Вулиці селища розташовувалися строго перпендикулярно і навіть мали назви, намальовані фарбою на парканах. Ольгу цікавила Соснова, 84. Як вона й підозрювала, потрібний їй будинок знаходився в самому кінці селища, мав один поверх, досить занедбаний низенький паркан і виглядав явно недоглянутим. Будинок і вулицю вона знайшла сама, селище здавалося практично нежилим, що не дивувало: закоренілі городяни в березні завжди заклопотані міськими справами. Це тільки питущим художникам, котрі пішли від родини, добре жити і творити на природі. Тут, на дачі, як дізналася Ольга, Гончаренко обладнав майстерню і жив близько двох років відлюдником. Дружину кинув роком раніше. Дітей не було.

Ольга пошукала на парканному стовпі біля хвіртки дзвінок, різнокаліберні дзвінкові ґудзички примелькалися за час, поки вона діставалася сюди. Нічого не знайшовши, посмикала за ручку. Хвіртка піддалася, Ольга обережно зайшла у двір, не виключаючи появи злого собаки. Пса не було, з ґанку зістрибнув угодований сірий кіт і зник у заростях смородини біля паркана. Дивно. Коти полюбляють сидіти в теплі і рідко без потреби виходять на вулицю, коли вогка погода, весна ще не набрала потрібної котам сили. Може, котяра не його, не художника… Акуратно причинивши хвіртку, Ольга перетнула подвір’я по вимощеній цеглою доріжці. Колись за цим двориком і взагалі за будинком доглядали краще, це факт. Зараз же про те, що тут живе людина, можна судити лише зі складених у полінницю дрів, сокири, що стирчала з величезного зрізаного пня, і з затоптаного свіжою багнюкою ґанку. Так, зручності надворі, дров’яне опалення — знаменитий художник Анатолій Гончаренко явно відставав од дачної моди.

Біля вхідних дверей дзвінок був. Та тиснути на кнопку Ольга не поспішала. Вона відчувала щось незрозуміле, це відчуття охопило її ще біля хвіртки, а тут, біля дверей, вона раптом усвідомила: все довкола просякнуте тривогою, можна сказати навіть — страхом. Пояснити причину таких відчуттів вона не могла. Можливо, висновки, зроблені нею для себе з його робіт, зараз незрозумілим чином матеріалізуються. Саме про страхи вона збиралася розмовляти з ним сьогодні. Може, тому й напускає їх на себе, готується до бесіди, як молодий красень-актор до ролі старого вурдалака. Аби разом прогнати незрозуміле відчуття, Ольга рішуче подзвонила в двері.

Зсередини програла мелодійна трель. Почекавши трохи, вона знову надавила пальцем на кнопку, тепер вже тримала на пару секунд довше. Трель повторилася, реакції — нуль. Втретє Ольга подзвонила вже довго, і дзвінок вийшов роздратованим. Результат не змінився.

Думку, що художника немає вдома, Ольга прогнала відразу. Вона ж попередньо дізналася, що саме по суботах він стирчить у майстерні безвилазно. Пішов до магазину?

Найближчий далеко, і якщо це так, то варто почекати. Ольга для страховки подзвонила ще раз, прислухалась, сподіваючись вловити рух за дверима, знизала плечима і зійшла з ґанку. Та відчуття тривоги не полишало. Аби відволіктися, вона витягла з сумочки пачку цигарок, дістала одну, та потім різко поклала пачку на місце і рішуче обійшла будинок.

У вікні, котре виходило на ліс, що маячив удалині, горіло світло. Воно пробивалося крізь нещільно запнуті штори.

Пізніше Ольга так і не змогла пояснити, як знову опинилася на ґанку, що підштовхнуло її. Невідомо чому їй стало дуже страшно, але саме страх надав їй рішучості. Кнопки дзвінка вона не відпускала хвилин зо три. Коли трель усередині почала дратувати, Ольга штовхнула двері. Безрезультатно. Рука сама стисла дверну ручку, повернула її. Та вільно опустилася донизу, щось легенько клацнуло, і Ольга зайшла до будинку.

У передпокої було темно і пахло мішковиною. Ольга позадкувала, але потім швидко зробила крок уперед і пройшла до кімнати. Порожньо. Але ж світло горить не тут. Роздивлятися не лишалося часу, вона рушила далі. До потрібного їй приміщення вона майже забігла.

Тут справді була майстерня. Полотна на стінах, порожні рамки впереміж з готовими роботами по кутках і біля стінок, порожні пляшки за дверима. Іншим часом Ольга із задоволенням переглянула б тут усе, вона затишно почувалася в майстернях художників. Але тепер увагу її притягувало просте ліжко, застелене матрацом, поверх якого лежали зіжмакані вовняні ковдри, а на них — художник Анатолій Гончаренко. Він не рухався і, як здалося Ользі, не дихав.

