— Вона, повторюю, нічого ніде не вкрала, тим більше — не вбила нікого.

— Я знаю. Людою не може цікавитися міліція.

— Тим не менше, — Глод розвів руками. — Вона вдома?

— Хто вам сказав, що Люда живе тут?

— Адресу дав такий собі Манько Володимир… Миколайович. Знаєте такого?

Обличчя жінки стало ще суворішим, навіть гнівним.

— Чого йому ще треба від нас? Прогнала його Люська — і слава Богу! Він ніколи людиною не був, казала я їй, та хіба молоде послухає! Потім до мамки прибігла, тепер уже сама грамотна стала. Навіть прізвище назад зміняла на дівоче.

— Отже, ви його знаєте? — перепитав Глод.

— Віки б його не знати! Зятьок колишній, падлюка.

— Щось подібне він і про вашу доньку каже.

— Хай ще раз скаже — язика вирву й собаці викину.

— Та він не просто сказав — написав офіційну заяву. Ось розбираємося. Мені б із донькою вашою годилося перебалакати. Телефону у вас немає, де вона прописана — невідомо, Манько каже — з матір’ю живе. Крім вас, удома є хтось іще?

— Заяву? — Галина Петрівна навіть зняла окуляри, протерла їх полою халата, знову начепила не перенісся. — Чого він хоче?

— Вибачте, але про такі речі не хотілося б отак, на веранді. Не літо, весна, бачте, а сніг який валить. Розмова в нас не на три хвилини…

Хазяйка мовчки розчахнула двері, мовчазним жестом запросила Глода пройти і крикнула, невідомо до кого звертаючись:

— Люсю! Люсю, тут знову твій придурок воду каламутить.

З кімнати назустріч Максимові вийшла молода жінка, про існування якої він ще вранці й не здогадувався, а на цю хвилину не знав про неї, здається, лише найінтимніших подробиць. Скажімо, розміру бюсту, об’єму стегон, кольору білизни та улюбленої фірми-виробника губної помади. Хоча Глод цілком припускав, що її колишній чоловік так само не знав усього цього. Якби Вову Манька попросили, наприклад, дати докладний словесний портрет людини, з якою спав у одному ліжку два з половиною роки, він навряд чи впорався б із цим завданням. Зовнішність Люди Свиридюк виявилася звичайнісінькою, в натовпі вона б нічим особливим не привернула уваги. Можливо, такий висновок Глод зробив, бо не встиг іще як слід роздивитися її через брак світла в передпокої. Опера взагалі дратували погано освітлені приміщення. Навіть більше, зовсім недавно він зробив для себе відкриття: виявляється, він, капітан міліції, не дуже добре почувається в темряві. Ні, він не боїться її. Просто при світлі завжди можна бачити небезпеку. Або переконатися, що нічого нікому не загрожує. Про небезпеку Глод думав досить часто, і вважав — це для його роботи цілком нормально.

Тому він механічно простягнув руку до стіни, намацуючи вимикач.

— Можна світло ввімкнути? Бо якось так не зовсім зручно балакати.

— Пройдіть до кімнати, — Галина Петрівна саме зачиняла за Глодом двері. Та пальці вже намацали вимикача, натиснули на нього. Передпокій перестав бути темним, Максим машинально глянув довкола себе. Кожен, хто потрапляє кудись уперше, мимоволі роздивляється, як тут живуть.

Передпокій виявився не дуже великим. Праворуч від Макса притулилося до стіни стареньке трюмо, в кутку стояла така сама древня пральна машина. Ліворуч — вішак для одягу.

Погляд Глода зачепився за щось незвичне, навіть несподіване. Але перш ніж він устиг зрозуміти, що саме збентежило його, Людмила нарешті промовила:

— Та проходьте вже, проходьте, і правда, чого стовбичите в дверях.

— Крім вас, у хаті є ще хтось?

— Чому вас це цікавить?

— Бо присутність сторонніх небажана. Розмова стосується лише вас, ну, і почасти вашої матері.

— Можете перевірити, — Людмила відступила від дверей, даючи зрозуміти — прохід вільний.

— У вас взуття знімають?

— Просто витріть ноги, — дозволила Галина Петрівна. — І не треба так кричати, тут глухих нема.

Дивно.

