Зараз він чітко відчував брехню. Нею несло, нестерпно смерділо від Стася та його так званих друзів. Хоча й шкода було порушувати відносний спокій у домі, прокурор вирішив докопатися до істини. Тим паче він знав, що затишшя буває завжди перед бурею. Андрій Андрійович, щоб розвіяти всі сумніви, вирішив сам зустрітися із затриманою дівчиною й вислухати її версію нічної пригоди.

Прокурор постукав у двері кабінету № 2, де в цей час слідчий брав свідчення в дівчини, та, не чекаючи дозволу ввійти, за звичкою широко розчинив перед собою двері. Андрій Андрійович закляк на місці та мало не випустив від несподіванки з рук чорну шкіряну теку. Перед ним за столом, навпроти слідчого, сиділа рудоволоса молода жінка. Та сама жінка, яку він бачив один раз у житті багато років тому, але запам’ятав назавжди. Це вона покинула маленького Стася в пологовому будинку!

Андрій Андрійович кілька хвилин перебував у стані оціпеніння, коли паралізовані не лише м’язи тіла, а й здатність мислити.

«Маячня, — була його перша думка, коли він трохи опанував себе. — Минуло майже двадцять років, а цій дівчині зараз десь стільки ж».

Прокурор попрохав слідчого залишити його тет-а-тет із затриманою. Дівчина дивилася йому прямо у вічі. Були в тому погляді й одчайдушність, і глибокий смуток, і жага до життя та надія одночасно.

— Я хочу знати всю правду, — сказав Андрій Андрійович, сідаючи навпроти Соні.

— Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, — сказала Софійка та сумно усміхнулася.

— Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.

— Про що мені розказати? З чого починати?

— З анкетних даних.

— Агафонова Софія Андріївна, — почала Соня стомлено.

Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович уже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки вмить сплуталися в липке павутиння. Те саме прізвище, по батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?

— Хто твої батьки? — запитав прокурор глухим, низьким голосом, якого й сам не пізнав.

— Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…

— А мати? Батько? Вони є в тебе?

— Звичайно, кожна людина має батьків. Мати мене записала по батькові Андріївною, бо так звати мого діда, її батька. А хто мій батько? — Дівчина знизала плечима. — Напевне, вона й сама достеменно не знає.

— З ким… ти зростала? — ледве вичавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми стиснули горло.

— Скільки себе пам’ятаю, поруч зі мною завжди був дідусь.

Андрій Андрійович не зводив очей із дівчини. Відчував, як від неї віє щирістю. Він давно забув про це почуття, бо звик не довіряти людям. Поруч не було нікого, кому можна було відкритися, поділитися думками, переживаннями, ваганнями та навіть радістю. Іноді, коли на душі було важко, він ішов до сауни, де зустрічався з Анжелкою. Вона була трохи дурнувата, але вродлива, так собі, звичайна дорога повія з гарними очима та тоненькою талією. Вона вміла слухати та, на диво, тримати язика за зубами, а говорити їй не було потреби. Там він хоча б на деякий час за випитою чаркою коньяку міг розслабитися, поплакатися на гарному плечі Анжели та забути на якусь мить усі свої життєві негаразди.

Але ця дівчина була така відверта, по-дитячому наївна та по-дорослому розумна. Андрій Андрійович намагався бодай щось дізнатися про її матір, але та вміло уникала відповіді. Він не помітив, як почав балакати з дівчиною не на службових правах, а на батьківських. І тоді дівчину прорвало. Вона почала розповідати все-все, починаючи з того часу, як поїхав її коханий хлопець, натомість у селі з’явилися (на лихо) відпочивальники.

Софійка й сама не зрозуміла, чим у неї викликав довіру цей незнайомий чоловік. Можливо, на душі вже стільки всього накипіло, що далі втримати було неможливо. До подробиць, не криючись, вона розповіла, як сумує за коханим, як Стась добивався її кохання, і навіть те, як ходила по селу з простягнутою рукою.

Прокурор сховав свої руки під стіл, щоб дівчина не помітила, як він стис кулаки до болю так, що суглоби на них стали білими. Але Софійка була надто схвильована, щоб щось бачити.

Нарешті розповіла Софійка й про свою матір. Сумніву майже не було. Агафонова Ольга, її мати, жила до цього часу в Олександрівці, у тому самому селі, куди нещодавно їздив Андрій Андрійович.

— Мати… Ти в матері одна дитина? — запитав прокурор.

— Вона говорила, що народила хлопчика Петрика та залишила в пологовому будинку, — відповіла Соня. — Спочатку я їй повірила, а зараз уже сумніваюся.

— Чому?

— Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п’яна маячня.

— А коли? Не казала, коли вона народжувала? — запитав Андрій Андрійович і відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.

— Плела, що десь за три роки після мене.

Сумніву не було. Софійка була сестрою Стася. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось стиснуло, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Катастрофічно бракувало кисню, ще хвилина, і він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відчиненого вікна. Ковток свіжого повітря дав йому змогу дихати, але в голові шуміло ще дужче.

— Вам зле? — звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.

Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди, та намагався пригадати, коли та хто востаннє цікавився, чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.

— Ні, — нарешті відповів він. — Бувало й гірше.

— Ви мені допоможете? — Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. — Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.

— Не хвилюйся, — відповів він, опанувавши себе. — Усе буде добре.

Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:

— Любий чоловіче, я бачу, ви порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, із села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина, десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?

— Узагалі-то…

— Я вас надовго не затримаю, — зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. — Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори; гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один із них, якого звати Стась, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола… іди сюди, боягузе! — Старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. — …сусід дівчини, усе бачив. Він головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стась підпалив своє авто. Сам на свої очі Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!

— Чому ж він одразу не розповів усю правду? — стомлено запитав Андрій Андрійович.

— Узагалі-то Микола — порядний чоловік, — швидко заговорила бабця. — В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі в хаті, а потім не витримав, усе мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так, дякувати Богові, з’їхали із села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!» І це істинна правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…

— Добре, — відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. — Вас приймуть.

— Ви тут найстарший? — поцікавилася стара.

— Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, — пообіцяв Андрій Андрійович.