Міліції тут не чекали. Так само не чекали сторонніх, та міліції — в останню чергу. Інакше Баглай не вискочив би на горище, в чому був, не подумавши про елементарне знищення слідів свого перебування в хаті. Не так свого, як слідів присутності чоловіка. Подібний спосіб ховатися від сторонніх очей він, без сумніву, уже розробив і практикував у цій хаті й раніше. І якби Глод відразу вигукнув: «Відчиніть, міліція!», то хто знає, чи залишив би Баглай куртку на вішалці, найвиднішому місці, і так само забув би заничкувати чоловічі станки для гоління. Завдяки хазяйці розмову він на горищі почув, тепер попереджений і готується зустріти ворога.

А чи не підганяєш ти задачку під відповідь, мужик?

Що далі Глод стояв на місці й продумував план дій, то сильніше його розбирали сумніви. Боячись, що кінець кінцем подібні питання відіб'ють у нього всяке бажання діяти, Максим зняв пістолет із запобіжника, підсунув однією рукою драбину до ляди. Шукати телефон і викликати групу — втрата часу. Тільки-но він вийде звідси, Баглай — чи той, хто ховається на горищі — БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, НА ЗЛО ВСІМ БАГЛАЙ, ВСЕ ОДНО БАГЛАЙ, ВІН ТАМ, БАГЛАЙ, ТАМ — негайно скористається нагодою і накиває п’ятами. Чому Галина Свиридюк ставиться до нього трепетно, поки незрозуміло, а ось Людка упреться рогом і ніколи нікому не здасть свого коханого. Та навіть якщо й захоче — все одно не зможе. Так Баглай і залишив їй свою адресу. У таких випадках на звісточку від милого втікача доводиться чекати кілька місяців, а то й понад півроку, не проконтролюєш. Залишати його тут Глод не має права.

І лізти на горище сам — теж. Щойно його голова просунеться в отвір, вона стане чудовою мішенню для того, хто засів нагорі.

— Баглай, чуєш мене? Краще вилазь по-хорошому!

Опер ні на що не сподівався, просто давав шанс не стільки йому, скільки собі. Не почувши відповіді, не здивувався.

— Я тебе зараз дістану, чуєш мене? Краще тобі не рипатись і здатися. Це на суді зарахують, — і тут же він зрозумів, яку дурість зморозив. Навіть того, що їм відомо про подвиги Баглая, вже досить для вищої міри, нехай би він навіть сам з’явився на прохідну МВС у Києві й зажадав здатися особисто міністрові Смирнову. Здаватися Баглаю не було жодного резону. Принаймні здаватися без бою.

— Чуєш, ти, там? Усі твої пацани вже давно закриті й валять один одного, як можуть. Тебе також згадали. Думаєш, я дарма сюди прийшов? Ти можеш вирватися звідси, але місто вже блоковане. Вискочити тобі не дадуть, хіба під землю заховаєшся, наче кріт. Довго ти так витримаєш, Баглай? Мовчиш? — Глод поставив ногу на перший щабель драбини, підтягнув вагу свого тіла вище, тримався за щаблі лівою рукою, праву з пістолетом тримав перед собою дулом догори. — Так поговоримо, Даня? Тебе так називають? Поговоримо? Не дурій тільки, я йду.

Опинившись під самою стелею, Глод ледь натиснув головою на ляду. Піддавалася. З того боку нічим не привалена. Витягнувши ліву руку і балансуючи на сходах, Макс підняв ляду, заштовхнув її всередину. На голову посипалася курява впереміш із якоюсь потертю. У стелі відкрився темний отвір.

— Я йду. Поговоримо, — повторив Глод, вдивляючись у чорноту отвору. — Не будь дурним, Даня. Гірше собі зробиш, правда. Про баб подумай. Люда чи Люся — вона хто тобі? — здавалося, слова він промовляв у порожнечу. — Щось означає вона для тебе, Даня? Труп мента в її хаті. Навіть поранений мент у її хаті — ти ж розумний, Баглай, ти недурний пацан, чуєш мене? — мовчання тривожило Глода, та відступати вже не було куди.

— Ти ж знаєш, чим подібні речі закінчуються. Люда чи Люся, як ти її звеш? Не важливо. Вона — твоя жінка, у нас це знають. Тому проблеми в неї реальні будуть. А так — жодної. Вона навіть не знає, хто ти і чим займаєшся. Я прийшов — ти на горище заліз. Нехай так — від бандитів ховався. Зараз багато хто від бандитів ховається.