Кричати Ольга не могла. Рухатися, як виявилося, теж. Минуло кілька світлових років, перш ніж вона зробила перший крок у напрямку ліжка і гукнула неприродно тоненьким голоском:

— Е-е-е-й… Е-е-ей…

Чоловік не ворухнувся, і це налякало Ольгу значно більше, аніж коли б раптово підхопився і, лаючись, почав кричати на гостю, котра увірвалася до святої святих без дозволу. Ще один крок — і знову зупинка. Ольга не знала, як звертатися до художника, тому повторила своє: «Е-е-ей!», а потім додала:

— То-о-олю-у! Ви… з вами… нормально?

Усвідомивши безглуздість запитання, вона стала сміливішою і, зробивши відразу кілька швидких кроків, наблизилася до ліжка впритул. Художник лежав обличчям догори, він давно не голився, неголеність пасувала йому. На відкритті Ольга, та й усі інші, бачили зовсім іншу людину, костюм і до синього виголені щоки та підборіддя явно пояснювали деяку скутість його поведінки. Вона згадала, як Гончаренко весь час тер правицею шкіру на обличчі. Тепер на ньому були сині джинси, хороші, фірмові, хоча й сильно поношені, зимові кросівки, наглухо застебнута зелена брезентова штормовка. Очі заплющені, ліва рука на грудях, права звисає з ліжка.

— То-о-олю… Ей, ви спите?

Коли Ольга доторкнулася до нього, то подолала останній бар’єр страху й далі поводилася досить впевнено. Очі лежачого не розплющилися, ознак життя тіло не подавало. Присівши навпочіпки, молода жінка спритно розстебнула штормівку на його грудях. Під нею — тільняшка, справжня, тепла, не з тих саморобок у смужечку, що продають на базарах і в електричках. А під тільником з лівого боку Ольжина рука відчула слабенькі поштовхи. Пульс теж промацувався, дуже мляво, та тіло все ще утримувало в собі життя Анатолія Гончаренка.

Ольга витерла піт з лоба. В майстерні було не просто душно. Із запахами фарб, свіжих і старих рам, пилу давно не прибираного приміщення змішувався ще один, від якого повітря робилося важким і задушливим. Запах, віднедавна добре знайомий Ользі. Запах алкогольного перегару. Настільки густого, що дихати з кожною хвилиною ставало дедалі важче.

Висновки напрошувалися самі собою, та вже за мить Ольга зрозуміла, що отруївся відомий своїми пиятиками художник не горілкою, хоча порожня пляшка і склянка валялися біля табуретки. Погляд наштовхнувся на невеличку упаковку, з усього видно — з-під ліків. Вона була порожньою, та, на відміну від пляшки й склянки, не валялася, а лежала акуратно скраєчку тої ж таки табуретки, яку художник, з усього видно, використовував замість столу. Етикетка повідомляла, що в упаковці було тридцять таблеток сильного снодійного. Гончаренко заковтнув усе і, вочевидь, запив горілкою.

Під упаковкою лежав складений удвоє аркуш паперу. Ольга простягнула руку, торкнулася порожньої упаковки і одразу ж відсмикнула руку назад. Щось, у чому вона ще ніяк не могла розібратися, дуже налякало її у всьому цьому. Виникло, звідкись з глибини душі виповзло гостре і капосне бажання повернутися і втекти. Вголос обізвавши себе дурепою, долаючи, таким чином, недостойні бажання, Ольга рішуче взяла аркуш, висмикнувши його з-під упаковки так рвучко, що та звалилася з табуретки на підлогу. Як і підозрювала Ольга, це була записка, адресована тому, хто першим зайде до майстерні і знайде художника. Пробігши очима короткий текст, Ольга запхала записку в кишеню плаща і з незрозумілою для себе люттю почала шарпати Анатолія за плече.

— Дурень! Дурень якийсь! Дурень! — вона немов намагалася докричатися до втраченої Гончаренкової свідомості. — Ну що мені з тобою робити, дурню такий! — Вона справді не знала, як треба діяти в подібних ситуаціях. І запитати нема в кого, телефону тут немає. До тями художник, ясна річ, приходити не збирався, Ольга відпустила його й од безсилля заплакала, і так, зі сльозами на очах, кілька разів ляснула Анатолія по щоках. Від ударів голова мотнулася, як лялькова. Схлипуючи, Ольга знову спробувала намацати пульс. Пальці вловили дуже слабкі, майже нечутні удари. Отже, ще живий. Ще можна врятувати.