– У нас у цьому напрямку навіть не думали, – зізнався Пилипів.

– Але слідів насильства на тілах не виявлено. Виглядає, силоміць їх ніхто ніде не тримав.

– Виглядає на те, – погодився Орест. – Тому формально заводити кримінальну справу нема довкола чого.

– Але ж самогубство теж під питанням?

– Тут, бач, купа питань. І за яким дідьком кожному з них самогубство, та ще в такий дивний спосіб?

– Перейдімо до способу. Чому те, що сталося з цими трьома людьми – дорослою жінкою, військовим пенсіонером та сільським комсомольцем, – почали називати не інакше як Божою карою, що впала на комуністів і наближає кінець радянській владі? Бо цього в доповідній, підготованій вашими для наших, немає.

Пилипів помовчав, старанно видивляючись щось у гущі на денці своєї склянки.

– І не буде, – проговорив нарешті.

– Чому?

– Бо цього ще ніхто не пояснив.

– Стоп, Оресте. Ти грамотний у наших справах чоловік, я так розумію. Коли треба розкручувати вбивство, шукай перше, кому вигідно.

– Ну, а тут неясно, чи було це вбивство, – вперто гнув Пилипів.

– Морочите голову… Добре, танцюймо від того, що вбивство, точніше – три вбивства, мають місце. Кому вигідно?

– Богові. – Той знову криво посміхнувся, і Князевичу раптом здалося – цей кругленький майор або грається з ним, або чогось свідомо недоговорює.

– Тобто? Ти серйозно?

– Божа кара, сам же чув.

– Інше – ніяк?

– Це вже не до мене.

Ось тепер Ігор загалом відмовився щось розуміти.

Рішуче відсунувши горня, він легенько ляснув долонею по столу.

– Так. Або тут хтось щось крутить, або…

– Не жени дніпровську хвилю, капітане. – Пилипів зітхнув. – Без нашої пані Христини в нашому ділі ніяк.

– А вона до чого? – Раптом Ігоря осяяло. – Патологоанатом, робила розтин, щось знає. Правильно?

– Не зовсім.

– Чого тягнеш кота за яйця?

– Не гарячкуй, кажу. У нас тут, знаєш, своя специфіка. Пані Христина має колежанку, пані Анелю. Ото вже справжня пані, скажу тобі. Нашу пані ще можна товаришкою назвати, відгукнеться. А ця пані – куди там! Тобі треба зустрітися з нею, поговорити. Про це саме запитай, вона тобі все викладе. Зараз дзвоню пані Христині, вона телефон дасть.

Розвернувшись разом зі стільцем до телефонного апарата, Пилипів зняв трубку, накрутив на диску номер. Гість ніби відразу перестав для нього існувати, принаймні на якийсь час. Князевич, уже навіть не намагаючись розібрати, куди приїхав і в що влазить, не знайшов нічого мудрішого, як знову закурити. До розмови колеги не дослухався, байдуже ковзнув очима по газетному аркушу. Під знайомим уже заголовком про єднання молота з плугом побачив віршовані рядки, прочитав навмання:

Далі йшло в такому самому дусі. Князевича несподівано зацікавило, з якої це нагоди невідомий йому місцевий поет заримував Кремль із землею, та Пилипів відвернув його увагу:

– Ігорку, давай, я вже про все домовився!

– Тобто?

– Пані Анеля саме зараз збирається у Старий парк гуляти. Шофер тебе відвезе, сам не знайдеш. Ти ж не знаєш, де в нас той Старий парк. Поговори з нею, поговори.

Тут горів Вічний вогонь.

Похмурість вересневого ранку так і не розвіяло, тож червоно-блакитний вогник можна було розгледіти, навіть не наближаючись до патетичного гранітного меморіалу. Поруч із плитою Ігор помітив бите скло, тут же на око визначив – «фугас», пляшка з-під дешевого вина. Тут меморіальний комплекс, значить, двірники мусили прибрати зрання і напевне прибрали. Виходить, пляшка «свіжа», хтось присудив її тут зовсім недавно, або гепнув об граніт Вічного вогню, або просто кинув, не особливо дбаючи куди.

