Для того, аби гарно стерегти підпорядкований контингент, більшого знати і не треба.

Через те, відчуваючи, що зараз у особах мовчазних хлопців-оперів за наказом Зарудного його знову підхопила якась течія, Горілий, проаналізувавши події останньої доби і дійшовши висновку — проблем не буде, просто вмостився зручніше на стільці, примружив очі й віддався її плину.

Аж поки з кабінету не вийшов чимось помітно стурбований Шпола.

Зарудний кликав учорашнього в'язня до себе.

Ну-ну…

Коли Горілий переступив поріг кабінету, акуратно причинивши по собі двері, Зарудний підвівся з-за столу. Але не для того, аби ступити назустріч колишньому підлеглому з розпростертими обіймами: підійшов до масивного сірого сейфа в кутку, витягши на ходу з шухляди в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, із брязкотом відімкнув замок. Масивна рука підполковника пірнула в сталеве черево, і Сергій не помилився — начальник карного розшуку витягав звідти пляшку коньяку.

Почату. Ледь-ледь, але почату. Цілі пляшки в цьому кабінеті довго не тримаються, хоча загалом алкоголь тут не переводиться.

Ніби відповідаючи на його думки, Зарудний тут-таки повернув коньяк назад, натомість видобув віскі, справжнє, навіть у фірмовій коробці. Ця виявилася незайманою, Зарудний поставив її на стіл для нарад, вийняв квадратну пляшку з коробки, примостив поруч дві склянки, вихлюпнувши перед тим з однієї рештки води на підлогу. Під супровід байдужого Сергієвого погляду скрутив корок, налив одну майже по вінця, другу — до половини. Ту, повну, підсунув до краю, пропонуючи таким чином Горілому підійти.

— Я не гордий, — промовив той, справді підійшов, узяв склянку й одним махом спорожнив, правда, закашлявшись на видиху.

— З поверненням, — Зарудний теж випив, але неквапом, невеликими ковтками, хоча теж до денця.

Хвиля міцного різкого алкоголю накрила Горілого, поки господар кабінету допив своє. Кімната враз хитнулася, мов човен у шторм, на короткий час потемніло в очах. Та втома від кількаденного пиття принесла з собою і досвід: зробивши кілька глибоких вдихів-видихів, Сергій поклав правицю на спинку найближчого стільця, натиснувши на неї всією вагою свого тіла і втримавшись на ногах. Хитавиця не припинилася, просто була вже не аж такою інтенсивною. Повернулася приємна легкість, відразу закортіло посилити відчуття повного розслаблення, та в кабінеті підполковника Зарудного недавньому зеку цього хотілося найменше.

— Вважай, поручкалися.

Підполковник хлюпнув собі ще, цього разу — зовсім мало, горлечко перемістилося до Сергієвої склянки, але той накрив її лівою долонею, так само міцно стиснувши за краї.

— Як хочеш, — знизав плечима підполковник.

У надрах сейфу знайшлася переполовинена шоколадка. Покришивши її квадратиками просто на обгортку, Зарудний виклав цю закуску на стіл, запросто сперся на край свого столу, пригубив віскі, закурив. Перехопивши погляд Горілого, простягнув пачку. Тому справді хотілося курити, свої цигарки закінчилися, і зрештою — пригостився начальницьким віскі, то позичайся сигаретами, треба бути послідовним.

— Відпочив? — поцікавився Зарудний, закуривши.

— Не втомився, — в тон відповів Горілий.

— Воно й видно. За роботою скучив? Чого тебе до Коваленкової вдови понесло? Ти хто такий узагалі?

— Людина без документів, — мовив Горілий. — Із довідкою. І з усіма громадянськими правами.

— Ти диви!

— Ну да! В тому числі — з правом спілкуватися без обмежень.

— Ось що… реклама ти мобільного зв’язку… без обмежень, — говорив Зарудний без жодної злості, радше як суворий батько чи навіть старший брат, повчаючи нерозумного меншенького. — За своє ти відсидів…

— Не тільки за своє, — втулив Сергій.

— Потім про це, — Зарудний зробив іще одну затяжку, поставив склянку поруч, потягнувся по шоколадний квадратик, прожував. — Значить, за своє ти відсидів. Паспорт отримаєш без проблем. Будуть проблеми — вирішимо на раз. У справі, якою зараз займається твій друг Шпола, ти не свідок, не підозрюваний, не потерпілий і навіть не жертва. Поки в тебе нема документа зі штампом про реєстрацію за місцем проживання, ти, Сергій Горілий, бомж, який звільнився з місць позбавлення волі. Січеш? Будь-яку участь в оперативно-розшукових міроприємствах[3] ти брати не можеш. Такі дії за бажання можуть трактуватися як порушення закону. Хоча б адміністративне. Ясно?

