— Зважаючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.

— Тож доведеться платити, — безапеляційно заявила фельдшерка та додала: — Я з тебе дорого не візьму.

Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів мусила йти до хрещеного та брати й там гроші в борг із розрахунку на дідусеву пенсію.

Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовкле листя з дерев та несамовито жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танку. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощу та згадувала останню зустріч із коханим. Чомусь постійно бачила зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до річки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зіроньки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, похиленої над водою, дерева, яке було свідком їхнього таємного кохання.

Софійка важко зітхнула, згадавши про ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона заплющила очі, і знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо відчувала, що станеться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконлива, бо він усе-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. У нього робота, служба — що вдієш? Якби знаття, де впадеш, то соломки підстелив би.

За вікном усе ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли з’явилася рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, — вирішила вона, — одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Упевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло скоїтися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», — зробила висновок Соня, вслухаючись у тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.

Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо, бо після інсульту дідусь досі лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола — сусід — допоміг викопати картоплю, а хрещений батько — висушити та перевезти до двору сіно. Тільки баба Параска ходить і примовляє: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допримовлялася, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Але стрималася. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.

Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена — так їй підказало чутливе дівоче серце.

Ліків залишилося на два дні, а дідусь усе ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив із району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнтові не стало гірше, і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?

Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побитий собака. Думки плуталися в голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила добре виспатися, щоб уранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь уся тремтіла — чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стась.

— Хай тобі грець! Злякав як! — сказала Соня невдоволено. — Чому ти приперся в мій сад? Берега тобі мало, чи що?

— Доброго вечора, красуне, — усміхнувся Стась. — Прийшов до тебе поспілкуватися.

— Прийдеш, коли тебе покличуть.

— А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно. — Стась удавано зітхнув та розвів руками. — Тож вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.

— Мені від тебе нічого не потрібно.

— Ще й як потрібно! Старого ж треба на ноги поставити?

— Звичайно. І я зроблю це без тебе — будь певен.

— Ні, — похитав Стась головою. — Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.

— Геть звідси!

— Подумай, Соню, — продовжив Стась, не зважаючи на обурення дівчини. — Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здмухувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих із того світу витягають за кілька днів. І що прошу натомість?.. Майже нічого.

— Якби не ти, то з дідусем нічого б не сталося! — дорікнула дівчина.

— А я до чого? Він же старий, як цей світ, Соню.

— Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?

— На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, — сказав Стась, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.

— Ти винен у тому, що в діда стався напад, — сказала вона. — Але Бог тобі суддя. А зараз іди геть.

— А як же моя пропозиція?

— Не підходить.

— Але чому?! Ти тепер вільна пташка.

— У мене є хлопець. — Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стрималася й продовжила: — Те, що його нема зараз поруч, нічого не значить. Він був, є й буде в моєму житті. Затям собі: завжди!

— А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?

— Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі цього не зрозуміти.

— Звичайно, хіба я можу зрозуміти? — скептично мовив Стась. — Я ж тупий неук.

— Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.

— Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого? Ми сучасна молодь, а ось ти відстала від життя, живеш ще в СРСР, коли сексу в нас не було.

— Олеся ж вірить тобі, покладає великі сподівання, — сказала Соня, не беручи до уваги останніх слів хлопця.

— Ха-ха-ха! — Стась голосно розсміявся. — Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.

— Це ти огидний, бридкий, фальшивий! — скипіла Соня. — Іди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.

— Обміркуй добре мою пропозицію, — сказав він. — Я зачекаю два дні. Сама прийдеш по допомогу, коли зрозумієш, що вихід у тебе один — ніч шаленого кохання.

— Я не хочу про це навіть говорити, — кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стась. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли почепила його на місце, то хлопця за вікном уже не було.

З надією вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Дівчина була впевнена, що там їй видадуть допомогу — інакше бути не може. Спітнілий Олексій Павлович поклав перед Сонею чистий аркуш паперу, наказав писати заяву, докладно вказавши, кому потрібна допомога, з якої причини, потім довго вдивлявся в написане. Соня вже почала нервуватися й засовалася на стільці. Олексій Павлович, ніби прокинувшись від сну, блимнув на дівчину почервонілими очима, дістав хусточку, промокнув піт із лоба й наказав секретарці оформити всі належні папери.