— Наркота? — знову не витримав Баглай.
— Звісно, не шпигунська інформація про розташування аеродромів чи військових частин, а також про кількість ґудзиків на ширінках наших військовослужбовців. Людина, котра позичила Микитенкові гроші, пов’язана з доволі серйозними структурами. Відразу застерігаю вас від поспішних висновків: адвокат Гужва не обслуговує наркомафію, у них є свої захисники. Люди, чиї інтереси я зараз представляю — серйозні бізнесмени, просто в них давні тісні ділові контакти з митниками, тому є можливість безпечно завозити наркотичну сировину на нашу територію. Але вони страхуються від прямих контактів зі справдешньою наркомафією. Тому налагоджена мережа доставки. Кур’єрів бажано використовувати в темну. Чим довший ланцюжок, тим легше безболісно ліквідувати розрив у ньому. Я з вами відвертий, тому що мої наймачі були відверті зі мною. Отже, Микитенко був однією з ланок цього ланцюжка. Він не знав нічого: хто передавав йому пакунок, кому він передав його далі по естафеті. Той, хто його завербував, теж не надто важлива персона. Але в чому фокус? Поясню: зазвичай кур'єр отримує за свою роботу і ризик певний відсоток. У нашому випадку Микитенко і йому подібні робили роботу цілком безкоштовно. Йому популярно пояснили, який термін покарання передбачений для наркокур’єра, і що йому зроблять, якщо все ж таки упреться рогом і не захоче далі допомагати серйозним дядькам. Словом, об’єкт обрали підходящий. Функції свої Руслан старанно виконував і далі, тепер знав, що в якому пакунку: вагу героїну і точну суму грошей. Так надійніше, красти не потягне. Використовували цей так званий канал, правду скажу, не так уже й часто, зате сам президент фірми «Евеко» з часом не просто перестав боятися, а навпаки — запишався. Лише він один знає, які люди за його спиною стоять. Йому, звичайно, натякнули: будуть проблеми з криміналом — допоможемо. Кілька разів таки справді допомога була. Раз на фірму наїхали бандюки, двічі проблеми з податковою вирішилися. Тут Микитенко остаточно в золоту рибку повірив. Ось чому, Богдане, він вас не боявся. Або — майже не боявся. Бачте, так збіглося, що в понеділок за грошима мусили прийти. Коли стало відомо про несподіване зникнення Руслана, відразу виникла підозра — наважився присвоїти пакунок і втекти з грішми. Сума відносно невелика, але на кілька років вистачить при економному витрачанні. Словом, хіба можна зрозуміти, що могло стукнути Микитенкові раптом у голову. Звичайно, задіяли всі зв’язки, так стали відомі подробиці цієї справи. З Русланом Микитенком попрощалися, а ось із грішми не дуже хочеться. І свідчення Рожнова та Домовика, Богдане, дуже їх зацікавили. Тому я тут, тому веду з вами бесіди й витрачаю час. Тепер ви знаєте все, що можна. Мусите розуміти, з ким маєте до діла. Тепер ваше слово.
— У мене немає грошей, — Баглай навіть не попросив часу подумати, не витримав ані на мить паузи, відповів блискавично, наче відбивав ракеткою тенісний м’яч.
— Немає вже?
— А ви з вашими колегами, пане адвокат, хіба не аналізували подібного повороту? Ви могли помилитися в розрахунках і згаданих вами тисяч доларів у мене взагалі ніколи не було. Ви могли запізнитися, і ці тисячі я розтринькав. Що б ви тоді робили?
— Ну, затримали вас у суботу, на шостий день після вбивства Микитенка. Гроші впали на вас несподівано, тому як мінімум кілька днів на роздуми, куди краще їх витратити, мусить бути. Потім затримали вашу веселу компанію. Ще час на роздуми — як бути далі. Просто цього разу карта лягла не на вашу користь. Ви не думали, що так по-дурному все повернеться, правда? Тому не готувалися до далекої втечі. Хоча фінансові можливості для безслідного зникнення у вас були. Я довів вам, чому ви не могли витратити сімдесят п’ять тисяч доларів? На поточні, звичні витрати гроші у вас постійно водилися, а почати витрачати скарб не так уже й легко наважитися. А питання, чи брали ви гроші взагалі, навіть не обговорюється. Ви зазіхнули на чуже, і я, здається, довів вам це.
— Ви адвокат чи прокурор? Замість того, щоб захищати, звинувачуєте…
— А ми з вами, Богдане, не на слідстві і не в залі суду, — тепер Гужва відбив м’яча. — Ви взагалі поводитеся дивно. Я доводжу, що можу і мушу бути вашим адвокатом, а ви вперто відмовляєтеся від свого ж блага.
