Три пари очей дивилися на Чирву. В кожній з них відбивалося цілковите нерозуміння.

Лишившись сам, Анатолій Гончаренко якийсь час сидів на ліжку, байдуже ковзаючи поглядом по чистій поверхні аркуша і думаючи про своє. Він давно нічого не малював, тим паче портрети йому ніколи не вдавалися. Він якось намагався за традицією всіх художників написати свій «портрет дружини художника», навіть посадив дружину на стілець, роздягнув, і вона терпляче очікувала результату. Вийшла карикатура, обидва сміялися, хоча дружина трохи образилася і сказала тоді: «Наступного разу малюй з пам’яті. Дружину ти ж мусиш пам’ятати, гад такий!» Одне слово, як у тому анекдоті: хоч скільки збирай комбайн, все одно танк виходить.

З пам’яті. Легко вам усім говорити. А коли не хочеться згадувати, який Він мав вигляд — має вигляд? Хоча б тому, що цей жаский привид весь час стоїть у нього перед очима, і його хочеться гнати якнайдалі, геть з очей. Руки Анатолія машинально перебирали ручки та олівці. Намалюй страх. Тобто покажи собі, чого ти боїшся. Може, й направду боятися нема чого? В будь-якому разі цікаво, чи зможе він зобразити вбитого ним вітчима. Анатолій рішуче примостив на колінах кейс, присунув чистий аркуш.

Овал обличчя. Щось у ньому є від великої грубої тварини. Він завжди носив коротку боксерську стрижку, не боячись відкрити неправильної форми вуха. Вони в нього стирчали вгору, як у чортиків на малюнках з книжки казок. Тільки чорти більше схожі на свиней, а він здаля нагадує… Бичаче в ньому щось є, буйволяче… Яловиче…

Це визначення змусило Анатолія посміхнутися. Посмішка слабенька, але — перша за багато-багато днів. Олівець у його руці рухався впевненіше, сам художник поступово втягувався у роботу. Вуха… Очі… Широкий, ледь приплюснутий ніс… Так… Злісно стиснуті губи… Ось тільки гостроту погляду не передати, хай просто тупо витріщається. Так, що ми маємо?

З білого прямокутного аркуша паперу дивився чоловік, дуже схожий на тупого вихолощеного бика. Ті, хто знав Його, відразу б упізнали, хто чи що на цій карикатурі. Анатолій не втримався і прималював до носа велике кільце.

І несподівано для себе засміявся. Чистим, здоровим сміхом переможця. Навіть пригощаючи мучителя сірчаною кислотою, він не відчував своєї перемоги. Тоді ним володів страх за власну долю, долю сестри і здоров’я матері. Тепер він насмілився насміятися над страхом і тим самим почав переможний наступ на Нього. Отримав колечко в носа? Мало? Ще хочеш?

Анатолій підсунув до себе новий аркуш.

— Всі знають історію про Фреді Крюгера?

— Ну-у, ви вже зовсім, — Роман уперше дозволив собі поіронізувати над учителем. — Голівудські страшилки і наука…

— Не поспішайте, — Чирва не збирався жартувати. — Я переглянув усі сім фільмів і скажу: починаючи з третього — так, банальні страшилки. Але перші два дуже близько підійшли до проблеми, над розв’язанням якої я б’юся стільки років. А саме — чи можуть оживати нічні кошмари?

— Я, до речі, не великий прихильник цих ваших страшилок, — Фідель Васильович теж не був налаштований серйозно і, на відміну від Романа, не приховував своєї недовіри до чоловіка, який так безцеремонно взяв на себе командування. — І навіть не дивився цих фільмів, жодного. Знаю тільки, що там про якогось маніяка.

— Тим більше нагадаю. Якщо ви не будете перебивати, то вже за десять хвилин вам стане не до сміху, шановні панове. Отже, Фреді Крюгер працював у котельній одного невеличкого американського містечка. В печах він спалював дітей, котрих підстерігав на вулиці, різав своїми гострими ножами і отримував від цього насолоду. Гадаю, подібну до сексуальної. Батьки вистежили маніяка, який нажахав усіх, і вчинили самосуд — самого засунули в топку. З часом дітям у снах почала з’являтися істота з обгорілим обличчям, у червоному светрі та крислатому капелюсі. За кілька днів після того, як починалися нічні кошмари, дитину знаходили порізаною на шматки. Приблизно такий наскрізний сюжет. Перемогла кошмар дівчина, котра не злякалася і прийняла бій. Але Крюгер повернувся: кошмари тривали, бо цього вимагала публіка. Кошмар переходить у тіло чергової жертви і ефектно виходить назовні. Що ми маємо в нашому випадку? Відкидаємо кінотрюки — і маємо результат. Знаєте приказку: той, хто довго шукає в лісі відьму, рано чи пізно зустріне її?

— Там наче не так…

— Можливо, суть не змінюється, — Чирва відмахнувся від зауваження Ольги. — Кошмарні сни довели до самогубства матір Анатолія. Значить, вона або не хотіла, або не могла повірити, що їхній мучитель мертвий. Страх переміг здоровий глузд і звів жінку з розуму. Ромо, таке у вашій практиці було?

