— Так і є, — легко погодився адвокат. — Тільки тут не лише мої інтереси та інтереси людей, котрих я представляю, від імені яких говорю з вами і які заплатять мені той самий великий гонорар. Домовитися зі мною так само у ваших, Баглай, інтересах. Інтерес у вас один: не залишитися за ґратами до кінця життя. Вам же скоро лише двадцять п’ять виповниться. Припустімо, я зроблю диво, виступлю в ролі такого собі добренького чарівника, дядечка Чілічало з фільму мого дитинства, і вам дадуть максимально — п'ятнадцять років. Вийдете в сорок, не найгірший вік для чоловіка. У зоні, певен, ви зможете себе поставити й посісти не найгірше місце в зонівському табелі про ранги. Там вовки кругом, а ви ж звикли жити серед вовків і з вовками.

— Серед вовків — можливо, — вираз обличчя Баглая став жорсткішим. — Та з вовками — навряд. Не щастило мені на вовків, ви ж бачите. Візьміть хоч оцих — Рога, Скляра, Кузьму, Дору вольтанутого. Щенята вони, або шакали, або скунси смердючі. Щурята засраті, готові одне одного зжерти, аби власне пузо натоптати.

— Про них пізніше поговоримо, вони мене не цікавлять ані як люди, ані як тварини. Хоча ось є один документ, — рухом фокусника Гужва закинув кейс собі на коліна, клацнув замочками й витяг прозорого файлика з кількома аркушами списаного паперу. — Тут — ксерокопія одного з протоколів допиту вашого… як би це сказати… словом, Домовика Степана. Чи, як ви його називаєте, Кузьми. Ще одна копія — з протоколу допиту Рожнова Ігоря. Будете читати чи мені самому?

— Я вже напам'ять їх знаю. Що ви там для себе нове знайшли?

— Добре, зачитаю вголос. Тим більше, потрібен не весь текст, а окремі фрагменти. Отже, Ігор Рожнов говорить, читаємо, — адвокат швидко пробіг очима текст, — де тут у нас… так… ага, ось: «Микитенко Руслан почав просити не вбивати його і заявив, що в нього є гроші, аби відкупитися. Він запропонував ці гроші Дані Баглаєві, захотів, аби той узяв їх і відпустив його. Про яку суму йшлося, я не знаю, бо Баглай Микитенкові не повірив, а Микитенко сказав, щоб ми всі вийшли з погреба і залишили їх із Данею самих. Тоді він ще обізвав нас дебілами, чим образив нашу честь і гідність. Спричинив нам образу. Образило так само й те, що Баглай Богдан звелів нам вийти з погреба. Він послухав Микитенка. А ми не могли не послухати Баглая, бо він нас усіх залякав і ми його боялися. Вони говорили хвилин п’ятнадцять, потім Баглай покликав нас назад, звелів стерегти Микитенка, а сам кудись поїхав з Домовиком». Ось така історія. Нехай трохи сумбурно написано, та стилістичні негаразди нас із вами мусять мало хвилювати. Тут усе правда? — адвокат простягнув Богданові копію протоколу. Баглай переглянув написаний від руки текст, ще не зовсім розуміючи, до чого веде дивний адвокат.

— Так і було. Микита почав верзти щось про закопані скарби, воду каламутив. Вирок я йому вже виніс і скасовувати не збирався. Страта публічна, показова, можна сказати. Наука для всіх.

— Про це ще поговоримо. Таких радикальних заяв щодо мотивів убивства ви, як я бачу, ще не робили. І не треба. Добре, що ви визнали сам факт такої розмови. Читаємо далі, свідчення Степана Домовика. Читаємо, — тепер адвокат уже не шукав потрібного уривку, виділив його ще раніше: — «Баглай не вмів водити машину. Тому я часто виконував обов’язки особистого водія Баглая. Мені це не дуже подобалося, бо я не мав з цього додаткових грошей. У той вечір, коли він убив Микитенка Руслана, Микитенко спочатку сказав, що в нього є гроші і він хоче себе викупити. Потім Баглай вигнав нас усіх із льоху. Про що вони говорили з Микитенком, ми не чули. Потім він дозволив нам зайти і звелів іншим стерегти Микитенка, а мені сказав сідати за кермо Микитенкової машини, марки „Опель“, і відвезти його на вулицю Глухівську. Там ми знайшли будинок номер 43, Баглай звелів чекати, а сам пішов у під’їзд. Його не було хвилин двадцять. Потім він повернувся, в руці в нього був якийсь пакунок. Баглай звелів їхати назад…» Так, тут ми опускаємо подробиці… Ось тут ще є: «Коли ми вже закопали труп Микитенка Руслана в землю, Баглай забрав із машини той пакунок і звелів нам відігнати „Опель“ подалі за місто. Сам пішов кудись у напрямку центру міста. Більше ані в той день, ані в наступні я Баглая не бачив. Машину ми…» Ну, і так далі. Будемо це так само читати?

— Я вам вірю.

— Прекрасно. А своїм, як би це сказати краще… знайомим вірите? Вони нічого не прибрехали, розмови про викуп справді велися?

