Вдруге Ольга пішла вже не через моду. В роботах, вивішених на стінах, було щось. Так, більшість відвідувачів проходила залами з розумним виразом обличчя і, відмітившись, залишала галерею з почуттям виконаного обов’язку. Хтось тицяв художникові каталог для автографа, він кострубато черкав кілька завитків, часто навіть не дивлячись на того, хто бажав отримати пам’ятний підпис. Та були й такі, хто довго стояв біля якоїсь картини і, здавалося, всотував зображення в себе, викарбовував у мозку голограму. Химерні переплетення облич, ліній, штрихів, гами кольорів гіпнотизували, Ольга подеколи відчувала себе кроликом перед холодними хижими очицями удава. Вночі, намагаючись заснути і мнучи простирадла, вона відновлювала в пам’яті побачені роботи й не могла заспокоїтися, аж поки до неї дійшло: Анатолій Гончаренко говорить з нею її мовою. І з кожним, хто зупинявся біля картини, він знаходив спільну мову. Ще Ольга зрозуміла одну просту річ — осяяння прийшло несподівано, коли, після марних спроб заснути, що не часто трапляється після випитого, вона закуталася в халат і вийшла на балкон покурити. Після другої затяжки вона випустила струмінь диму в темну порожнечу ночі і миттю її осяяло, чим притягували її роботи Гончаренка.

Він малював страхи.

Не монстрів на павучих ногах, не триголових щурів — щурі! — не вампірів і мертвяків. Страх — це відчуття, знайоме кожному, і не боязнь чогось конкретного, щурів, наприклад, — знову щурі! — а страх узагалі, страх як інстинкт, найсильніше людське відчуття. І в роботах, вивішених на стінах, кожен бачив свій, ні з чим незрівнянний і неповторний страх. Гончаренко говорив з тими, хто дивився на його роботи, не проглядав на ходу, а саме дивився, їхньою мовою. Кошмар відступає, якщо про нього говорити вголос. Не йде зовсім, а лише відступає. На який час. Мов налякані зненацька спалахом світла щурі — досить, чорт забирай, про щурів! — ховаються в нори, аби потім знову вибратися, коли стихнуть людські кроки.

Ольга вже знала, про що говоритиме з художником. Редактор чекає від неї інтерв’ю, тож нехай Гончаренко ховається від людей — вона поставила собі за мету розговорити його, викликати на відвертість. І тут вона заговорить про особисте: про страхи. Навіть якщо все не так, якщо вона помилилася у висновках, нехай він сам скаже їй про це. Подружки далі теревенили, їм справді по барабану. Однаково обговорюють голубизну вистав Віктюка, голоси й фігури естрадних співачок чи костюми кінозірок. Сухова три місяці веде рубрику «Богема на кухні», тому вважає себе знавцем, як сама заявила, «вивороту мистецтва», а Лідка Сиротюк — спец з приватного життя, обидві люблять пустопорожні теревені, які часто повторюють їхні статті, Ольга звикла вислуховувати їхні думки з будь-якого приводу, звикла навіть, що вони ображаються на людей, байдужих до їхніх суджень та висновків.

— Людина він цікава, я так думаю!

— Його зробили таким, зро-би-ли! Ти мені заплати, я тобі такою цікавою, блін, буду — сама ж про моє приватне життя статейку наваяєш! — Сухова глянула на Ольгу, явно шукаючи підтримки. — Ах, ново! Ах, сучасно! Нема нічого нового, нема!

Ольга одним ковтком спорожнила склянку, покрутила її в пальцях, глянула крізь скло на подругу.

— Чого сваритися, дівчатка? Ось коли в нас із вами вкладуть гроші…

Фразу не закінчила, картинно зробила великі очі, поставила склянку на столик.

— Добре, пішла я трудитися, а ви собі лайтеся.

— Настрій не робочий. Вогко, — Лідка витягла портмоне. — Може, ще кавусі? Вона гріє, гаряча.

— Тебе тільки кава і гріє, — Сухова промовляла подібні фрази автоматично, з віком таким активним жінкам важко приховувати певну сексуальну стурбованість. — Тут погана кава, — вона потяглася по чергову цигарку. — Краще якийсь алкоголь. Воно здоровіше.

— Мені на сьогодні досить, — Ольга підвелася. — Йдемо? Чи ви сидите?

Лідка сховала портмоне назад до кишені.

