— Чому? Може вийти. Розумієте, справа хоч і особиста, але ж криміналом таки попахує, ага. І якщо ви між собою не розберетеся, люди, доведеться нам довго й нудно… Знаєте, — Глод раптом стишив голос, — а я вам розповім, як воно все було. Ви попросили знайомих хлопців, аби ті начистили паяльника цьому придуркові, хіба не так?

— У мене немає таких знайомих, — відрізала Люда.

— Не може бути, щоб ви ні з ким не зустрічалися, Людмило. Двадцять п’ять років, молода, симпатична…

— Не треба мені тут ваші підходи ментівські! — не стрималася молода жінка, відразу зрозуміла помилку, взяла себе в руки. Глод устиг перехопити нищівний погляд матері, кинутий на доньку. — Вибачте, це все від нього, від Вовки лишилося. Бачте, довів. Одна згадка про нього — і мене тіпає всю. Придурок, блін.

— Ну, то як? Може, він із кимось вас у місті побачив після того випадку, приревнував — а чого, буває — і вирішив знову подіставати вас? Як мені з вашим приятелем перебалакати?

— Він тут ні до чого.

— Значить, є приятель?

— Не дуже тактовне запитання.

— А ми не дуже тактовна організація, ми бандитів ловимо. Тому, повторюю, з вашою справою взагалі не хочемо мати нічого спільного. Нехай Манько заяву забере, і більше ми з вами не зустрінемося. За таких обставин, звичайно, — Глод витримав коротку паузу. — То як стосовно приятеля? Чи друга?

І раптом він укляк на місці. Бо внутрішній голос, що не вгавав ні на мить, нарешті чітко пояснив причину занепокоєння. З обличчя опера моментально зник добродушний, навіть трохи простакуватий вираз. Він напружився, вперся поглядом у Людмилу. Вона саме збиралася щось сказати, але зміни в поведінці гостя не можна було не помітити. Кинувши погляд з доньки на матір, Глод повільно підвівся.

— Чоловік лишав тут свої речі?

— Що? — Людмила не відразу зреагувала на різку зміну теми.

— Манько, ваш колишній чоловік, залишав тут, у цьому домі, якісь свої речі?

— Ще чого… Ми навіть не жили тут, тільки перший рік, потім бабуся йому квартиру відписала.

Людмила поки що не розуміла, про які речі йдеться, та Глод так само стежив за обличчям мами, і стало очевидно — вона просікла тему, і треба не дати їй опам'ятатися.

— Інших чоловіків тут не буває?

— Слухайте, яке ваше…

— Я запитав вас! — вага пістолета під лівим плечем нагадала про себе. — Хто ще є в хаті?

— Нікого…

— Сторонні чоловіки?

— Нікого! — Люда теж підхопилася.

— Добре. Заспокойтесь і відповідайте чітко: чия тепла шкіряна куртка висить на вішалці в передпокої серед іншого жіночого верхнього одягу?

Ось воно.

Те, за що зачепився погляд і що не давало спокою оперові, розбуркавши навіть внутрішній голос. Коли він увімкнув світло й глянув ліворуч, просто перед собою побачив добротну чоловічу шкірянку.

— Мені повторити, чи без того все зрозуміло?

— Ви не маєте права, — промовила Людмила. — Не маєте…

— На що я не маю права? Помічати чоловічі куртки? — тепер Глод говорив упевнено, бо знав — від цього залежить поведінка жінок у найближчі кілька хвилин. — Хто її тут забув? І чи забув узагалі? — Раптом до Макса дійшло, що насправді відбувається. Тупий біль від раптового напруження стиснув скроні, правиця майнула по пістолет. Побачивши зброю, жінки дружно зойкнули, та Глод упівголоса попередив: — Тихо. Тихо, я сказав. Погода на дворі сьогодні — без куртки не вийдеш. Нежить підхопити легко, соплі з носа потечуть. Де Баглай, дівчатка?

— Хто?

— Не треба робити круглі очка, Людо. І не кажи, що ти його не знаєш. Мені нема коли вас умовляти, стан не той. Де Богдан Баглай?

Не отримавши відповіді, навіть не сподіваючись її отримати, Глод виставив напівзігнуту в лікті руку перед собою і пройшов уперед. Поряд із кухнею побачив відгороджений завіскою куток, відхилив її, побачив рукомийник із краником, поруч на гачку у формі бджілки Майї — два рушники, а на скляній поличці — одноразові станки «джилет» і тут же — жіночий епілятор для ніг.

— Кажете, немає тут сторонніх чоловіків? — повернувся він до Людмили.