І всім по цимбалах…

Пані Анеля справді вигулювала в глибині парку, трошки на віддалі від меморіалу, невеличкого білого собачку. Разом вони доповнювали одне одного, виглядали чимось нереальним, іграшковим навіть серед цього, наближеного до західних кордонів країни міста.

Таких жіночок Ігор Князевич справді бачив тільки в кіно про старе, ще дореволюційне життя. Чекісти у шкірянках називали їх старорежимними бабцями, у більшості фільмів тітоньки мали смішний і кумедний вигляд. Хіба одного разу, у якійсь із перших серій про Знатоків [3], така старенька «з колишніх» виявилася ватажком цілої злочинної групи викрадачів золота й запросто вправлялася з дамським револьвером. Ну, ця в сумочці револьвера точно не матиме, чомусь подумалося Ігореві. Надто пані Анеля якась… порцелянова, чи що.

– То ви з Києва, з поліції? – уточнила стара жінка, простягаючи йому сухеньку, але міцну руку.

Дивилася вона прямо, не ховала очей, у них читалося лукавство. Князевич зрозумів, для чого оце поліція, та прийняв правила гри.

– З міліції.

– Правильно. Поліції давно нема. То обмовка, прошу пана.

– Нічого. – Ігор проковтнув і пана. – Цікавий у вас собачка. Я в них не розбираюся, як називається?

– Ванда.

– Я про породу питаю.

Очі старої знову блиснули.

– Ой, перепрошую! У нас тут коли хочуть знати ім’я, питають, як ви називаєтеся. А порода в неї – мальтійська болонка. Ще кажуть: мальтезе, в цьому чується щось аристократичне, хіба ні? Порода чується, сама порода, розумієте?

– У мене ніколи не було собак, – признався Князевич. – Навіть якби захотів коли, точно не такого песика.

– А якого?

– Вівчарку.

– О, чоловіки чомусь найперше згадують вівчарок! Але ж самих порід вівчарок є страшна маса. Тільки я не можу терпіти цих собак. Саме цих, хоча вважаюся страшною собачницею.

– Чому? Налякали?

– Можна і так сказати. – Тепер очі пані Анелі потемнішали. – Нас колись гнали ногами до табору. Велика колона. По обидва боки вздовж, на відстані один від одного, конвойні з вівчарками. Собаки були люті, вони не замовкали ні на хвилину, рвалися з налигачів. – Жінка нагнулася, легко підхопила болонку на руки, притисла до себе. – Я йшла скраю, з лівого, як пам’ятаю. Морда вівчарки була весь час зовсім поруч. Мені здавалося, що солдат зараз спустить її з налигача, просто так, заради забави. А ще видавалося – в неї з рота капає піна. Хоча тут не поручуся напевне.

– Німецькі солдати? В полоні були?

– Ні, не німецькі.

Пані Анеля враз стулила сухі губи. Їхні погляди знову зустрілися – Князевич усе зрозумів. Зависла пауза виглядала небезпечною, старенька відчула це першою: знову нахилилася, пустила пухнасту Ванду бігати по траві. Сама ж легенько взяла Ігоря за лікоть.

– Будьте кавалером, проведіть жінку до лавки.

Вони наблизилися до паркової лавочки, з вигляду недавно, десь так до Першотравня, підфарбованої зеленою барвою, але вже облупленої – через це лавка віддалено нагадувала вкриту лишаями тварину. Струснувши щось невидиме, пані Анеля присіла, розправивши старомодний, проте доволі добротний плащ. Ігор примостився поруч.

– Я навіть коли зле чуюся, все одно виходжу гуляти з Вандою хоча б на трошки, – пояснила стара. – Зараз мені теж не є добре, підскочив тиск ранком. Тому не хочу вас довго тримати. Вас цікавить джерело Святої Варвари, правда?

– Не знаю. – Князевич не готувався до такого повороту розмови. – Чому Святої Варвари, що за джерело?

– Молодий чоловіче, – зітхнула пані Анеля, – я після… не важливо. Словом, перебралася сюди, до Тернополя, зі Львова, де народилася й виросла. Так склались обставини, тут мені… – вона пошукала потрібне слово, – спокійніше. Двадцять останніх років я працюю тут у архівах. Допомагаю укладати різні календарі для домогосподарок, збірники казок, а старші люди завжди краще сприймають, коли йдеться про сиву давнину.