— Чому воно так: хочеш напитися, а тут елемент деструкції? І тягне до спиртного, а як подумаєш, що в цей час хтось правильний пахає, як коняка, так одразу совість ворушиться.

— Ага, Олька в нас — ходяча совість, — Сухова теж підвелася, застібнула пальто. — Добре художникові Гончаренку — п’є собі і не озирається. Пиши тут про нього статті, рви пупа…

— Кожен по-своєму художник. Навіть слюсар-сантехнік, — Ольга заховала цигарки. — Так що, подруго, право пити є в кожного.

У дачний сезон, з травня до середини вересня, брудно-зелені вагони електричок звільнялися в цьому місці від городників та садівників-любителів. Інші дні року платформа була порожньою, незатишною і нагадувала бетонну пристань. Сіяв лінивий березневий дощик, лінивий тому, що ліньки йому перестати, а розганятися до справжнього повноцінного дощу йому теж не хочеться. Ольга поправила стоячий комір плаща, пройшлася пальцем по краях коричневого берета, щільніше вмощуючи його на голові і забираючи під нього непокірні пасма волосся, що вирішили вибратися на свіже повітря, закурила. Знічев’я вони з Суховою часто теревенили про погоду, вірніше, про переваги однієї пори року над іншою. Сухова оспівувала літню спеку: «Як на жінок витріщаються мужики влітку, ну ні, ну поглянь же! Їх можна брати голими руками, викручувати і викидати! Вони ж улітку працювати не здатні, не здат-ні!» А Ольга любила пізню осінь та ранню весну, сльоту й порожню похмурість пейзажів, коли все довкола таке, яким створене: оголене, крикливе і негарне. Ще — самотнє. Років десять тому вона легко погодилася б із Суховою, та віднедавна саме цей дощик, саме мокрі дерева й багнюка довкола повністю визначали її душевний стан. «Мужика тобі треба, му-жи-ка!» — Сухова вперто підбивала мотнути влітку ближче до моря чи взагалі до будь-якої води, біля якої насипано пісочок для пляжу. Та Ольга завжди брала відпустку в листопаді. Стоп, не завжди. Останні чотири роки, якщо вже рахувати точно.

Гаразд. Стояння в такому місці викликає непотрібні думки. Годі, треба йти. Вона викинула недопалок на рейки і спустилася з платформи на достатньо широку стежку, що вела, як зрозуміла Ольга, в бік дачного селища. Зараз нею ходили нечасто, ноги ковзалися на розбухлій після зими та дощів землі. Шлях проходив повз лісосмугу. Місцями під деревами ще лежав сіруватий сніг, Ольга навіть нахилилася і вхопила грудочку. Сніг захрумтів і зліпився у пласку неакуратну грудку. Розмахнувшись, Ольга пожбурила нею у стовбур осики, промазала і приречено клацнула язиком: не судилося. Поміж деревами було видно друзки пляшок, залізяки незрозумілого походження, інше сміття, що перезимувало під снігом і родовід якого навряд чи визначать навіть судмедексперти. Несподівано Ользі закортіло наштовхнутися на який-небудь труп, «підсніжник», як їх називають. Заспокойся, подруго, в загальній купі сміття його не буде помітно. Вона посміхнулася власним думкам: дурниці, але правда. Буквально три дні тому їхня газета писала про труп дівчинки-волоцюжки. Його знайшли на одному з міських базарів, серед мотлоху, що його зазвичай залишають після себе торгівці. Знайшли випадково, коли вантажили сміття. Розтин показав: дівчинка лежала там уже другу добу.

Зразу за лісосмугою починалися дачні будівлі. Селище розташувалося паралельно залізничній колії, серед сосон. Улітку з вікна електрички можна легко прийняти цю місцевість за нежилу, і одного разу, ще студентами, Ольга з компанією таки вийшли тут, аби посмажити в сосняку шашличок. Результат: природу шукали більш як годину, довелося пройти через селище. Раніше усі будиночки виглядали однаково, багато з них тільки починали будуватися, у різних кінцях селища над напівзведеними огорожами періодично злітали в повітря густі крупини незлого матючка. Тепер двоповерхових особнячків стало набагато більше, один від одного вони не відрізнялися навіть висотою огорож. Парканів-сіток практично не було, залізні чи дерев’яні загородки в більшості своїй обладнані кованими ворітьми. Висота — під два людські зрости, не менше. «Бубка все одно перестрибне», — чомусь сердито подумала Ольга і тут-таки вирішила використати цю фразу в одній із статей.