– Працюєте? Ви хіба не на пенсії?

– А я не заробила в радянської влади пенсію. – Очі старої знову блиснули, тепер уже без лукавства. – Мене туди влаштували добрі люди на платню, яку мало хто хоче отримувати. І працюватиму я до самої смерті. Не дивіться, мені сімдесят один рік, вік пенсійний. Але закривають очі. Ніхто не хоче брати відповідальність на себе.

– Яку відповідальність?

– За мене, молодий чоловіче. Поки мені можна давати платню – її дають. Це простіше, ніж давати мені пенсію. Менше пояснень. Ви можете не вірити, але так тут є. Коли говорити зовсім чесно, я сама не уявляю себе на цій так званій пенсії. Пані Христина, моя подруга, давно збиралася допомогти, в неї зв’язки, тільки я уклінно просила її цього не робити. Єдине, на що згодна, – аби приносили ліки та якихось продуктів, коли хворію. Хоча де тепер ті ліки, які нині продукти… Сльози. Не куріть біля мене, коли не важко, – попросила, побачивши, як Ігор витягнув пачку.

– Звичайно, звичайно. – Князевич поквапився заховати цигарки назад. – То чому свята Варвара, що за джерело?

– Навряд чи ви, міліціянти, знаєте щось про святих, ви більше про грішників, розумію. Свята Варвара – великомучениця, береже від раптової смерті. Стосовно ж джерела… Знаєте, у Христини… пані Христини від мене дуже мало є секретів. Тобто як щось не є важливою таємницею міліцейського слідства, такою важливою, що но, вона неодмінно мені розкаже. Я, знаєте, полюбляю різні такі цікаві історії.

– Цікаві? В роботі патологоанатома?

– Люди помирають від різного в цій країні, – загадково мовила пані Анеля. – Над усякою смертю тут можна багато думати. Пані Христина – майстер своєї справи, всіх важливих мерців везуть до неї. Та жінка, доцент, і відставний офіцер держбезпеки були, поза сумнівом, дуже важливими особами. Якби їх не знайшли в лісі біля Гайворона, пані Христина нічого б мені не сказала.

– Чим особливі ці ліси, пані Анелю?

– Можете не називати мене панею, коли вам неприємно.

– Чому мені мусить не бути приємно?

– Пусте, – відмахнулася стара. – Отже, Гайворон. Саме десь там, у тамтешніх лісах, тече таємне джерело.

– Джерело Святої Варвари?

– Люди назвали. Один час там навіть стояла капличка, аби всякий вірний міг помолитися. Те місце знали ще до вашої революції.

Ігор вдав, що пропустив оте «вашої» повз вуха.

– Можна конкретніше? Чим воно таке знамените?

– Старі, ще тамті газети писали: вода з джерела має цілющу силу. Навіть дискутувалась ідея облаштувати там лікувальний курорт. Тільки все впиралося в місцевість: кругом ліси, далечина, надто багато грошей забере сама лише дорога. Є навіть місцева легенда. Скільки їй років – не знаю. Ось ви можете сказати, скільки, хоча б приблизно, може мати років легенда? – Князевич мовчки хитнув головою. – Так отож. Утім, вона жива, її в краю знають, бо публікації мали. А вже в Гайвороні, там у кожній хаті відомо.

– Ви вмієте тримати інтригу, пані Анелю.

– Жодної інтриги, молодий чоловіче. Вода Святої Варвари справді цілюща. Напевне, завдяки тому, що джерело підземне, тож вода насичена корисними властивостями мінералів. І люди, самі розумієте, почали вірити: вона не лише зцілює тяжкі хвороби, тілесні та душевні, а й загалом подовжує життя. Той, хто раз на рік приходить до джерела, купається в ньому та молиться, здатен навіть дожити до ста років, маючи добре здоров’я. Столітній цілком може чутися, мов п’ятдесятирічний.

– Ви серйозно?

– Серйозно. І це не я – народ, легенди, знаєте… Кажуть навіть: джерело Святої Варвари дарує людині вічне життя.

– Неправда. Ніхто не живе вічно.

– Тут можу погодитися, молодий чоловіче. Відтак повторюся – лише переповідаю, що про це джерело кажуть люди вже, без перебільшення, кілька століть. Та є одна серйозна обставина, котра може налякати.

– Налякати?

– Перепрошую, не так висловилася. Застерегти, ось, це ліпше.