— Я можу йти? — Горілий, відпустивши спинку стільця, зробив крок назад.

— Ні, не можеш, — Зарудний, уже не приймаючи жодних заперечень, знову розлив по склянках віскі, цього разу — без фанатизму, зовсім потроху. — Не дивись на мене так, не скрегочи зубами. По-перше, поламаєш, гостри — не гостри. По-друге, собі ж краще зробиш, якщо зараз повернешся до матері, чи де ти там живеш, і пересидиш тихенько хоча б місяць. Ну, півтора — максимум.

— І що буде?

— Ти ж сам кажеш — не тільки за своє відсидів. Нагадаю, коли забув: твоя проблема і провина, Горілий, лише в тому, що попався. Не ти, то інший пішов би, як кажуть інтелігенти, на жертовний олтар. Тільки ти строк відсидів повний?

— На шість місяців менше. З хвостиком.

— До чого тут хвостик? Який хвостик?

— Шість місяців і дванадцять днів. Ось такий хвостик. Дрібний, але приємний. Хоча, — Горілий глянув уже трошки збитим із різкості поглядом на тліючий кінчик цигарки, — кому як. Ви сиділи хоча б шість місяців і дванадцять днів, і навіть не на зоні — просто в камері?

— Не починай, — Зарудний знову сьорбнув зі склянки. — Сиділося тобі нормально, єдина незручність — позбавлення волі. І то: в межах колонії твоєї свободи занадто ніхто не щемив. Я ж постійно тримав руку на пульсі. Певні люди отримали ніби між іншим певні вказівки, тому відбував ти, Горілий, покарання, не те щоб у Христа за пазухою, але й не в найгірших умовах.

При цих словах Сергій мимоволі торкнувся шраму на щоці.

— Теж у курсах, — кивнув Зарудний. — Навіть знаю, за яких обставин ти собі цю особливу прикмету заробив. Ну, звиняйте, там не курорт, народ усякий є, і людина людині — вовк. А тим паче — в таких, гм, екстремальних умовах. Я тебе шукав, до речі, для серйозної розмови.

— Ми тут хіба жартуємо?

— Не тут ми повинні були здибатися. І не так. Серйозно, Горілий, я своїх не здаю.

— Хіба?

— Хіба… Ти мотав не по повній програмі, бо зрозумів дещо. Образився? Ну як же: всі грішать, один спокутує… Коротше, Горілий, мені справді тепер не до тебе, але поговорити ми повинні, тому тебе сюди й привезли. Слухай уважно: місяць гуляєш, місяць, ніяких півтора, то я захопився. Нехай кругом різні справи втрясуться, хоча б ця історія з відьмою, хай їй грець… Ще дізнається хто, що тут, у Конотопі, відьма завелася і смерть пророкує… Значить, за місяць або ти мені дзвониш, запросто, без оцих своїх ображених штучок, або я тебе сам знайду. Є можливість нормально працювати і перспектива нормально жити. Є в мене один знайомий, люди йому потрібні, з досвідом… таким, як у тебе…

— З досвідом сидіти в тюрмі? — Сергій блазнював, навіть не приховуючи цього.

— З досвідом оперативної роботи, — Зарудний не відреагував на блазнювання. — Робота в Глухові, аби тут не відсвічував. Тобі ж байдуже, як я розумію, в Конотопі тебе нічого не тримає. Попервах кімнату виділять, потім — нормальне житло. Тільки постарайся цей місяць гарно поводитися, гаразд?

— А це ви мені таку блатну роботу за зразкову поведінку підкидаєте?

— Я б на твоєму місці, Горілий, не пащекував.

— Тому ви і не на моєму.

Майже повна склянка віскі свою підступну справу зробила — контролювати власні емоції Сергієві ставало дедалі важче, зате й придурюватися, що все гаразд, теж нелегко.

— Що тобі не подобається?

— Мені?

— Тобі.

— Все подобається. Ваша пропозиція подобається. Віскі подобається. Ставлення до товариша по зброї подобається. А чотири з половиною роки на кічі — так узагалі вічний кайф! Я вільний?