— Ти впевнена, що він тебе не покинув? — обережно запитав дідусь.

— Так. Серцем відчуваю, — відповіла Соня.

— Тобі треба поїхати до нього та самій про все дізнатися.

— Обов’язково поїду, але не тепер. На кого ж я тебе покину?

— Обіцяй мені одну річ, — попросив дід.

— Обіцяю, — усміхнулася Софійка. — Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.

— Того дня, коли я самостійно вийду на ґанок, ти поїдеш до нього.

— Добре! — Соня ствердно закивала головою.

— Тоді доведеться мені постаратися, — дід усміхнувся. — А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.

— Будуть, будуть сили. — Соня погладила руку старого. — Тепер у нас із тобою на все знайдуться сили.

«Добре, що дідусь приліг відпочити», — подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний джип Стася.

Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.

— Чого тобі? — невдоволено запитала дівчина в Стася, який поважно вийшов із салону автівки.

— Гарна в мене автівка? — Стась примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.

— Гарна. Що з того?

— У тебе ніколи такої не буде.

— Не велика біда.

— Мені шкода таких, як ти.

— Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву.

— Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свого джипика?

— Не хочу.

— А якщо просто так?

— Ніяк не хочу, — стомлено промовила дівчина.

— Чому?!

— Бо від тебе нічого не хочу, — Софійка зробила притиск на словах «від тебе».

— Ось. — Стась покрутив на пальці ключі від автівки. — Я залишаю їх тобі. Документи на джип давати?

— Подавися ти своїми документами й ключами разом! — кинула Соня.

— Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.

— Не спалиш, бо жаба задавить.

— Ти так гадаєш?

— І до ворожки ходити не треба.

— Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?

Софійка помітила, що в Стася з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та подумала, що, напевне, перегнула палицю.

— Послухай, Стасю, — спокійно сказала Соня. — Ти або п’яний, або навіжений. Не мели дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками, та й годі.

— Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?

— Ні, — Софійка похитала головою. — Я піду. Дідусь може прокинутися.

— Стій! — наказав Стась.

Він прудко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.

— Отямся, Стасю! — скрикнула не на жах сполохана Соня. — Не роби цього!

— Не робити? — Стась не зважав на її слова. — Як це не робити, коли мусить бути так, як я сказав! Усе буде так, як хочу я! Я сказав, що спалю цю кляту автівку, то й нехай горить синім полум’ям! Ти думаєш, мені шкода? Ні! Анітрішечки! Я хотів її подарувати тобі, то шкодуй ти, що відмовилася від такого дорогого подарунка! А я ніколи ні про що не шкодував і надалі не буду!

Софійка не встигла нічого сказати, як Стась присів та чиркнув запальничкою. Вогонь швидко побіг доріжкою з бензину, дістався автівки. Соня дико скрикнула.

— Тобі ніхто, чуєш, ніхто в житті не зробить такого подарунка! — несамовитим голосом закричав Стась і прожогом побіг до річки.

Він зупинився біля річки, сів на спиляну вербу, відхекався. Хлопець тремтячими руками дістав цигарку, поліз до кишені за запальничкою. Її там не було. Стась жбурнув цигарку під ноги, із силою придавив її кросівкою. Потім дістав мобільного телефона.

— Привіт, тату, — сказав він. — У мене неприємності, але цього разу я, клянусь тобі, ні в чому не винен… Що сталося? Одна сільська дівиця в мене закохалася по самі вуха. А що я їй міг відповісти, коли в мене є Ірина? Я їй відмовив, то вона… вона спалила мою автівку… Так. Ущент. Благаю тебе: виклич міліцію! Вона повинна відповісти за все. За все, що накоїла… Дякую, тату. Я знав, що ти допоможеш.

Софійка благала, умовляла людей у міліцейській формі спочатку її вислухати, у всьому розібратися та не поспішати заарештовувати, але марно. Ті взяли покази свідків — відпочивальників біля річки та самого потерпілого, і металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

Була найдовша ніч у її житті, коли вона мало не збожеволіла. Софійка вимірювала кроками тісне приміщення, яке давило на неї з усіх боків, і цей прес вона відчувала не лише фізично, він мало не розчавив її морально. Усі думки вдома, де залишився на самоті дідусь Андрій. Він уже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Учора вперше самостійно вийшов на ґанок та заявив, що дівчина повинна дотримати свого слова і їхати до Сашка. Софійка при денному світлі роздивилася дідуся і про себе відзначила, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно, але потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді з часом усе буде гаразд.

У задушливому, сумному приміщенні серед глухої ночі дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену автівку, тож одразу прибігла побачити все на власні очі, — розмірковувала Соня. — А це значить, що зайде до хати та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що в діда знову станеться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться марними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона час від часу втрачала над собою контроль і починала ридати та схлипувати. А ніч як вічність — довга, нескінченна, як Усесвіт. Коли нарешті настав ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій, нездоровий, оманний. Соня відчувала, що ще трішки — і вона не витримає, полишить це життя, бо вже дуже стомилася. Стомилася жити, щодня, щогодини боротися за життя. Непомітно на зміну спокою прийшла апатія. Соня прилягла на дерев’яний поміст, який слугував ліжком, стомлено заплющила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, — думала вона. — Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася в тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Її милий, коханий, найкращий у світі чоловік лагідно усміхався, простягав до неї руки.

— Я стомилася. Я більше не можу так жити. Просто не хочу, — прошепотіла дівчина.

Вираз обличчя коханого змінився, він став сумним.

— А як же я, Сонечко? Як наше кохання?

— Буду благати зорі забрати нашу любов у вічність…

— Ти потрібна мені, Сонечко. Мені погано без тебе. Допоможи мені, — долинув до неї звідкілясь здалеку знайомий до болю голос.

— Коханий, не йди! Зачекай! — скрикнула Соня та підхопилася з місця.

Дівчина озирнулася. Навколо нікого не було. Лише одна вона — самотня та схвильована за металевими дверима в чотирьох стінах із маленьким віконечком із ґратами. Соня тяжко зітхнула, але тепер знала напевне: за своє життя під сонцем вона буде боротися до кінця, чіплятися за нього зубами, руками, здирати нігті до крові, до болю, як колись на Майдані в Києві.

Здається, усе сходилося та було схоже на правду. Друзі Стася були свідками, як знехтувана, оскаженіла від нерозділеного кохання сільська дівчина облила бензином та спалила джип. Усі хлопці дали свідчення у відділку. Дівчини не мала свідків, але свою провину заперечувала. Стась, здається, теж був не в доброму гуморі. Він став тихий, не огризався батькові та був засмучений від того, що залишився без автівки. Але щось тут було не так, і Андрій Андрійович це відчував нутром. Він дуже багато працював із різними людьми та іноді, попри всі незаперечні докази, інтуїтивно відчував невинність людини. Будучи депутатом уже не один рік, спілкувався з багатьма людьми. Бувало, що звернеться людина по допомогу, а він відмовляв, бо відчував, що вона лукавить. Андрій Андрійович знав, від кого взяти хабаря, а від кого ні. Якби не міг відрізняти щирість та хитрість від правди, то вже давно втратив би і посаду, і посвідчення…