– Усе так, капітане. Навіть дуже так. Але є речі… Як би сказати… Словом, є щось, чого ми справді не можемо пояснити. Навіть озброєні наукою, лабораторіями, мудрими дядями й цьоцями з ученими ступенями. Я б погодився з тобою, Ігоре. Особливо – про чиюсь там помсту, тут логіка залізна. Бери всіх скривджених як конкретними особами, так загалом радянською владою – і вперед, розколюй, працюй на результат. Хтось та й зізнається. Одне «але», точніше два. Слухаєш мене?

– Тільки тебе й слухаю.

– Добре. Як уже сказано, ніде нема підтверджень тому, що хоча б одному з трьох вливали отруйну воду силою. Нема жодної офіційної, завваж – о-фі-цій-но-ї! – заяви про зникнення безвісти перед тим, як виявили тіла. Порушити хоча б одну справу означає засекретити її: допити виявлять особисту неприязнь людей до кожного померлого, факти матимуть підтвердження, а міліція – геморой. Кожен протокол уже стане антирадянським за своїм змістом. Там комуністка сексуально нестримана, там колишній кат, що пишається своїми діяннями, там секретар комсомольської організації, він же – ґвалтівник. Для Києва такі справи звичайні? Бо в нас, знаєш, на весь Тернопіль тільки один чоловік робить як знає і нічого не боїться.

– Хто?

– Пушкін, російський поет. Стоїть спиною до будівлі КДБ, і хоч би йому що! Пам’ятник, розумієш? То як, у вашому Києві подібні діла завелися б?

Тепер Ігор вирішив за краще промовчати: надто свіжим був власний досвід. Пилипів міг би вже не старатися, Князевич і без того його становище розумів як ніхто. Та, схоже, майора вже несло, спинятися він не збирався, вивалював давно накипіле.

– Добре, мовчи, раз мовчиться, – промовив Орест. – У мене, до речі, ще один сюрприз для тебе є. Він, власне, для всіх сюрприз. Джерело…

– До речі, – враз перервав його Ігор. – Воно хоч реальне? Є таке?

– Є, – кивнув Пилипів. – Ніколи в тих краях не бував, але якась жінчина подруга колись добиралася туди води набрати, свекруху радикуліт замучив. Не знаю, чи вода допомогла, чи лікарі, тільки коли водою жінку кропили кілька днів, болі минули. То таке. Джерело, словом, є.

– І солдати біля нього стояли? Чи зараз стоять, пост ніби є…

– Є, я дізнавався. Він раніше був. Останніми роками наче зняли. Люди, мовляв, порозумнішали, атеїстична пропаганда працює, забобони й мракобісся подолані. Нині ж там знов поставили охорону. Екологічна небезпека, заражена територія, надзвичайна ситуація. Але це тільки ми знаємо, широко не розголошується.

– А місцеві теж не знають? Вони ж по лісах ходять…

– Не в той бік. І, кажу ж, не так масово. Одиниці хіба.

– Звісно, не сійте паніку, для чого, – погодився Князевич. – Я так розумію, до казок, пов’язаних із тим джерелом, тут поставилися серйозно.

– Не всі, – уточнив Орест. – Хоч тепер – так. Дуже серйозно.

– Тепер – це що значить?

Рука Пилипіва похлопала картонну поверхню теки.

– Воду з джерела Святої Варвари… так званого джерела Святої Варвари… її брали на аналіз. Просто там, на місці. Експерти порівняли. Всі троє померлих дійсно пили воду саме з цього джерела. Там є якісь особливі ознаки, котрі не дозволяють у цьому сумніватися. Ось, ці висновки тут, у папці. Хочеш – почитай потім. Суть я тобі сам скажу. – Майор зітхнув, ніби збираючись повідомити страшну новину. – Отже, пробний забір води з зазначеного джерела показав: усе нормально. Чиста, наповнена мінеральними речовинами, корисна для здоров’я, безпечна. Але: іншої води перед смертю жоден із трьох не пив. Розумієш?

– Ні. – Князевич усе прекрасно розумів.

– На той момент, коли в околицях Гайворона почали знаходити мертві тіла, джерело вже не охоронялося. Всякий, хто знав дорогу, міг туди дістатися. Для чого? Тобі пані Анеля розказала казочку чи легенду, розумій як хочеш. – Майор знову зітхнув. – Якщо всі троє грішників випили цю воду, чистісіньку воду, то вона, згідно з попередженням, стала для кожного з них мертвою. Хоч як крути, Князевич, – кара за гріхи. Божа кара, Ігоре. Інших пояснень цим смертям ані я, ані хто інший тут у нас поки не знаходить. Лиш дивимось один на одного, вголос не говоримо. Ось і не вір у казки, Ігорку…

Усе зійшлося на тихому маленькому селі Гайворон.