– Від чого? – Князевич напружився, бо виглядало – зараз почує те, заради чого й зустрівся з цією жінкою з іншого часу.

– Тут уже посилаю вас до легенди. Той, чиї думки й наміри нечисті, кому довге чи вічне життя потрібне для справ лихих, хто не визнає при цьому заповідей Божих – для того жива вода з таємного джерела перетворюється на мертву.

Хоч у сквері цим понурим осіннім ранком було вже трошки людно, Ігор раптом відчув себе в повній, абсолютній тиші. Довкола вже не було нікого. Зникли запахи та звуки, лиш він сам і стара жінка поруч. Очі знову світилися, і вже не лукаво – зіниці випромінювали безжальний холод, а слова звучали наче вирок. Проганяючи ці відчуття, Князевич труснув головою – і світ знову наповнився звуками.

– Мало що ясно – але в загальних рисах… Чому джерело таємне?

– Бо не всякий знав до нього дорогу, – просто пояснила пані Анеля. – Ще у війну там стояла капличка. За джерелом гляділи навіть якісь відлюдники, називали себе ченцями. Потім влада дісталася й туди. Капличку, як кажуть, поруйнували. Джерельце лишилося, засипати його не вдалося. З часом, як я дізнавалася, капличку відновили. Люди почали туди тягнутися, по воду та на моління. Років десять тому влада перестала це терпіти, капличка в лісовій глушині конфліктувала з атеїстичною пропагандою. – Стара вкотре осміхнулася, тепер уже сумно. – Уявіть собі, десь там, у тих краях – військова частина. Солдатам наказали зруйнувати релігійну споруду, а до лісової гущини притягли не знати як бетонну брилу. Накрили джерельце, тільки нічого не вийшло – вода пробилася назовні через якийсь час. Це вам не диво? Відтоді, знову ж таки люди говорили, біля джерела постійно стояли на варті двоє солдатів. Збили їм там із дощок караульне приміщення. То не є військова таємниця, ви просто нетутешній, Ігоре. З місцевих, особливо там, у Гайвороні, про це всі знають. Навіть присвоїли джерельцю якийсь номер.

– Номер?

– Як то робиться у війську: пост номер такий-то.

– Пост і зараз там?

– Слухайте, аж такого я не знаю. Але раз в околицях Гайворона грішники почали труїтися джерельною водою, значить, дістатися туди вже можна більш-менш вільно. Думаю, такі подробиці ви взнаєте скорше за стару жінку.

Шкірою Князевича пробіг легенький морозець – так траплялося завжди, коли приходив якийсь несподіваний здогад, котрий наближав до істини.

– Ви сказали – грішники?

– Звісно, грішники. Праведникам джерело Святої Варвари дає життєву силу. У тих, хто грішить, забирає життя. Можна обдурити людину, молодий чоловіче. Дурять навіть багатьох людей, великі мільйони. Обдуреними є цілі країни й народи. Та Бога не обдуриш. Він усе бачить.

Грішники.

«Ах ти ж Пилипів, сучий ти пес», – подумав Ігор.

Йому так ураз припекло поставити гладкому майорові ряд важливих та ключових запитань, що повівся неввічливо: зіжмакано попрощався з пані Анелею, ледь стримавшись, аби не поцілувати руку, і стара, здається, не образилася. Лише зі смутком осміхнулася йому в спину.

Та перехрестила, чого Князевич бачити не міг.

Коли Ігор повернувся до вранішнього кабінету, зрозумів – йому не здається, майор Орест Пилипів таки терпляче чекав на нього. Отже, не просто напевне знав, про що розповість київському гостеві пані Анеля, а навіть передбачав її натяки. І був готовий пояснювати далі, відкриваючи Князевичу таємниці слідства.

– До коньяку, може, готовий? – поцікавився ввічливо.

– Ти його вже скільки за цей час випив, признаєшся? – Ігор сів на стілець, для чогось глянув через плече, переконавшись – двері зачинені. – Значить, колего, давай тепер начистоту. З усіма трьома померлими не все було гаразд, правда?

– Припустімо.

– І ваші тут не горіли бажанням доповідати в Київ непотрібну правду. Вам дуже треба, щоб київський, не місцевий, людина з міністерства, сам про все дізнався і доповів через голови? А ви тут тільки підштовхували, направляли, натякали, недоговорювали…

Пилипів тут промовчав.