Чесно кажучи, Глод сам не чекав від себе такого красномовства. І ще невідомо, чи врятує воно йому життя.

— Я йду, чуєш мене?

У правій кишені куртки він постійно тягав із собою наручники. Переклавши пістолет у ліву руку, Глод витяг браслети, запхав їх у задню кишеню джинсів, потім витягнув правицю з рукава заважкої, з огляду на ситуацію, куртки, повернув «Макарова» у праву долоню, остаточно звільнився від верхнього одягу, скинувши куртку на підлогу. Потім, набравши в легені повітря, наче перед стрибком у воду, просунув руки в отвір і одним різким рухом закинув туди тулуб, відразу завалився на правий бік, перекотився, затягуючи ноги, перевернувся в перекаті, став на коліна, виставив ствол перед собою.

Нічого не сталося.

Ніхто не вискочив на нього з темряви.

Лампочка, що теліпалася під самою стелею веранди, майже нічого не висвітлювала. Тут панували темрява й пилюка. Холоду з вулиці не відчувалося — в дальньому кутку проглядався цегляний димар, тепло йшло від нього. Інстинкт погнав Глода в куток, де можна захистити принаймні спину, рука водила пістолетом по півколу зліва направо.

— Вилазь! Вилазь, мать твою! Вилазь!

Очі досить швидко призвичаїлися до тьмяного світла, тепер Глод міг роздивитися довкола. Не торкатися головою даху можна було лише в центрі горища, в інших місцях доросла людина мусила нахилятись, а в кутку, де він стояв на колінах, навіть у такій позі потилиця чіплялася за дошки, з яких складався каркас даху. Тут зовсім не було речей, навіть звичайного мотлоху, котрий господарі виносять на горище. Окрім убогої порожнечі, лампочка нічого й нікого не висвітлювала. Проміжок між стелею та дахом виглядав порожнім. Виходить, увесь цей час Глод тренувався у красномовстві перед порожнечею. А жінки слухали його і, мабуть, гідно оцінили весь цей суцільний прикол.

Нехай. Він і не таке ковтав. Отже, він усе-таки…

Стоп. Тихо.

У кутку за димарем щось ворухнулося.

Чому щось — там хтось ховався. За димарем хтось є. Хоча б тому, що це єдине місце, де на горищі реально можна заховатися. І навряд чи то кицька, яка живе, де заманеться, і гуляє сама по собі. Немов на підтвердження Глодових думок за димарем знову зашаруділо, тепер уже йому не здалося, справді почувся якийсь рух.

Глод ступив ще трохи вперед, аби можна було стояти більш-менш рівно, клацнувши затвором, дослав патрон у патронник, націлився на цегляний сховок.

— Вилазь звідти! Я знаю — ти там! Вилазь, бо витягну, чуєш, Баглай!

При бажанні Баглай, чи хто там ще принишк за димарем, міг уже напасти на опера стонадцять разів. Пояснень цьому Глод не чекав, але все-таки припускав можливість, що в супротивника є при собі вогнепальна зброя. Сам себе він вважав досить вдалою мішенню, і небажання бути нею змусило Глода підняти пістолет майже до стелі й натиснути спуск. У замкненому просторі горища постріл гримнув, наче вибух гранати, Максові позакладало вуха.

— Далі почну стріляти нижче! Виходь, кому сказано!

Із-за бовдура поволі висунулася людська постать. Обличчя чоловіка Глод толком роздивитися не міг. Зараз опера більше цікавили руки чоловіка, які той тримав за спиною.

— Повільно! Повільно йди! Покажи руки! Що в тебе там — кидай перед собою! Ну!

Чоловік зробив іще один крок уперед. Одну руку він спокійно витягнув із-за спини і виставив її перед собою, тримаючи долоню догори. Друга рука з'явилася так само неквапливо.

КЛАЦ!

Навіть при тьмяному освітленні Глод не міг помилитися — у правиці чоловік тримав ножик-викидуху. Лезо, звільнене натискуванням кнопки, вилетіло на волю і тепер хижо дивилися просто на опера.

— Кидай! Кидай зброю, козел! — вигукнув Глод, навіть не порівнюючи зараз шанси викидухи проти «Макарова». Те, що сталося далі, жодним чином передбачено не було.

Змахнувши правицею, чоловік полоснув лезом по лівій руці — один раз, відразу другий, третій, кожен удар супроводжувався реготом, більше схожим не на регіт істерика, а на сміх переможця. Потім просто на очах Глода він ударив себе вістрям просто в бік, і, випустивши ножа, повільно осів на коліна, потім упав. Сміх відразу перейшов у болісний стогін.