Їхати туди Князевич не просто хотів – мусив. До виїзду безпосередньо на місце незрозумілих подій його змусила не гола цікавість до незвіданого: штовхав елементарний службовий обов’язок. Розумів, що силою багатьох обставин лишиться там сам на сам із десятками, як не сотнями недоброзичливців. Вони напевне побачать у ньому чужого. Закриються. Навряд чи нададуть корисну інформацію, що просуне його, по суті, приватне розслідування. А воно таки виглядає приватним, хоч проводить його капітан міліції Князевич за завданням керівництва і на це витрачаються казенні, державні кошти. Проте Ігор розумів: іншого виходу нема, навіть якщо суттєвого результату не вийде.

Усе ж таки виїхати того самого дня не вдалося. Пилипів обіцяв машину до самого Кременця лише назавтра зранку. Там естафету приймуть місцеві колеги і доставлять просто до Гайворона. Князевич не тішив себе жодними ілюзіями: про скорий приїзд слідчого не просто з Києва, а з Головного управління сільська влада, від дільничного до голови колгоспу, вже повідомлена. Через те що мертвих знаходили недалеко від села, а один із них узагалі був місцевим, причину візиту високого гостя навряд чи хтось приховає. Значить, доведеться працювати в атмосфері тотальної недовіри та підозріливості.

Але все ж Князевич решту дня не гуляв.

Спочатку була недовга й досить змістовна розмова з колегою Софії Новицької. Та вважала себе близькою подругою померлої. На питання, поставлене Ігорем максимально обережно, відповіла на диво легко й невимушено. Так, викладач наукового атеїзму була не проти перевірити на собі дію води з джерела Святої Варвари. Жінка хотіла зупинити природний процес старіння організму, на маски та креми йшла левова частка її платні. До того ж діставати це все доводилося з величезною переплатою, і комуністка переймалася: не може вона дозволяти собі користуватися послугами спекулянтів, а доводиться. Ось звідки цікавість до «живої води»: живучи в Кременці, не раз чула про джерело від людей, та довго не могла пересилити себе й наважитися.

Раз.

Рідні відставного полковника КДБ Лизгунова, які жили в Тернополі, сприйняли питання Князевича за жарт. Та досить швидко зізналися: так само несерйозно сприймали розмови Андрія Івановича про його намір дожити до ста років, аби стало при цьому здоров’я відзначити століття радянської влади. При цьому обмовлявся: живу воду пити треба, з джерела, тут десь поруч.

Два.

Князевич уже навіть не мав сумніву: варто копнути, і вилізе – гайворонський комсомольський ватажок теж виявляв зацікавлення таємним джерелом бодай на словах.

Це давало ґрунт для розумів та підказувало щонайменше два напрямки, котрі напевне йдуть паралельно. Перший: якщо кожен із трьох облизувався на так звану «живу воду», то не надто це приховував, не вважаючи ці наміри справді серйозними та вартими швидкої реалізації. Отже, кожен із трьох теоретично міг потай від людей, аби не засміяли забобонних партійців у світлі боротьби з релігійними пережитками, пробратися до джерела й випити води.

Правда, з цього автоматично випливало ось що: жива вода справді здатна перетворюватися на мертву, в що Князевич вірити категорично відмовлявся.

Отже, напрямок другий: виявити конкретну людину, що мала особисті порахунки з кожним із трьох. Відшукати її та заразом – спосіб ненасильницького отруєння. Оце й усе.

Відмовившись повечеряти з тернопільськими колегами, Князевич відчув – підозріле ставлення до його появи серед місцевих тільки посилилося. Але послався на втому і справді відчував її: давалися взнаки безсонні ночі та дні, проведені на нервах і заглушені спиртним різної міцності. Можна було б і повечеряти, зрештою, та процес стовідсотково передбачав випивку, чого Ігореві саме тепер просто хотілось уникати. Тому, заселившись у стандартний одномісний номер готелю, виділений під особистим контролем Пилипіва, спробував прийняти душ – води не виявилося, навіть холодної. Чергова по поверху зробила круглі очі, сказала: є хіба в «люксі», чим ввела Князевича в ступор – невже вода в «люкс» подається з окремого водогону? Відповіді не дістав, до «люксу» вирішив не проситися, хоча номер був порожнім і чергова, жінка без певного віку, натякнула: за рубля вона пустить на півгодинки. Замість того спустився до буфету, який саме зачинявся, бо починав працювати ресторан, купив собі дві котлети, вафлі «Шкільні» та пляшку теплого лимонаду «Буратіно» – більше тут або взагалі нічого не було, або все інше, навіть сухі тістечка, встигли спожити протягом дня. Дивно, але змореному шлунку цього вистачило.