— Поки що я не бачу в цьому всьому, як пишуть у книжках про бандитів, свого бубнового інтересу.
— Ви не хочете отримати п'ятнадцять років замість довічного? — здивувався Гужва щиро, брови стрибнули догори, окуляри сповзли з перенісся, він знову поправив їх пальцем. — Нічого собі клієнт!
— А я не вірю, що ви можете це зробити, — тепер у голосі Баглая звучав виклик, очима він буравив співбесідника, наче лазерним променем, адвокатові навіть здалося, що він відчув, як нагріваються дужки окулярів. — Знаєте, у магазинах тепер люблять давати талончик на знижку. П’ять або десять відсотків здебільшого. Це означає, що я куплю шкарпетки не за одну гривню, а дешевше — за дев’яносто п'ять копійок. Чи взагалі за дев'яносто. А куплю товару на сотню, то заплачу — страшно сказати! — на п’ятірку чи десятку менше! Пляшку горілки зекономлю. А коли врахувати, що я взагалі спиртного до рота не беру, для чого мені така економія? Палка сухої ковбаси чи півкіло сиру? Або півкіло сала? Для мене, пане адвокат, знижка починається від п'ятдесяти відсотків, усе інше — понти дешеві, херня собача. Якщо замість гривні я можу за той самий товар заплатити п'ятдесят копійок — тоді справа серйозна.
— До чого тут ці роздуми про економіку?
— У сраці бачив я різні економіки! — Баглай дозволив собі трохи підвищити голос, а потім знову заговорив у звичному для себе тоні. — Ви мені пропонуєте зараз п’ятивідсоткову знижку, а я хочу половинну, і це — по мінімуму. Я можу вийти звідси під заставу чи хоча б на підписку?
Гужва мусив узяти тайм-аут і витримати паузу, аби перетравити щойно почуте. Виходить, ані він, ані ті, хто платить йому, недооцінили Богдана Баглая. А він, між іншим, тверезо оцінює ситуацію, суче вим'я.
— Застава в нашому законодавстві не надто практикується, хіба стосовно високих посадових осіб чи крупних фінансистів, і то я не певен… Гм… Про підписку думати забудьте, вас звідси випускати до суду не збираються.
— Тоді для чого ці розмови? Які в мене шанси?
— Отже, ми почали ділову розмову. Можемо домовитися, гроші у вас?
— Ви ж довели мені, що я їх навіть не витратив, — Баглай усміхнувся куточками губів, очі далі випромінювали зовсім не юнацьку, якусь вилежану, визрілу, дорослу, якусь навіть… зміїну злобу. З усієї живності Едуард Гужва найбільше боявся змій, і в цьому не був оригінальним. Тому не здивувався, коли стосовно цього свого клієнта в нього виникла саме зміїна асоціація.
— Ну, хоч по цьому пункту знайдено спільну мову.
— Хто вам сказав? — злобна усмішка не сходила з обличчя Баглая, і враз Гужві відкрилося: молодий убивця глузує з нього, банально по-хлопчачому гарикається, просто знущається, причому — напевно без конкретної мети. Він, навіть лежачи на ліжку в тюремному шпиталі, зміг обрати собі жертву. Але ти, слизька отруйна зміюко, не викинеш мене з сідала, я старший, я розумніший, ти потрібен мені, маленьке злостиве сученя…
— Так мені здалося. Ви сховали сімдесят п'ять тисяч доларів, котрі вам не належать. Сума не надто велика, згоден, але ж і представляю я, коли пам’ятаєте, не міжнародний наркокартель. Гроші заплачені за товар, вони мусять піти за призначенням. На що ви розраховуєте, Богдане? Як думаєте їх витратити?
— А ви на що розраховуєте? Ви гарантуєте, що замість довічного ув’язнення я за свої подвиги отримаю за вироком суду п’ятнадцять років?
— Ні, — зітхнув Гужва. — Не гарантую.
— Тоді про що мова?
— Є шанси. Ми почнемо працювати разом, ви будете слухатися мене, і шанси з'являться. Я вже знаю, як ми побудуємо лінію захисту, причому її завжди можна перебудувати відповідно до ситуації, — адвокат намагався говорити якомога переконливіше. — У вас є вибір: не вийти на волю взагалі чи вийти на неї через п’ятнадцять років. На іншій чаші терезів — сімдесят п’ять тисяч доларів США.