— У тебе ж довідка про це є, сам говорив, — криво посміхнувся Зарудний.

— Ну, а зараз я вільний? Можу йти з цього кабінету?

— Можеш. Розумію, ти гоноровий зараз. Але це минеться. Ліпше тобі подумати і зважити все.

— Зважити? Як на базарі, коли зважують, і при цьому — обважують?

— Іди вже, — зітхнув Зарудний. — Бачу, нам іще раз треба буде… Тебе відвезуть, куди скажеш, бо серед ночі в такому стані знову залетиш.

— Ногами дійду. Не надо…

Ледь гойднувшись, Горілий підійшов упритул до столу, кинув недопалок у свою склянку, послухав, як той зашкварчав у сорокаградусній коричневій рідині, для чогось підморгнув підполковнику, розвернувся і вийшов. Як відзначив Зарудний — все ж таки не надто впевненим кроком.

Підполковник не бачив — це бачив молодий опер, він саме спішив до начальника, бачив, але нічого начальству не сказав, — як Сергій, уже за дверима, в передбаннику, розвернувся, міцно вперся ногами в паркетну підлогу, зігнув праву руку в лікті, ляснув по згину лівою, показав цю фігуру зачиненим дверям, лише потому пішов геть. Не озираючись.

Зранку, коли Андрій Шпола доїхав до управління, там уже втілювався в життя саме той, гірший варіант, чого так побоювався Володимир Зарудний. А саме: домовитися з Момотом про співпрацю в екстремальних умовах не вдалося, доводилося діяти самостійно і на випередження.

Зібравши в себе «убійний» відділ у повному складі, підполковник повідомив операм останні новини, бо тепер ця справа стосувалася не лише Шполи, хоча Андрій і далі вів її. Начальнику карного розшуку вдалося-таки видзвонити серед ночі керівника служби безпеки Конотопської філії банку «Слобода» Олександра Момота і навіть записати розмову на спеціально налаштований диктофон, щоб усі оперативники почули: колишній міліцейський полковник, заскочений нічним дзвінком, усе ж таки не дуже здивувався. Підтвердив: із боржниками справді велася певна робота, гроші ж повертати треба, бо коли прикрутило — в банк бігли, а коли банк пасок затягує — божників це ніби не стосується. Але боржників жодним чином не залякували, і взагалі Момот гадки не має, хто міг убити підприємця. «Щодня когось убивають, Володю, ми ж із тобою менти, не всі ж трупи на моїх людей вішати», — так і сказав. На запитання, які ще трупи і хто вішав на його людей, відповідь була: «Ой, не чіпляйся до слів, Зарудний. Може, я завтра раненько підскочу, сядемо і перетремо цю тему?» На тому розмова закінчилася.

Продовження її не було — Момот до управи, попри домовленість, не з'явився. Хоча на дзвінки відповідав, пояснив — винен, закрутився, теж треба дещо з’ясувати, поки що нема з чим до Зарудного їхати, таке всяке. Начальник карного розшуку продемонстрував дивовижну та не звичну для себе поступливість. Але водночас просто при всіх віддав по міському телефону розпорядження знайти номер приймальні керівника банку Нікітина, звелів набрати його і, назвавшись секретарці, попросив з’єднати з шефом. «Ні, шановна, мене мало хвилює його зайнятість! Ви погано почули, хто з вами говорить? НАЧАЛЬНИК. КАРНОГО. РОЗШУКУ. Бачили по телевізору в серіалах таких? Я чекатиму, шукайте шефа і з’єднуйте!»

Нікітин знайшовся за десять хвилин, був не в себе, говорив із машини, куди і звідки їхав — не ясно. Не надто сперечався з підполковником Зарудним, поцікавився лишень, чи в курсі начальник міліції, почув у відповідь: «Не треба лякати знайомствами, я знаю начальника і не боюся його!» — і після короткого опору погодився надіслати по факсу список усіх підлеглих пана Момота: працівники служби безпеки оформлені на роботу в банк офіційно.

Далі — новий дзвінок секретарці. Ні, вона не в курсі, що шеф звелів надати такий список… «А, ось чекайте, він дзвонить… Так-так, Павле Павловичу, пан підполковник саме на дроті… Є… Зрозуміла… Так-так… Алло, Володимире Семеновичу? Який у вас мейл, я протягом півгодини перешлю… Факсом? Звичайно, нема проблем, це займе тридцять хвилин, не більше, кажіть номер… Звичайно, там є всі адреси…».

Список працівників служби безпеки «Слободи» надійшов факсом за двадцять хвилин.

