрібно розробити новий. Але що треба зробити, щоб привернути до себе увагу рудої дикунки?

Стась навіть на знав, чи потрібна була йому ця селянка Соня, чи ні. Його самолюбство було зачеплене, а він не звик, щоб йому чинили опір. До цього все йшло по життю гладенько, як бажалося. І навіть не в спорі була справа. Він знав, що повинен зламати це дівчисько, і зробити це треба так, щоб вона сама підкорилася. Лише тоді його «я» буде повністю задоволене.

Стась не захотів іти спати до намету, де хропіла гола Олеся. Він приніс ковдру та простелив біля багаття, але ще довго не міг заснути. У його уяві була Соня. «Вона б непогано пасувала до мого заміського будинку», — мріяв Стась і чітко уявляв Соню в коротенькому сарафанчику, з кошиком у руках, із золотавим розпущеним волоссям у своєму саду. Напевне, він уже спав, коли перед очима знову й знову з’являлася прекрасна, як саме життя, рудоволоса вершниця…

Своїх корів людям тепер доводилося пасти на другому березі річки. Для цього треба було перегнати їх бродом по мілині та випасати в лісі. Звичайно, це було дуже незручно для пастухів та худоби, але іншого виходу не було. Сільський голова повернувся з району мовчазний і похмурий. Людям сказав мало, але з його розповіді було й так зрозуміло, що синків впливових батьків порадили за краще не чіпати, а дрібні конфлікти залагоджувати своїми силами на місці. Треба було дочекатися, поки відпочивальників або розгонить негода, або їм самим обридне. Але хлопці з міста не поспішали від’їжджати.

Наближалася осінь. Перші її ознаки радували людей гарним урожаєм та теплою дниною. Щоранку зависали над річкою сиві тумани, і люди з надією вглядалися туди, де стояли намети. Вони не зникали, а маячили, як привиди, до цього часу…

Соня накопала на городі картоплі, назбирала її цілий кошик і вже хотіла занести до хати, коли побачила бабу Параску, що бігла прямісінько до їхнього двору.

— Твоя наречена, діду, — сказала Софійка дідусеві.

— Напевне, мажори знову щось накоїли, — стривожено мовив дід.

І справді, бабця була чимось схвильована. Вона, зайшовши до двору, навіть забула привітатися. Одразу ж попрохала дати їй води. Відхекавшись, заголосила:

— Ой, Андрію, лишенько, та й годі! Не знаю навіть, як тобі сказати.

— Кажи все, як воно є. Здається, ми вже до всього звикли — нема чим і здивувати, — махнув рукою дід.

— Верба… Ту вербу біля річки, що ти колись урятував, ту, яка похилена донизу, розпилили тварюки, бо столиків і стільців забажалося їм.

— Що-о-о?! — в один голос протягли Соня та дід.

— Нема, нема нашої красуні, — сплеснула долонями стара й захитала в розпачі головою.

Дід метнувся до хліва так швидко, як тільки міг, повернувся із сокирою в руках. Очі його палали від гніву.

— Я сама! — Софійка вихопила в старого сокиру з рук.

Раптом дід зойкнув, зблід, схопився рукою за груди й почав хилитися додолу.

— Дідусю, — підхопила його Соня, але тіло повільно осідало на землю.

— Ой лишенько! Що ж це робиться?! — Баба Параска поспішила на поміч дівчині.

— Діду, діду, дідусю. — Софійка плакала у відчаї та трясла тіло старого. — Тримайся, любий, не покидай мене.

— Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, — порадила баба Параска.

І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що в нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник, покликала медпрацівника на допомогу.

…Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.

Після невідкладної першої допомоги фельдшерки приїздив за викликом із району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.

— Що ви хочете? Вік. Людину в такому віці лікувати нелегко, — констатував лікар, оглянувши хворого.

— Я знаю, якого він віку, і вік — це не діагноз, — наголосила Соня. — Але мені потрібно поставити його на ноги.

— Вибачте, юна леді, — мовив лікар. — Але я не Всевишній.

— Мені потрібно його вилікувати, — наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка й стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.

— Спробувати можна, але боюся, що ви дарма витратите свої кошти. — Лікар уважно огледів дівчину з ніг до голови й додав: — Якщо вони у вас є.

— Це вже мій клопіт, — відповіла дівчина, гордо скинувши голову. — Я не запитую у вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.

— Ви хоча б уявляєте, у яку копійчину виллється гарне лікування?

— Ні, — зізналася Соня. — Але розумієте, — голос її пом’якшився, — у мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я егоїстка, що в таку хвилину говорю про себе, але дідусь усе життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці гроші, але я маю зробити все, що можна, і навіть більше.

Щирість дівчини вразила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та вийняв бланки рецептів…

Після від’їзду лікаря Софійка трохи заспокоїлася, бо той усе-таки дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.

— Дідусю, пробач мені, — сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав, «на смерть».

Вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування.

Спазми стиснули Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, аби подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину зі щирим співчуттям.

Ще більше стривожило Соню, коли дізналася, що фельдшерці треба платити за крапельниці.

— Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, — категорично заявила та.

— А як же безплатне лікування кожного? — запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на Майдані в Києві, коли вона мало не відморозила пальці.

— Вези його до лікарні в місто, там принаймні безплатно колотимуть.