— Сторонніх немає, — огризнулася вона.

— Ну, звичайно. А які є?

Вона демонстративно відвернулася.

— Ви що собі дозволяєте? — спробувала нормалізувати ситуацію мати.

— Безпредєл. Ментівське свавілля, — просто відповів Глод. — Кажіть, де Баглай, і все закінчиться мирно.

— Немає тут ніякого Баглая.

— Подивимось. Сидіть тихо, бо підете за приховування злочинця.

Тихо будьте… Тихо. Тихо.

Чорт забирай, на веранді хазяйка говорила голосно, аж надто голосно, це вже факт, його не зіпреш на похмільний дзвін у вухах. Коли зайшли в хату, вона почала говорити нормально, і це так само було зафіксовано його підсвідомістю.

Висновок: на веранді вони говорили для стороннього слухача. Нічого більше не напрошується.

Кімнати були прохідними, їх було три. Для очищення совісті Глод швидко пройшовся по хаті, розчахнув дверцята шафи для одягу й відразу відсахнувся: якщо все піде, як у водевілі, і Баглая справді ховають у шафі серед жіночих суконь та кофтинок, він запросто може стрельнути, коли зрозуміє, що попався. Враховуючи репутацію Баглая, він навряд чи неозброєний. Та в шафі, окрім одягу, нікого не виявилося, за спиною глузливо реготнула Людмила:

— Ще під ліжко зазирни, лягавий. У шухлядку. У відро помийне.

— Треба — зазирнемо, — пообіцяв Глод, хоча вже встиг переконатися: особливо заховатися тут немає де, окрім одного місця. Він замислено підняв голову, обмацав очима стелю, рішуче повернувся і вийшов на веранду. Там теж глянув угору.

З лівого боку в стелі він побачив квадратний отвір, закритий лядою. Хід на горище.

Тут же до стіни прихилена саморобна драбина. Не лежала на підлозі, її прихилили до стіни буквально поряд із дерев’яною лядою. Ось тобі шарудіння за вхідними дверима. Прихилившись до одвірка і про всяк випадок спрямувавши дуло «Макарова» на ляду, Глод приготувався серйозно обдумати ситуацію, що склалася.

Мама з донькою стояли в нього за спиною. Керуючись невідомо якими підозрами, Макс ступив крок убік, аби мати їх у полі зору. Звичайно, ніякої серйозної протидії від двох жінок він не чекав, але береженого Бог береже. Колись під час облави в одному притоні, де зависала банда Вітьки Смолія, всі захопилися й забули про худеньку повію з хлопчачою стрижкою, котра причаїлася в куточку. А вона раптом озвіріла, підхопила з підлоги порожню пляшку і з криком: «Вітя!» кинулася на опера, що стояв спиною найближче до неї. Це був покійний Серьога Корбут, тоді він дивом уникнув удару пляшкою по голові.

— Там? — Глод кивнув у бік ляди.

— Лізь і дивися, коли робити нема чого! — визвірилася Людмила.

— Я полізу, полізу. А вам краще зайти в хату, сісти рядком і сидіти мовчки. А ще краще — нехай одна з вас піде до найближчого телефону і викличе міліцію сюди. Або разом йдіть, так навіть краще.

— Кому краще?

— Зарахується на суді.

— Не треба тут нам парити. Який суд? Що ми зробили?

— Ховали особливо небезпечного злочинця. Стаття.

— Де він, той злочинець? Лазь по горищах, тобі за це платять. Сам лазь, — демонстративно розвернувшись, Людмила пройшла в кімнату, хряснули двері. Її мама, спопеливши Максима сповненим люті поглядом крізь скельця окулярів, пішла за донькою. Капітан Глод залишився сам під лядою.

Ситуація перестала подобатися оперові. От би де згодився забутий мобільник, та думати тепер треба не про те, чого нема, а про те, що маємо. Розклад не на його користь. Цілком можливо, озброєний і небезпечний убивця сидить зараз на горищі, хоча Глод припускав імовірність помилки в розрахунках. Тоді він буде виглядати посміховиськом, клоуном в очах матері та доньки Свиридюків. Але вони справді перелякалися, принаймні в погляді Людмили майнули страх та розпач від усвідомлення по-дурному розкритої таємниці. Гаразд, може вийти й так: на горищі справді хтось ховається, тільки він — не Богдан Баглай. Просто кримінальний типчик, котрий переховується від міліції. Варіант? Варіант. Однак, почувши про Баглая, жінки мимоволі здригнулися, і ясно — не від страху перед ним, а боячись за нього. Тому зупинимося на припущенні, що на горищі засів саме Богдан Баглай.