— Бородуля Денис Геннадійович, вісімдесят другого року… пацан… Проживає: місто Конотоп… — Зарудний підвів очі від аркуша. — Все, братці, я за вас усіх половину роботи зробив. Із відставними підполковниками та з банкірами говорити — царське діло, тут згоден. Далі — самі. Ось список, хай роблять копії, дуйте в адреси. Шпола, бери собі цю Бородулю тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження. Ясно?

— Так точно!

— Тут четверо лишилося, якраз по одному на кожного. Крикун, Вася — робиш заодно запит на всі прізвища. Поки ви сюди всю команду Момота притягнете, дані повинні надійти.

— Якщо на когось щось є, — зауважив Крикун, опер зі справді оригінальним прізвищем.

— Якщо є, — погодився Зарудний. — Тепер головне — крутити їх теплими. Галю Коваленко сюди, хай гляне на цих красунчиків. Може… Ні, напевне впізнає тих, хто на чоловіка наїжджав. У будь-якому разі оформити все, що скаже, письмово, хай підпише. Тоді легше піде.

— А як удова не впізнає нікого? — спитав Крикун.

— Мусить. Сама ж мені дзвонила. Сама боїться, і не без причини. Ні, впізнає, впізнає. До речі, Шполо, як упораєшся — замикай свою Бородулю в камеру, тягни сюди ту відьму. Все ж таки вона Коваленка лякала, не хто інший.

— Тоді два варіанти, — прокашлявшись, заговорив Андрій. — На власні вуха чув від Коваленка: його до відьми послала рідна жінка. Вона сама не заперечує. Значить, або Галина з ними в змові і щось знає, або там із тим пророцтвом така хитра схема — на раз не розгадаєш.

— Значить, про пророцтва та схеми, Шполо, ми потім поговоримо, — Зарудний глянув на годинник. — Давайте, мужики, по конях. Момот мирної угоди не захотів — буде йому війна!

Складалася, впевнено складалася мозаїка.

За вказаною у факсі адресою Бородулі Дениса Геннадійовича не виявилося. Не мешкав він у цій квартирі замалим не рік — відтоді як влаштувався на роботу в банк. Але адресу написав цю, вона значилася в паспорті. Тут Денис Бородуля прописаний, тут його бабуся живе, вона внучку на свою площу прописала, аби потім квартира йому відійшла. Все це сама бабуся Андрієві Шполі й повідала.

Де живе внучок насправді? Бог його знає… Хвалився, в банку платять нормально, вистачає житло винаймати, не все ж молодому чоловікові з батьками жити, друзів кудись запрошувати треба, дівчат, він хлопець показний. Скажіть, бабусю, може, є у вашого онука вже дівчина якась? Аякже, синочку, є, така гарна, приходили на Різдво, колядували, так гарно вона співає…

Батьки Дениса Бородулі знали про дівчину не набагато більше, ніж бабуся. Але назвали хоча б прізвище.

Тим часом чотирьох інших охоронців «Слободи» звезли в управління. Кого на роботі затримали, кого — вдома, про адресу жоден не збрехав. Лише один із чотирьох виявився віком трошки за тридцять, решта — такі самі молоді, як Бородуля. Затриманих оперативники розвели по кабінетах, інтенсивно «кололи», таким чином Шполі ніде було приткнутися у своєму відділі, він пішов до «розбійників», і там, у коридорі, нарвався на Зарудного. Дізнався: біситься Момот, дзвонить напряму начальнику, вимагає відпустити його людей, які зовсім ні до чого не причетні. «Але сам на виручку не їде, о!» — сказавши так, підполковник багатозначно підніс вказівного пальця догори.

Поки що Шпола не став з’ясовувати, що ж це може означати, — ожив його телефон у кишені, довідка на Бородулю прийшла: сім років тому притягався за спробу збройного нападу, але обійшлося, умовно отримав, бо свідки показали: під час нападу практично не при ділах був, можна сказати — поруч стояв, і взагалі — здається, хтось там у долю Дениса втрутився. Решта охоронців раніше проблеми з законом мали? Не мали… Це ще ні про що не говорить, але все ж таки Денис Бородуля — поки єдиний, кого дивним чином не вдається знайти…

Не встиг Шпола перевести подих — власною персоною з’явилася потерпіла. Наживо Галині Коваленко охоронців не показували, пред’явили фотографії з особової справи, їх на вимогу Зарудного до того часу надіслали з банку, тепер уже — електронною поштою, в сканованому вигляді. Вдова не придивлялася довго — відразу Бородулю впізнала: «Він, морда бандитська, до нас додому приїжджав, погрожував, я чула розмову в коридорі!» Докладніше погодилася написати, жінку тут-таки завели кудись у надра карного розшуку, дали їй аркуші паперу, вона засіла за твір. Андрій просив згадати ворожку Олесю: звідки й хто порадив звернутися, словом — усе, що хоч якось із нею пов’язано.