— Таке зустрічається, — Роман обмежився короткою реплікою.

— Зберіть докупи всі історії про вітчима-садиста. Шкільна вчителька, сусідка та її син, нарешті, родина Анатолія — ці люди тісно спілкувалися з ним. Хто довше, хто менше: його негативного впливу вистачало, щоб уже за один раз налякати людину до смерті на все життя. Всі згадані так чи так постраждали, і вони — лише ті, про кого нам вдалося дізнатися завдяки Ользі. Можливо, є ще жертви, Він же спілкувався із зовнішнім світом. Отже, повторюся: ті, хто не прогнав своїх страхів, мають реальну можливість повернути Його в цей світ.

— Вселився диявол — це про Нього?

— Не зовсім. Подібні історії — літературне, сказати б, трактування невідомого нам. Хоча ви, Олю, зрозуміли, про що я буду говорити далі. Як ми засинаємо? Можемо проспати без сновидінь, а можемо бачити їх усю ніч. Але — між дійсністю та сном є… як би точніше сказати, певний простір. Ми ж не одразу бачимо те, що відбувається уві сні. Якщо хтось звертав увагу: спершу заглиблюєшся в темряву, в морок, і виринаєш уже в царстві сновидінь, у паралельному світі. Інколи ви можете не помітити цього переходу, але він існує. Це — той самий місток, який розділяє два світи, щось схоже на прикордонну смугу, нейтральну територію. І герої наших видінь, не маючи достатньої сили, не можуть навіть ступити на неї, не те що перетнути. А Він вирішив перейти її. Не віриться, правда? Можна довести, — Чирва впевнено усівся на стільці. — Гончаренко вжив ненормальну кількість снодійного і змішав його з великою кількістю спиртного. Вижити після такого реально?

— Якщо швидко промити шлунок, — у відповіді Фіделя Васильовича відчувалася настороженість.

— А він пролежав так, судячи з усього, більше трьох годин. Що не давало йому померти?

— Ви… хочете…

— Хочу! — Чирва вдарив долонею по столу. — Нічний кошмар узяв двоє життів, він уже досить сильний, аби ступити на Нейтральну територію і втриматися на ній, а якщо помре Анатолій, його останній реальний місток для зв’язку із зовнішнім світом, Він назавжди залишиться по той бік. Але художника відкачали — і в Нього є шанс. Шанс розбудити страхи інших людей, для початку бодай кожного з нас чотирьох. Потім — ще, ще, ми вже станемо носіями зарази, протидіяти цій отруті поки що неможливо. І з кожним новим ураженим, з кожним новим наляканим у Нього прибуватимуть сили. Так триватиме доти, доки з’явиться Його двійник. Наступник, можна сказати. Це буде вже реальна людина, страх матеріалізується, набуде плоті й крові — і підкорятиме собі усіх нас. Так само, як один озброєний охоронець може вести на страту півсотні полонених. Ви уявляєте собі, що значить жити з постійним почуттям страху? Причому боятися найстрашнішого — воно переслідуватиме нас у снах, на вулицях, чатуватиме в темних кутках кімнат, за шторами, у чорноті під’їздів і прохідних дворів, ми бачитимемо це один в одному і будемо боятися один одного. Ви можете хоч на хвилину уявити собі, що таке — тотальний страх, хто чи що буде нами всіма керувати і, зрештою, що з нами всіма буде?

В обличчях слухачів Чирва читав — вони почали розуміти, вірити і — боятися.

Анатолій розважався, як міг. Свиняче рило, роги, копита, дурнуваті пики, величезні вуха, потворні носи — так із покійного вітчима він не дозволяв собі знущатися ніколи, якщо не брати до уваги сірчану кислоту в пляшці. Бичача голова визирала з унітаза, злітала з плечей від удару сокири, волею художника була насаджена на кілок в оточенні людських та конячих черепів, фантазія Гончаренка злітала так далеко, що він у черговий раз примальовував Йому великі слонячі вуха і за ці самі вуха причепив прищіпками до мотузки, присобачив коротке тіло з кривими ногами, потім, трохи подумавши, намалював стручкоподібний член. Такі картинки пацанва малює на парканах, у сортирах, на стінах під’їздів. Вони смішні саме своєю примітивністю і цілковитою відсутністю мотивації. Над чоловічком, котрий складається з «точка — точка — запятая — минус — рожица кривая» видряпують кострубатими літерами «Коля — мудак», чи, скажімо, «Бєца — жираф!». І впізнають же себе ті, проти кого спрямований цвях карикатуриста-аматора, ось що дивує найбільше. Стараєшся, не спиш, пишеш портрет, і все одно абсолютної подібності з оригіналом не досягаєш. Усвідомлення цієї примітивної істини ще більше злило і дратувало Анатолія, і коли б Він був живий, то навіть двійко-трійко подібних карикатур стали б для художника смертним вироком, враховуючи важкий, м’яко кажучи, характер вітчима. І схоже ж виходить, чорт забирай! Вміємо, можемо, Толику…