— У вас повинні бути ще копії протоколів. Мене вже запитували про ту поїздку і той нібито пакунок. Ви читали?

— Читав. Там написано, що Микитенко намагався обдурити вас. Сподівався невідомо на що, тягнув час. У пакунку була тека, там — папери, за які певна людина може заплатити певну суму, ніякої готівки там не було, ви вирішили не завдавати собі зайвого клопоту, все одно Микитенко засуджений вами до смерті, тому пакунок викинули по дорозі як небезпечний речовий доказ. Тим більше, з фінансовими документами ви б не дали собі ради.

— Правильно. Дійсно так було.

— Слідству за великим рахунком немає до цього незначного епізоду жодного діла. Воно й логічно. Але люди, котрі направили мене до вас і беруть на себе оплату вашого захисту, цими свідченнями зацікавилися. Богдане, — адвокат нахилився до нього і стишив голос, — я — дорогий адвокат. Дорогий і вправний, у мене солідна репутація. Ви мене викликали, я прийшов, бо брати участь у справі Баглая — неабияка рекламна кампанія для адвоката. Але, переговоривши з вами, я так само маю право повернутися й піти геть. Бо задурно навіть для самореклами займатися вашим захистом у мене бажання немає. Таку версію почує слідчий. Вам знову нададуть державного захисника, шансів видряпатися у вас не буде, тому ті гроші, котрі передав вам Микитенко, вам ніколи не знадобляться. Ви змогли взяти їх, а потім усе ж таки зробити з Русланом те, що зробили, а сімдесят п’ять тисяч доларів сховали для власних потреб, зовсім не маючи бажання ділитися несподіваним скарбом з шакалами, щурами, щенятами чи ким ви там вважаєте своїх спільників. Зараз ви не ризикнете сказати комусь про місце, де захований цей скарб, навіть щоб витратити його для ваших потреб. Будь-яка людина, тверезо оцінюючи ваші шанси, зробить те саме: візьме долари зі сховку і втече з ними. Ваше ставлення до людства в цілому дозволяє мені зробити невтішний для вас, Богдане, висновок: друзів чи навіть просто людей, яким ви можете довіряти, у вас немає зовсім.

— А ви?

— Що значить — я? Хочете, аби я отак, із розгону, став вашим другом?

— Чи можу я довіряти вам. Ось про що йдеться.

— Коли так — то звичайно, можете. Для чого я сюди, власне, і прийшов. У вас немає іншого виходу…

— Я не знаю, про які гроші ви мені тут уперто втираєте, — чітко відповів Баглай. На відміну від адвоката, він не стишував голосу, і без того говорив тихо.

— Про сімдесят п'ять тисяч доларів.

— Не знаю, про які тисячі йдеться, — далі вперто стояв на своєму Баглай.

— Вірю. Справді вірю, що ви не знаєте, по які саме гроші я до вас прийшов. Навіть не здогадуєтеся, що то за гроші. Тому я коротко поясню, не називаючи, ясна річ, жодного імені, — Гужва сперся складеними руками на обтягнуту шкірою поверхню кейса. — Сталося так, що стартовий капітал для своєї фірми Руслан Микитенко, царство йому небесне, позичив у одного знайомого. До честі бізнесмена-початківця, він збирався повернути гроші…

— Хріна з два, — не витримав Баглай. — Старий Микита ще той жучара, через те й нарвався. Кидонув би він свого знайомого.

— Не треба, по-перше, перебивати, а по-друге, робити поспішні висновки. Знаєте, чому Микитенко вирішив так не зовсім чесно повестися з вами і не повертати гроші за крадені комп'ютери? Тому, що досить давно й успішно повертав оцей свій перший борг. Не розумієте? Тоді краще утримайтеся надалі від реплік. Значить, сума, яку був винен Микитенко, не астрономічна і цілком реальна для нього. Протягом півроку проценти на неї не крапали, далі — десять відсотків на місяць. Стандартні розцінки серед ділових людей. Минуло півроку, фірма «Евеко» потроху розкручувалася, зірок Руслан із неба не хапав, та справу налагодив розумно. Прошу зауважити: про його замашки бариги ніхто з тих людей, яких я тут представляю, донедавна гадки не мав. Інакше б його бортонули відразу. Бачте, і Микитенко міг досить успішно морочити голови. Але давайте, нарешті, по порядку. Одного разу, коли наближався критичний піврічний термін, кредитор приїхав до Руслана сам і натякнув: є реальна можливість не віддавати борг. Замість цього треба зробити кілька невеличких послуг. Прийняти пакунок, покласти в надійне місце. Потім передати тому, хто за ним прийде, взяти інший пакунок і знову заховати. Далі віддати цей пакунок, взяти інший, ну, і так далі. Простіше нікуди! Тим більше, що за це борг списують. Пару місяців Микитенко передавав таким чином пакетики з рук у руки, не знаючи навіть, чим займається. Кредитор свою обіцянку виконав, розписку через деякий час порвав просто на очах у боржника. А далі розповів, чим насправді займався президент фірми «Евеко».


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: