Коли останній аркуш був помальований, Гончаренко ще раз переглянув свої творіння. Настрій піднявся, він навіть дав щигля одній пиці.

— Дістав? Дивись мені…

І раптом прийшла сонливість. Повіки немов налилися свинцем, тіло обм’якло, так буває після сильної дози снодійного, вже що-що, а це Анатолієві відомо давно. Ось тільки снодійного не давали. Він відчув, що зараз відіспиться за кожен день, коли доводилося боротися зі сном і кошмарами. Тільки ще одну справу треба зробити… Вже напівдрімаючи, Гончаренко склав малюнки, запхав їх до тумбочки і зачинив дверцята на гачок. Старий попередив, що їх ніхто не повинен бачити, а його треба слухатися. Він розумний… все знає… всього ніхто… ось… взагалі… а він… він… він…

Вперше за останні роки художник Анатолій Гончаренко заснув глибоким, міцним і здоровим сном. Без жодних уколів та боязні зустріти Його.

За півгодини гачок, на який Анатолій зачинив дверцята тумбочки, легенько задріботів, ледь брязнувши, вискочив зі скоби і повис, похитуючись, наче маятник. Щілини, що утворилася, було досить для того, аби кілька малюнків ковзнули на підлогу.

— І що тепер?

Запитання зависло в повітрі, тому що Ольга не розшифрувала його, не пояснила, про що воно. Вона сама зрозуміла, що відповідати тут можна розлого і довго.

— Нічого, — на губах Чирви грала легка посмішка. — Вже нічого, я, в кожному разі, на це сподіваюся. Я пояснив вам, що сталося, що могло статися, чого треба боятися, тобто — чого ми з вами, а за великим рахунком — усе людство уникнуло.

— Таки уникнуло?

— Так, Ромо. Хочу вірити, що все вже позаду. Для того я й залишався з вашим пацієнтом тет-а-тет, — вгадуючи наступне запитання, Чирва застережливо підняв руку: — Без запитань. Я вжив деяких заходів, ось і все. Аби зберегти все, як є, і насправді зробити Містерові Нічний Кошмар козу, ви не повинні робити однієї речі. Якщо скажу, якої саме, вийде притча про мавпу. Знаєте, ні? Дуже просто: один потворний багатій запросив до себе відомого лікаря і сказав: «Ти, я чув, знаєш старовинні чаклунства. Придумай таке замовляння, аби всі мої потворні риси зникли і я перетворився на красеня». «Гаразд, — відповів лікар. — Я знаю таке замовляння. Зараз я накрию тебе покривалом і читатиму. А ти старайся весь цей час не думати про мавпу. Хоч раз подумаєш про неї — нічого в мене не вийде». Само собою, багатієві лізли в голову лише думки про мавпу, бо він боявся про неї подумати.

— Ясно, ясно, — Роман теж посміхнувся. — Точно як у казці про потаємну кімнату: всюди можна ходити, а в дальню кімнату не смій. Звичайно, Іванко спить і бачить, як би йому хоча б одним оком до забороненої кімнати зазирнути. Ви з нами наче з дітлахами нерозумними…

— Так і є, — Чирва далі демонстрував веселий настрій, але очі нікого обдурити не могли — вони були дуже серйозні: — Скажу, чого робити не можна, ви точно до кінця життя не заснете. Повторю лише: крім того способу, який я застосував сьогодні, є тільки один, за допомогою якого можна назавжди позбавитися від кошмару. А саме: померти в той момент, коли Він опиниться на Нейтральній території. Пустити його туди і померти. Анатолієві це не вдалося — і дякувати Богу. Зате сьогодні, я сподіваюся, у нього вийде дещо інше. Можемо вважати себе переможцями.

— Не рано?

Чирва чекав від Фіделя Васильовича подібної репліки. Завідувач не довіряв йому, Павло Степанович знав це і відчув себе трохи ображеним — яке хтось має право не вірити визнаному вченому! — але не виказав образи, розуміючи, що конфліктів зараз допускати не можна. Завідувач розпочне контрпропаганду, це може дуже зашкодити справі, адже подібного зіткнення з тим світом Чирва чекав мало не все свідоме життя, принаймні останні тридцять років. Тому поводився спокійно, навіть надто підкреслював свій спокій.

— Якщо довіритеся мені — не рано. Скоро художник піде на поправку, і ви позбудетеся неспокійного хворого. Краще вип’ємо кави.

Ольга глянула на годинник і підвелася.

— Хочеться кави, та мені треба бігти. Все настільки дивно, хай перетравиться.

— Сподіваюся, моя маленька лекція не стане поживою для читачів вашої газети? — Чирва жартома насварився пальцем.

— У нас про таке не пишуть. Є інші видання, яких нормальні люди серйозно не сприймають. Такі, де про всякі НЛО та двоголових жінок вигадують. Хіба що туди продати…

— Не жартуйте з цим, Олю.

— Які жарти! Просто я кажу, що вашій, як ви сказали, лекції повірили тільки свідки подій. Інших громадян можете не боятися.

— Шкода, — Чирва зітхнув. — 3 другого боку — добре, що сказане мною нікого більше не торкнеться. Я лише прошу вас, Олю, ще про одне: ви спілкувалися з Анатолієм більше, аніж усі ми, і, зрозумійте правильно, ближче. Він уже тоді являв собою певну небезпеку. Носій зарази, гм, якоюсь мірою… З вами нічого дивного не відбувалося?

Сказати йому про пацюків? Але вони були завжди, ще з дитинства. Кожна дитина налякана по-своєму. А якщо він почне її гіпнотизувати? Уявивши себе непритомною, повністю під владою старого, Ольга швидко і навіть занадто голосно сказала:

— Ні!

— Дуже добре. Щось дивне — погані сни, видіння тощо — негайно доводьте до мого відома.

Фідель Васильович уже заходився коло чайника, а Роман вийшов слідом за Ольгою.

— Я можу підвезти…

— Не варто. У тебе ще справи.

Була пора «мертвої години», в коридорі порожньо і тихо, обидвоє мимоволі перейшли на шепіт, немов побоюючись відлуння, що рознесе їхню розмову далеко за стіни лікарні.

— Я заїду по тебе… Скажи, коли й куди…

— Сьогодні… сьогодні не треба, Ромо… Вибач… пробач… я ще не готова ось так… Мені треба подумати…

— О’кей, — Роман торкнувся рукою її плеча. — Я все розумію. Подзвонити можна?

— Запросто.

— А поцілувати на прощання?

Ольга дозволила йому торкнутися губами своєї щоки, а після м’яко, але рішуче відсторонила його.

— Бувай. Пий каву. І справді — постарайся дзенькнути… Якщо хочеш…

Їй хотілося додати: «Після всього», та вона стрималася. Хоч чому Роман Ващенко не може бути тим самим типовим мужиком, котрий користується жіночими слабкостями, отримує своє, ввічливо пропонує свої послуги знову, одначе сильно не наполягає: подумаєш, чергова дурепа. Гонору багато, а самій, самотній, нещасній, мужика бракує, він їй сниться ночами, ну, а не хоче — не треба, охочих вистачає. Сухова, в усякому разі, пояснила б Романову поведінку саме так, і що найкумедніше — хоч би як поводився Роман після всього, що сталося, і хоч би що казав, висновки у Сухової завжди були однаковими та однозначними: «Погано ти знаєш мужиків, подруго, по-га-но! Мало тебе півень смажений клював? Не туди, мабуть, у голову треба було». Ольга відганяла дурні думки, їй зараз здавалося, що вона сама себе переконує: Роман Ващенко…

Просто під ноги їй кинувся сірим клубочком хвостатий щурисько, Ольга здавлено зойкнула і, сахнувшись ліворуч, штовхнула плечем двері найближчої палати, заскочила всередину і зачинила двері за собою. До цього моменту вона вже пройшла більшу частину коридору. У кабінеті завідуючого гудів чайник-скороварка, Чирва запально сперечався з Романом, Фідель Васильович курив у кватирку, думаючи про своє, і навіть якби крик почули і хтось визирнув би в коридор, нікого й нічого він би там не побачив.

Страх пішов так само швидко, як і з’явився. Ольга мимоволі відзначила, що починає звикати до нього — так звикають до хронічної хвороби, примирюються з короткозорістю, заїканням, інвалідною коляскою. Можливо, Чирва справді поставив їй діагноз: коли чогось так довго боїшся, рано чи пізно це увійде в твоє життя. Одна її знайома так боялася змій, що репетувала, наступивши на садовий шланг, відсмикувала руку від чорних шнурків, пасків, поясів. Так, точно хвороба. Від нервів усе, від задоволення захворіти нема з ким. Ольга нарешті роззирнулася.

Це була палата, в якій мирно й міцно спав єдиний мешканець, Анатолій Гончаренко. Несподіване вторгнення переляканої жінки не перервало його сну, він навіть злегка похропував. Ольга підійшла до нього ближче, нахилилася, чомусь очікуючи повтору епізоду на дачі. Дихання сплячого було рівним, Ольга заспокоїлася і повернулася, збираючись вийти. Щось її затримувало. Щось, на що її погляд раніше не натикався. Напівпрочинена тумбочка і малюнки на підлозі. Непорядок, валяються, треба скласти. Ольга присіла, зібрала малюнки в стопку, роздивилася верхній, потім — наступний, ще, ще, ще…