Чи Глодові здалося, чи хазяйка говорила зараз не так голосно, як на веранді. Сам він і далі підвищував голос, вважаючи її глухуватою. Пояснення знайшлося відразу. Не в хазяйці справа — хоча випито три пляшки пива, в голові ще й досі шумить, шум віддає у вуха, ось вам і побічні ефекти: це він, Глод, не зовсім дочуває. Нічого, з досвіду він знав — після обіду, навіть ближче до вечора, все це минеться.

— Будете хату обшукувати? — у запитанні Людмили чувся виклик.

— У мене ордера нема, — миролюбно промовив Максим. — І не треба мені вашу хату обшукувати, взагалі не для цього прийшов. Давайте краще на кухню пройдемо, а то натопчу вам, надворі таке робиться — наче не весна.

Він уже визначив, де кухня, і пройшов туди, на ходу розстібаючи куртку. Галина Петрівна посунула за ним і, коли опер, не чекаючи особливого запрошення, вмостився на ослінчику, нависла над ним горою.

— Не треба нам тут погодою зуби заговорювати. І доброго дядю тут грати. Давайте, в чому там справа, що цей виродок ще для нас придумав.

— Присядьте, Людо, — майже по-хазяйськи, наче в своєму робочому кабінеті, запросив Глод. Молода жінка сіла на стілець у кутку, сперлася на спинку, схрестила руки на грудях, закинула одну обтягнуту чорними лосинами ногу на іншу. — І ви теж, — звернувся до Галини Петрівни, але хазяйка демонстративно залишилася стояти. — Як хочете. Коротше, розмова у нас поки що без протоколу. Бо, скажу вам чесно, ваш колишній родич підкинув нам зайвого геморою.

— Він сам як геморой, — Людмила презирливо скривила губи.

— Вам, звичайно, краще знати. Нам Володимир, гм, Миколайович так само не дуже сподобався як людина. Але як громадянин він цілком має право написати заяву. Ми мусимо відреагувати, а в нас крадіжки, бандитизм і зґвалтування, ще з вашою справою возитися. Може, ви якось між собою розберетеся?

Щось не так. Щось тут не так.

Внутрішній голос узявся нізвідки, наче прокинувся й тепер відволікав Глода від роботи. Йому швидше хотілося провести формальну розмову з жінками, повернутися в управління, доповісти Калиті — ніяким Баглаєм у тій адресі не пахне. Однак нагляд за Людмилою Свиридюк установити треба, взяти її в конкретну розробку. За умови, якщо Рожнов, переможець постійно діючого конкурсу ідіотів, нічого не наплутав. Та внутрішній голос не давав спокою, нагадуючи оперові — він не помічає чогось важливого, що лежить просто на поверхні.

Навіть не так: помітив, та недостатньо роздивився. Не надав особливого значення.

— У чому ми повинні розібратися? — роздратовано втрутилася Галина Петрівна. — Ви ще толком нічого не сказали.

— Скажу. Зараз скажу. — Максим подарував їй знезброювальну посмішку. — Володимир Манько заявляє: ви, Людмило, наказали якимось бандитам, аби ті його регулярно били. У нього купа довідок із лікарні…

— А з дурдому нема? — поцікавилася Люда. — Йому там саме місце, навіть тюрма для нього — курорт. Хіба там вилікують. А правда, що за вироком суду засуджених примусово лікують від алкоголізму?

— Правда.

— Тоді я теж маю право написати на нього заяву. І хай його посадять. Він тут нам спокою не дає, погрожує хату спалити.

— Ви десь працюєте, Людо?

— Це має значення? — Максим знову відчув приховану агресію.

— У принципі ні.

— Живете з мамою?

— А це до чого?

— З’ясовую наявність засобів для існування. Розумієте, ви ж наймали, за словами вашого колишнього, бандитів…

— Нікого я не наймала! — Людмила підхопилася, нервово пройшлася по кухні, знову сіла. — Не наймала! Я його ще, слава Богу, від початку цього року не бачила! Думала, дав спокій, так бачите — нате вам, здрасьтє!

— Правильно, — погодився Глод. — Манько так і написав: перед новим роком до нього в квартиру ввірвалися троє невідомих, сильно його побили, навіть ребро поламали, і попередили, аби лишив свою колишню дружину в спокої.

— Чого ж він відразу не побіг у міліцію?

— Я знаю, — знову втрутилася мама. — До ручки допився твій принц прекрасний, згадав про твоє існування в черговий раз і вирішив із дурних очей ще й міліцію на тебе нацькувати! Тільки нічого в нього не вийде!